Мирон Федорів
Перші десятиліття ХІХ століття стали промінцями до національно-культурного відродження українців на своїй рідній землі, що була на той час окупованою підступними сусідами. Академічна (або антикварна) стадія українського ренесансу відбувалася під впливом “Енеїди” Івана Котляревського та творів його послідовників, серед яких варто відзначити прозу Григорія Квітки-Основ’яненка, а також наукові розвідки та літературні знахідки активу Харківського гуртка літераторів. Дворянство козацького походження на Лівобережжі та польсько-українське шляхетство на Правобережжі прагнули відродження Гетьманщини з козацькими привілеями та автономією в управлінні українськими землями.
Саме в такій суспільно-політичній атмосфері 200 років тому (січень 1825 року) у дворянській родині на хуторі Мотронівка (нині в складі села Оленівка Борзнянського району Чернігівської області) народився майбутній вчений та педагог, журналіст та громадський діяч Василь Михайлович Білозерський.
Мама Василя Білозерського – Мотрона Пилипівна (до шлюбу Силевич) – донька козацького сотника, з роду гетьмана України Павла Полуботка. Тато – Михайло Васильович Білозерський – вихованець Київської духовної академії, був борзнянським повітовим очільником дворянства.
Михайло Васильович Білозерський від шлюбу з Мотроною Силевич мав 9 дітей (6 синів та 3 доньки): Василь, Леся (Олександра) – майбутня дружина Пантелеймона Куліша, Микола – фольклорист, Олімпій і Олександр – вільнодумці та народники, Віктор – приятель Миколи Костомарова, Надія – дружина етнографа Симонова-Номиса та мати письменниці Надії Кибальчич, Любов (у шлюбі Боголюбцева) стала бабусею письменниці Любові Яновської.
Дитинство Василя Білозерського було сповнене любові та злагоди. Жила велика родина Білозерських у заснованому головою сім’ї родовому хуторі Мотронівка, який розташований за 4 версти від Оленівки і за 5 верст від Борзни. Їхнє родове гніздо складалося з десятикімнатного будинку та п’ятикімнатного флігелю. Усі в родині полюбляли читати книги та були сумирними парафіянами православної церкви. Їхній побут був близьким до простого люду. В родині часто лунали стародавні українські народні пісні, а на ніч мама дітям обов’язково розповідала українські народні перекази та казки. Тож і не дивно, що з такого малюка виріс затятий поборник християнської моралі та великий мрійник про єднання слов’янських народів під куполом добра та справедливості.
Від 1841 року Василь Білозерський навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету Святого Володимира. Там він занурився у вивчення історії східних слов’ян, їхніх фольклору та етнографії. За сприяння Дмитра Пальчикова старанний студент Василь Білозерський познайомився з уже відомим на українських землях українським письменником та мовознавцем Пантелеймоном Кулішем, який став для Василя і другом, і старшим наставником. Саме Куліш старався ввести Василя Білозерського в коло впливової української аристократії у столичному Києві. Також він сприяв розвитку письменницького та журналістського хисту Василя на щотижневих зібраннях літературного гуртка під керівництвом Михайла Максимовича та Пантелеймона Куліша. Тож уже 1843 року за рекомендацією того ж Пантелеймона Куліша ще студент Василь Білозерський займався переписуванням документів з архіву Олександра та Михайла Ханенків для Тимчасової комісії з розгляду давніх актів.
Завдяки протекції всюдисущого Пантелеймона Куліша великий мрійник Білозерський заприятелював з українськими молодими світочами Миколою Гулаком, Олександром Навроцьким, Миколою Костомаровим, Тарасом Шевченком та іншими. У колі спілкування молодих інтелектуалів виникла ідея перейти до більш практичних дій задля просвіти українського народу. Навесні 1846 року за ініціативи Миколи Костомарова, Василя Білозерського та Миколи Гулака зорганізовано Братство святих Кирила і Мефодія, яке мало намір діяти за прикладом популярних на той час масонських лож. Костомаров та Гулак розробили символіку Братства: перстні з надписами “Св. Кирил і Мефодій” та печатка з девізом “І зрозумієте істину, і істина визволить вас”. А Василь Білозерський брав активну участь у створенні “Статуту Слов’янського братства св. Кирила і Мефодія”. Саме його перу належать “Записки”, які роз’яснюють головні принципи, окреслені у Статуті Братства, що має діяти на засадах християнського вчення про справедливість, свободу, рівність і братерство шляхом широких державних реформ. До програмних завдань Братства Білозерський відносив ліквідацію кріпацтва, зрівняння у правах всіх станів, поширення освіти серед народних мас, об’єднання всіх слов’ян у федеративну республіку з парламентарним устроєм, надання кожному народу рівних прав.
Молоді патріоти згуртувалися, як пізніше згадував Пантелеймон Куліш, довкола великого задуму – “видвинути рідну мову і націю з духовного занепаду, а українського кріпака з неволі духовної і соціальної”.
Навесні 1846 року Білозерський отримав звання кандидата словесних наук. Того ж 1846 року він склав “Проект про створення в Україні ремісничих шкіл для юнаків козацького стану”. Проєкт не зреалізували, але Білозерський став учителем в Петровському кадетському корпусі у Полтаві. Цю посаду Василь Михайлович обіймав протягом 1846-1847 років. Серед інтелігенції Полтави він пропагував ідеї Братства. У літературному салоні Софії Капніст вчитель Василь Білозерський декламував твори українських, чеських та сербських поетів, вказуючи на спорідненість слов’янських мов та прогресивні ідеї літераторів-слов’янофілів. У березні 1847 року зі своїм тепер вже шваґром Пантелеймоном Кулішем ідейний братчик Василь Білозерський вирушив до Польщі.
Після спроб долучити до Братства слов’янофілів Варшави у квітні 1847 року Василя Білозерського та Пантелеймона Куліша було заарештовано та етаповано до Петропавлівської фортеці у Петербурзі, яка була найбільшою політичною в’язницею у Російській імперії.
А потім був вирок суду і після чотирьох місяців ув’язнення – заслання Білозерського до Карелії. Здібності молодого філолога вирішили використати в місцях підкорення малих народів. У Петрозаводську під пильним наглядом жандармерії Василеві Білозерському випало працювати молодшим помічником губернської канцелярії. Засланця наглядачі характеризували як лагідну добродушну людину, відданого поборника християнських постулатів.
Його скромність та старанність оцінило начальство поступовим просуванням по службовій драбині. Так 1849 року Василя Білозерського призначено асесором Оленецького губернського управління, а з часом він навіть отримав чин титульного радника. Під час заслання Василь Білозерський одружився з дворянкою Надією Ген. Проте заслання залишалось засланням. Природнє прагнення Білозерського вирватись із наглядових лещат увінчались маленькою перемогою. За сприяння впливових родичів 1856 року з Василя Білозерського знято таємний нагляд та надано дозвіл переїзду до Петербурга. Того ж 1856 року Василь Білозерський надрукував “Літописи південно-руські, відкриті і видані В. Білозерським”. У Петербурзькій управі благочиння Василь Білозерський працював на посаді титульного радника.
У Петербурзі Василеві Білозерському вдалося відновити спілкування з давніми друзями Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем і Тарасом Шевченком. У дружніх розмовах виникла ідея друку українського часопису в Петербурзі, адже на українських землях друк україномовної продукції був заборонений. І саме Василеві Білозерському вдалося втілити в життя задумане. Від січня 1861 року до жовтня 1862 року за редакцією Василя Білозерського у Петербурзі виходив друком українознавчий журнал “Основа”, на шпальтах якого друкували твори Тараса Шевченка, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Михайла Максимовича, Марка Вовчка, Олександра Кониського, Івана Карпенко-Карого, Івана Нечуй-Левицького та багатьох інших.


Під впливом журналу “Основа” на українських теренах пожвавився суспільно-громадський рух. Зокрема в українських містах Київ, Харків, Одеса, Полтава, Чернігів і Тернопіль створювали осередки товариства “Громада”.
Протягом 1864-1867 років Василь Михайлович Білозерський служив в установчому комітеті Королівства Польського у Варшаві як експерт з питань аграрної реформи. Згодом його призначили директором Канцелярії урядового комітету Польщі. Перебуваючи на державній службі у Польщі, він активно співпрацював з громадівцями Галичини та друкував свої дописи у часописах “Мета” і “Правда” під псевдонімами В. Г., Воловід Микола, Микола В., Русин та іншими.
Після відставки Василь Білозерський ще певний час прожив у метушливому Петербурзі, проте старість зустрів у затишному родовому хуторі Мотронівка. У родинному колі з люблячою дружиною Надією та трьома діточками доживав віку на українських теренах. Та 4 березня 1899 року зболене серце українського патріота, поборника християнської моралі, відомого українського журналіста та громадського діяча Василя Білозерського зупинилося. Його творчість наснажувала українців ХІХ століття на нові звершення задля відродження української самоповаги та любові до рідної мови.