Проф. Олександр Кіцера, доцент Олександр Завадка, Козак НЕВАДА
Кожна творча особистість має своє вершинне творіння. Ілюзорне чи реальне, рідше – реалізоване. Заради досягнення ілюзорної вершини творчості – здобуття філософського каменя чи еліксиру молодості – продав душу сатані архімаг і чарівник Йоганн Фауст. Проте, не конче платити високу (чи низьку – аж до пекельних глибин) ціну. Інколи вистачить віддати лише частину себе: відсунути звичні заняття, перекинути стрілку життя на іншу колію.
Лікарі і Шевченко. Що спільного, скаже обиватель, між лікарюванням і поезією?
Часткову відповідь я знайшов, готуючи доповідь-презентацію “До Ескулапа на ралець”. Лікар – це, перш за все, інтелігент, принаймні, повинен ним бути. До таких і тягнувся поет-художник. А вони – до нього. Не до дядька в кожусі й кучмі, а до інтелігента, багатогранно обізнаного, що вільно читав польською і французькою твори світового письменства. Недаремно до традицій Лікарської Комісії НТШ твердо увійшла щорічна “Шевченкіана медика”. То чому б лікареві не возвеличити Шевченка? Тим більше, лікареві – членові всесвітнього академічного товариства його імені!
Олександр Завадка з дитинства захоплювався фантастикою. Серед близьких йому тем – космічні подорожі та колонізація космосу, нанотехніка і наномедицина, продовження життя людини щонайменше до 150 років. На якомусь етапі життя його другим (якщо не першим) заняттям стала видавнича справа. Сама назва видавництва – “Наутілус” – виразно промовляє, що й нині доцент О. Завадка не відмовився від фантастики та футурології. Про це свідчать наукові журнали та книги, які він видає, зокрема, переклад українською Scientific American (Світ Науки). А ще багато такого, за що не беруться інші видавці: медичні енциклопедичні словники, атласи. І низка видань, які виходять поза межі медицини, але не поза межі запитів інтелігентної людини.
І нарешті – Шевченко. Кожен з нас знає його популярну, хрестоматійну поезію. А, проте, є глибинний Шевченко – у світовому, космічному вимірі. Мислитель, філософ, виразник дум, близьких не лише українцям. Але цей космічний Шевченковий вимір приходить уже в зрілому віці. І до Олександра Завадки, і до мене – завдяки одному полякові, з тих самих “ляхів”, що їх поет і проклинав на сторінках своїх творів, і з якими приятелював на засланні. (Прочитаймо його листування з Броніславом Залєським та незмінні вітання на адресу ксьондза Михайла Зельонки). Йдеться про Єжи Єнджеєвіча і його “Noce Ukraińskie” – біографічний твір про Шевченка, що не має собі рівних за глибиною осмислення. Раз або двічі на рік я перечитую цю книгу і щоразу знаходжу щось нове. Тож не дивно, що цей поляк став чи не основним стимулом для Олександра Завадки прочитати Шевченків “Кобзар” по-новому. Те, що не увійшло до “традиційних Кобзарів”, що свого часу викреслили цензура чи й сам поет. Як наслідок – либонь, найповніший “Кобзар” з усіх дотеперішніх.
Стривайте, скаже скептик, чи не забагато вже тих “Кобзарів”? Від першого, написаного “ярижкою” і надрукованого за сприяння Євгена Гребінки на кошти Петра Мартоса з офортом Василя Штернберга, що вмістив лише вісім творів, до 1985 року – 124 видання “Кобзаря”. А за незалежності?! І хто лише не ілюстрував! Сам Шевченко, Яків де Бальмен, Їжакевич, Пимоненко, Сластіон, Трутовський, Кричевський, Касіян… І бойчукісти Іван Падалка та Василь Седляр. Й інші, “їм же несть числа”.
Але ніколи ще не було “Кобзаря” на 2000 сторінок. Ілюстрованого творами світової слави мистців різних епох: Рафаеля, Мікеланджело, Рубенса, Рембрандта, російських “передвижників”, класика біблійної графіки Доре, а ще – Пікассо, Гойї… І “лубочними” образками на зразок того ж “Козака Мамая”, що батько Григорій привіз малому Тарасові з ярмарку.
Є, звичайно, і малярські твори самого Тараса Шевченка. Для чого це поєднання? Чи це просто ілюстрації, чи щось більше? Здебільшого, у вірші й художньому творі, репродукованому поруч, прочитується одна думка, одна глибинна проблема.
Але часто вони розмежовані географічно і в часі. Постривайте, та це ж фуга! В музиці – подання теми одночасним поєднанням декількох мелодійних ліній. Палестрина, Фрескобальбі і, звичайно ж, Й.С.Бах. Бароко, романтизм. У ХХ столітті – Гіндеміт, Шостакович, П’яццола… А в малярстві? Чурльоніс.
Пам’ятаєте? Тема: ряд ялинок, але вона, ця тема, подається двома мелодійними, пардон – малярськими лініями. Праця так і називається – “Фуга”.
А в поезії? Класичний приклад – “Фуга смерті” австрійця Пауля Целана. Відзначається дивовижним поєднанням не тільки різних поетичних жанрів, але й видів мистецтва. Як наслідок, вибудовується певний асоціативний лад. І ось що важливо: “Трагедія Освенциму” усвідомлюється вже не як національна трагедія євреїв, а як всесвітня.
Так само і в Шевченка. Трагедії рабства, поневолення, знищення одного народу іншим, драма дівчини-покритки – всесвітні. Тож і подані в новому чотиритомному “Кобзарі” поєднанням двох мистецьких ліній: поетичного слова й образотворчого мистецтва. “Розведеного” в часі і просторі? Що ж, тим яскравіше підкреслено понадчасовість і понадпросторовість теми й Тараса Шевченка. Його належність Всесвітові.
У статті до книги “Вибраний Езра Павнд” Ігор Костецький пише: “Лише те вважається вартісним, уві що включено все мистецтво”.
Отож, 2000 сторінок тексту й образотворчого мистецтва: малярства, графіки, скульптури. Чотири томи. В сумі – правильний куб. Чи ж у цьому закодована якась символіка?
Так! Бо куб – це щось гармонійно й органічно об’єднане, що складається з надійних і організованих квадратів!
Окрім того, куб об’єднує простір і час: квадрат, що лежить в основі куба, – це минуле, адже на ньому все спирається; чотири бічні квадрати – це сучасність з її чотирма вимірами – виникненням (походженням), розвитком (у часі й просторі), занепадом і, нарешті, зникненням; верхній квадрат, який спирається на чотирьох бічних, – це майбутнє. Чи мав на увазі Олександр Завадка цю символіку, проектуючи видання у формі довершеної просторової фігури – куба? Підозрюю, що мав. Але загадав нам філософську загадку…
* * *
Вірші Тараса Григоровича я вперше прочитав у юному віці – шкільну програму не оминеш. Згодом глибше занурився у поезію завдяки гарному ювілейному виданню 1961 року. Запам’яталося, та не пройняло… Батько дивувався моїй байдужості, але й віднаходив у ній позитиви: “Ти знаєш, коли вийшли ці книги, людей арештовували за їх читання на Шевченківських вечорах…” Що ж такого небезпечного у цих віршах? Символ, який важко побачити зблизька.
Вперше почав помічати після “Українських ночей” Єжи Єнджеєвича. Читав польською, і дивно було, як це поляк зауважує й описує такі глибинні речі – невже ніхто з українців на таке не здатен?.. Психопортрет генія виписано знаменито – від першого глибокого враження, яке справив козак-вершник на листівці, подарованій дідусем, до Золотої Грамоти. Її розповсюджували вже без Шевченка… Мрії – насіння вчинків.
Як гарно й пишно зернятко проросло!..
Одразу по смерті Тараса Шевченка Італія, Болгарія, Греція, Сербія, Румунія відродилися до нового життя. Натомість, у Російській імперії запанувала ще темніша ніч. То ось звідки ця глибина викладу?! Шкільним учителем Єнджеєвича був Дмитро Яворницький. Його знамениту книжку про запорізьких козаків прочитав чи переглянув, мабуть, кожен свідомий українець.
Потім був глибокий чотирисерійний фільм про Шевченка зі Ступкою в головній ролі… Представляючи Тараса Григоровича у телешоу “Великі Українці”, Богдан Сильвестрович – раптом! – зізнався, що безліч прочитаних і професійно запам’ятованих текстів Кобзаря не проймали його, аж поки не натрапив на Шевченкову “колись святую душу”. Це був ключ, який відкрив потаємні двері до зовсім іншого розуміння геніальних змістів. Тексти Шевченка – багатовимірні і, на превеликий жаль, не дають прямих вказівок чи ґрунтовних відповідей на болючі запитання. А їх безліч…
“У зимову срібну ніч ми поїдемо на Січ…” Твердиня Духу, про яку не можна й на мить забувати. Як про неї не писати?! Але в Кобзарі про Січ – дуже мало, хоча всі героїчні тексти Шевченка пронизані духом і славою українського козацтва. Серце ж Поета переповнене праведним гнівом до ляхів-магнатів, царів, москалів, а найбільше – до місцевих хрунів, що занапастили свою і його Вітчизну. “Освічена європейка”, німкеня Катерина ІІ, стерла з лиця землі і Січ, і гетьманів, і славу козацьку. Не толерує Європа безрозсудної хоробрості, чим ми, українці, пишаємося. Байдуже спостерігала цю руйнацію (як і тепер, зрештою, спостерігає за тим, що діється в Криму чи на споконвічних українських землях Луганщини і Донеччини) – “і на Січі мудрий німець картопельку садить”… Вже й не садить, бо затоплені пороги і славетна земля з козацькими могилами.
Платон створив ядро філософії. Всю філософію після нього можна вважати розширеним коментарем до Платона. Так само й творча спадщина Шевченка – величезний моноліт, який визначає постулати нашої ментальності. Однак, подальша робота над їхнім осмисленням вкрай потрібна. З невеликих за обсягом “Гайдамаків” у Григорія Грабовича вийшло 350 сторінок насиченого, змістовного пояснення. Напевне, всі ці непомітні глибини поеми мали на меті стимулювати уяву нащадків – щоб розвинути потяг до знань і просвіти. Шевченкова любов до українського народу поєдналася з глибоким розумінням причин його поневірянь. Він буквально вибухав емоційно, коли хтось намагався схилити його до поміркованих поглядів у питаннях кріпацтва. Фатум невільництва постійно стимулював пошук шляхів до звільнення. Наш край умів гідно боротися, і завжди мав достойників, котрі чолом ставали перед загрозами. Одоакр символізує успішну боротьбу з Римською імперією, Самослав – з Аварським каганатом та імперією франків, Олег – з Візантійською імперією, Святослав – з хозарською, Данило Галицький – з монгольською, Сагайдачний – з Османською, Хмельницький – з поляками, Мазепа – з Російською імперією, Бандера – з Третім Райхом та імперією Совєтсько-російською…
Як же стається, що таку славу, такі неймовірні жертви славних прадідів великих “правнуки погані” пускають за вітром, героїв стирають із пам’яті, а нащадків запрягають у ярмо? Пеклó це Тараса Григоровича й розривало йому серце. Обурювався не тому, що сам із роду вільних козаків потрапив у кріпацтво, а що провідні верстви – як польські, так і українські – йшли на безсоромні зради і компроміси.
У чому ж сила Тарасових слів, чому час не владний над ними? Кобзар є частиною української душі; прості рядки стають її струнами, збурюють почуття й думки… Розсіялись українці по цілому світі, та де б не жили, завжди мають із собою батьківщину у вигляді Кобзаря: будь-яка сторінка є одкровенням, лише читай чи слухай. Але ж слухають, та не чують!.. “Єсть на світі Воля, А хто її має?.. Ні долі, ні волі”. Не затримується та воля у нас. Була, та стільки разів втрачена. Бо кожне покоління має підтримувати цю ватру, непримиренно боротися за свої твердині духу. Харизма, яку мала наша країна, безумовна віра в можливості її обдарованого народу підтверджувалася не одним поколінням – чи в розквіті, чи в руїні.
Життєві негаразди загартовують волю. Заслання, відсторонення від суспільного життя Петербурга, де він марно намагався довести, що Україна – не Росія, хворобливість, недіагностований діабет, кислотні отруєння, Аральська експедиція, постійна вогкість і побутова невлаштованість у Петербурзі остаточно підірвали здоров’я, не дали змоги завершити грандіозний проект. А такий точно був: поет поступово накопичував критичну масу понять і тем. Біблійні персонажі органічно інтегровані в український побут, псалми стають нарівні з колядками та різдвяними співами. Та бринить у них ілюзорна марність апостольських жертв, що “слово правди понесли по всій невольничій землі”. Марія у нього гине від голоду в бур’янах, а переспів пророка Осії, що накликає грізну кару на Ізраїль, якщо той не схаменеться і не вернеться до зрадженого Бога свого, завершує “Погибнеш, згинеш, Україно, Не стане знаку на землі”. Звісно, все в апокрифічній формі Подражаній, Посланій та Одкровень…
Але всі тексти наснажені небесами, польотом, і водночас міцно тримаються землі. Хтось має землю орати й засівати — та не кріпаком, хтось має панувати – та не як васал, і навчати потрібно – та лиш осягнувши одвічні істини. Вони прості: людина народжується вільною; тіло отримує безсмертну душу й зв’язок із Духом Святим; благими ділами, словами Мудрості можна поліпшити світ.
Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує!.. Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди!..
***
Видатний мудрець Британії Томас Карлайл у бесідах “Герої, вшанування героїв та героїчне в історії” вибудовує в свідомості читачів образи Героїв-богів, Героїв-пророків, а відтак – Героїв-поетів. Проте вважає, що самотніми обелісками на цьому полі слави височіють лише постаті Данте й Шекспіра. Тарас Григорович Шевченко абсолютно органічно вписується в героїчні параметри і Пророка, і Поета. Для українців це очевидно. Однак, у всесвітньому вимірі Шевченкового постаменту – третього в цьому ряду – нема. Хоч пам’ятників у граніті, металі та гіпсі – чи не найбільше в світі.
Буття спірально оновлюється: коли весь світ рветься в космос і творить епоху сталого розвитку, Україна знову потребує пояснення одвічних простих істин. 200 років тому з’явився український поет-герой, а сьогодні – чомусь лише “талановиті митці”.
Тож не обходиться без Тараса Шевченка жодна суспільно значима подія. Чи закіптюжене графіті “Вогонь запеклих не пече” на Хрещатику, чи його уважний погляд на Майдан… А нещодавно одна реперка на День Незалежності горлала на всю Україну “Хрущі над вишнями вже не гудуть”…
Думаємо і прозріваємо, віримо і не здаємося!
2000 сторінок автентичних текстів і контекстних ілюстрацій – зібрані в чотирикнижний куб, надруковані, оправлені й чекають свого місця на вашій книжковій полиці. Детальніше про придбання: на nautilus.com.ua
