Це було останнє повідомлення, що надіслав коханій 29-літній Руслан Харюк перед виходом на штурм. Герой загинув 27 червня 2024 року на Донеччині.
Богдан Бондаренко
… Зустрівши такого хлопця – високого (майже два метри), широкоплечого, симпатичного – десь у районі бульвару Сан-Сет у Лос-Анджелесі або на Бродвеї в Нью-Йорку, можна було б, напевно, сказати, що це — актор або принаймні каскадер. Однак Руслан Харюк не мав ніякого стосунку ні до кіно, ні до театру. Він – військовослужбовець Збройних сил України. І вправно володів зброєю не на екрані, як більшість голлівудських зірок, а у реальному житті. Там, де вибухи – не піротехнічні й кулі – не холості.
Руслан Харюк народився 23 грудня 1994 року у селі Плоска на Буковині. Мені там бувати не доводилося, але, кажуть, краєвиди неймовірні. Ще й хата – на високогір’ї. Зовсім недалеко, хоч рукою дістань, кордон із Румунією. Звісно, що вдома було чимале господарство: вівці, корова, кінь та інша хвостата й перната живність. “Руслан охоче мені допомагав, – каже “Ukrainian People” мати героя Олена Андріївна, яка виховувала сина одна. — Він був не тільки працьовитим, а й розумним і відповідальним змалечку. А ще любив бавитися іграшковими автоматами. Його з дитинства тягнуло до таких речей”.
Тож не дивно, що, коли юнакові виповнилося вісімнадцять, на відміну від деяких однолітків, він охоче пішов служити у Національну гвардію. Коли ж через два роки демобілізувався, знайшов відповідне місце праці – охоронну компанію. З його фізичними даними та набутими у війську навичками хлопця взяли, що називається, з руками і ногами. У чорній спецформі з написом “Тигр” на плечах Руслана Харюка й застала повномасштабна війна. Тоді, о четвертій ранку, він зателефонував мамі та сказав, що вирушає до військкомату. Там уже була черга із добровольців. Таких же ж молодих, відчайдушних і патріотичних.
Буковинець став до лав Сил спеціальних операцій ЗСУ. Чи варто зазначати, що це підрозділ покликаний виконувати одні з найскладніших та найнебезпечніших операцій? Що й казати – розвідка! На рахунку Руслана Харюка була участь у контрнаступі на Харківщині, під час якого вони з побратимами звільнили декілька селищ, а головне – місто Куп’янськ. Потім були інші не менш складні бої, серед яких – за “фортецю Бахмут”. Там, як відомо, було пекло. Справжнє пекло. Звідти пощастило вирватися далеко не всім. Лише найщасливішим. Тим, чиї ангели-охоронці не спали 24/7.
“Зі 120 чоловік повернулося лише п’ятеро, серед них Руслан, – розповідає “Ukrainian People” Анна Пальчик, наречена полеглого. – Усі інші загинули…” “Тоді син отримав важкі поранення ніг, – додає Олена Харюк. – Був не в одному госпіталі, але, дякуючи лікарям, яку буквально скрутили кінцівки різним “залізяччям” (не знаю, як це точно описати), швидко одужав. А після піврічного курсу реабілітації повернувся в стрій. Тільки тепер уже як інструктор для бійців — у 355-й навчальний механізований полк”.
Це була непогана можливість передати новачкам, які ще вчора сиділи в телеграм-каналах, стежачи за новинами з фронту, те, що добре вмів сам. І ці знання були не з “мертвих” методичок, а набуті потом та кров’ю. Тобто на полі бою. Навіть колеги у Великій Британії, куди Руслан Харюк їздив згодом “переймати досвід”, були подивовані його знанням у військовій справі. І лише розводили руками: мовляв, чого вас вчити? Ви й так усе вмієте!
Та полігон-полігоном, але навички Руслана Харюка знадобилися на передовій. На початку спекотного літа 2024 року його прикомандирували до 47-ї окремої механізованої бригади. Посада – сержант розвідки. Він знову опиняється на охопленій вогнем Донеччині. Втім, цього разу місія буковинця тривала лише дев’ять днів. “26 червня ввечері я отримала голосове повідомлення, що вони йдуть на штурм, тому він залишає телефон і дві доби не виходитиме на зв’язок, – пригадує Анна. – О 21:03 він надіслав мені останнє повідомлення: “Люблю, цілую, молися…”
На жаль, молитви рідних та близьких (мати того вечора теж отримала останнє повідомлення) цього разу виявились безсилими проти подиху смерті. Вирвати з її лабет Руслана Харюка не вдалося. Він загинув неподалік селища Сокіл у Покровському районі Донецької області. Карпатський легінь знайшов смерть на іншому кінці рідної країни, яку захищав від агресивних північних сусідів. Поповнивши лави українців, життя яких перемололи жорна війни.
“На осінь Руслан планував одружитися”, – зі смутком у голосі розповідає Олена Андріївна, якій не судилося благословити сина на шлюб. Не судилося одягти вельон і його коханій. “Ми познайомилися у соцмережах, – мовить Анна Пальчик. – Він поставив мені лайк, я відповіла лайком, й так усе закрутилося. Жоден день не розпочинався і не закінчувався без його дзвінка… Одного разу він мені сказав: “Я – твій дім”, а я й не сперечалась, бо так відчувала.
Пригадую нашу останню зустріч. Ми гуляли на озері, бавилися на гойдалках, пустували. Того дня було дуже спекотно, але він, як взяв мою руку, так і не відпускав… А потім закинув на плече та йшов містом. Ми сміялися, наче тільки він і я, й більше нікого навколо. Прощаючись, посилав мені повітряні поцілунки, а я – йому… До речі, незадовго до повернення на фронт Руслан зробив тату. Його частиною були крила. На жаль, вони стали символічними: через три тижні коханого у мене забрали”.
… Тепер Олена Андріївна й Анна часто телефонують одна одній. Їх об’єднало спільне горе. Цим двом жінкам є про що поговорити та чим поділитися. І в них одна чорна дата на двох – 27 червня. У цей день хтось “там”, на горі, вирішив зупинити годинник, що відмірював життя Руслана Харюка. Тепер йому назавжди буде двадцять дев’ять. І в його очах вічно горітиме вогник добра, відваги й несповнених мрій.
P.S. 20 вересня 2024 року Руслана Харюка було нагороджено орденом “За мужність” III ступеня. Посмертно.
Друзі й родина організували збір підписів під петицією про присвоєння почесного звання Герой України (посмертно) головному сержанту розвідки Харюку Руслану Васильовичу. Петиція набрала 25441 голос з 25 тисяч необхідних.
В даний час знаходиться на розгляді в офісі президента України.
