Мало хто міг би дійсно повірити у те, що всередині Європи розгориться найбільший збройний конфлікт після Другої світової війни. Проте були люди, які стикнулися зі справжньою росією ще задовго до кривавого 24 лютого 22 року.
“Я не виїжджала з Києва ні на день, коли розпочалося повномасштабне вторгнення. Ми працювали …” — Алла Хоцянівська.
З довгим чорним волоссям, гербом на грудях та легким макіяжем. Саме такою перед нами постала Алла. За усмішкою вона ховає біль сотень українських сімей. Чи не щодня вона стикається з відчаєм війни та болем родичів, які втратили рідних, проте їй вдається зберегти свою легкість на впевненість.
Ще з 2015 року Алла почала працювала у зоні АТО на Донбасі, їздила на передову, щоб доносити правду про російську агресію. Часто їй доводилось монтувати власні матеріали у бліндажах під звуки російської артилерії. Інколи кореспондентка виходила в прямий ефір щойно після того, як вщухли обстріли:
“Це була моя потреба. Я розуміла що це потрібно робити. Насправді, емоційно та морально це надзвичайно складно. Мені не було легко. Ти кожну історію проживаєш. Допоки готуєш матеріал, допоки збираєш інформацію. Ти занурюєшся з головою в ці злочини та жахіття, у те, що переживали й переживають люди зараз.”
Алла Хоцянівська однією з перших поїхала до деокупованої Бучі та почала говорити про геноцид росії в Україні.
“Ми жили на роботі, особливо перший місяць, коли російські військові були під Києвом, у Бучі. Це приблизно 20 км до нас. Я добре пам’ятаю ту ніч, коли ми усі побачили світлини тих розстріляних людей. Мене дуже зачепили ті фото, власне тому, після цього, я повернулася туди, щоб зняти документальний проект “Вулиця Яблунська”.
Алла особисто збирала історії розстріляних людей: “це були звичайні люди, такі, як ми з вами. Це не були військові, чи люди у формі. Хтось просто повертався додому чи їхав на велосипеді.”
Журналістці вдалося знайти та поспілкуватися з очевидцем звірств, який на власний страх та ризик документував російські воєнні злочини на мобільний телефон. Йому доводилось повзцем лізти по власному домі та подвір`ї, щоб його не помітили росіяни.
“Я робила репортаж тоді з Бучі, й ніхто до кінця не міг уявити, якими нелюдами можуть бути росіяни. Ми просто не очікували, що будуть розстрілювати звичайних цивільних людей. Мені вдалося віднайти унікального пана Віктора, він жив на цій вулиці в Бучі та продовжує жити. Біля паркану його дому було вбито 6 людей”
Загалом за словами Алли на вулиці Яблунській, що у Бучі від рук російських солдатів загинуло щонайменше 60 людей, серед них були й діти.
“Важко. Важко бачити це все… Я також їздила у місію з пошуку тіл загиблих українських військових на деокуповані території. Ми ходили по полях у пошуках решток тіл. І знаєте …вперше, коли я побачила … чесно, я була приголомшена”
Попри усю небезпечність цієї місії, Алла ходила з військовими ще не розмінованими територіями. Часто вони не мали точних координат, де можуть бути тіла загиблих військових.
“Ми довго йшли, ми не бачили нічого. Проте з нами були спеціально навчені собаки, які допомагають у пошуках. Саме така собака нам вказала на точку. І ми лише тоді побачили просто в землі рештки одягу й у цих рештках були вже знайдені залишки людини”.
На жаль, це не є одиничним випадком. Це тисячі людей, які були вбиті та яких, на жаль, через щільні бойові дії та обстріли не можна забрати одразу.
Інколи рідним доводиться чекати на тіла своїх полеглих родичів роками:
“Є рідні, які до сьогодні, з 14 року, ще не поховали своїх близьких,
тому що це тіло ще досі на окупованих територіях”
Як каже Алла, дуже часто процес затримує російська сторона. Для того, щоб розпочати пошуки потрібно, щоб закінчилися бойові дії, або фронт відійшов далі.
“Ми не можемо ризикувати безпекою людей ще раз. Тому нам потрібно чекати”
Українській стороні доводиться шукати та забирати не лише рештки своїх полеглих громадян, а й залишки російських військових, щоб у майбутньому можна було обміняти тіла із російською стороною.
“Росія погано йде на будь-які перемовини. Чи то стосується дозволу на пошук тіл, чи надання координат, де можуть бути тіла, чи обміну. Проте ми працюємо, нам потрібно це робити.”
Сучасним військовим журналістам необхідно бути готовим до будь-яких подій під час перебування на лінії зіткнення. Алла проходила спеціальні медичні курси для першої допомоги при пораненні.
“Ти маєш слухати військових, ти не можеш самовільно кудись йти, тебе просто можуть вбити, або ти можеш підірватись на розтяжці. Також важливо бути готовим допомогти, є історії, коли журналісти допомагають накладати шини, чим рятують себе, своїх колег або й військових.”
Не завжди під час обстрілів є змога одразу доставляти постраждалих до медичних пунктів та лікарень. Через інтенсивність обстрілів інколи доводиться чекати годинами на припинення вогню. Ніхто не може ні виїхати, ні під’їхати до позицій.
“Існує правило “золотої години” — це час, коли людині потрібно надати першу невідкладну допомогу. Інколи це змушені робити ми. Важливо вміти це робити, адже багато журналістів загинуло на цій війні, багато постраждало. Такі навички є необхідністю.”
У червні 24 року Аллу Хоцянівську у складі телевізійної групи телеканалу “1+1” за ініціативи Канадсько-Української фундації запросили до Канади, щоб висвітлити поїздку Нобелівської лауреатки Премії миру 22 року Олександри Матвійчук. Під час доповідей неодноразово було згадано про викрадених росією українських дітей.
“За офіційними даними російські агенти викрали майже 20 тисяч українських дітей і лише близько 400 вдалося повернути.”
Алла Хоцянівська підкреслює, що такі дії росії є також однією зі складових геноциду, який чинять росіяни в Україні. Адже діти є продовженням нації, її майбутнім.
“Росія ж не тільки викрадає українських дітей, вона їх калічить та вбиває. У Бучі померли не тільки дорослі, були розстріляні й діти. Усі ці дії є геноцидною політикою росії.”
Українська журналістка болісно переживає події в Україні. Користуючись можливістю, Алла звертається до усіх українців, які наразі проживають в Америці:
“Я дуже вдячна діаспорі за підтримку. Не здавайтесь! Не втрачайте сили! Україні потрібне кожне ваше слово, яке ви доносите, кожна ваша підтримка й думка про нас. Без підтримки ми не виживемо…”
Під час запису цих слів емоції журналістки дали верх й Алла не змогла стримувати сліз:
“… дуже тяжкі часи у нас зараз. Я дуже вдячна всім. Використовуйте
свої можливості тут. Кричіть про Україну!”
