Народний художник України працює над пам’ятником Василеві Сліпаку, колекціонує картини Марії Примаченко і понад сорок років не вживає алкоголю
Мій візаві – один із найвідоміших та найдорожчих скульпторів України. Галичанин, якому вдалося підкорити Київ, що завжди обережно ставився до “вискочок із провінції”. Трудоголік, котрий у свої шістдесят чотири досі мало спить і багато працює.
Власне, мій дзвінок застав Олега Пінчука на заводі – в цеху. Попри вихідний, він приїхав перевірити, як іде робота над черговим проєктом. Нещодавно у Києві відкрили його концептуальну скульптуру – дванадцять кубів, що утворюють своєрідний Тризуб. А тепер треба виготовити зменшену копію для виставок…
Роботи митця прикрашають не тільки українські міста, а й “прописались” за кордоном. Так, у Флоренції декілька років тому офіційно встановили пам’ятник Шевченкові. Тарас Григорович постає перед італійцями молодим, елегантним та замріяним. На відміну від образу дідуся у кожусі й смушевій шапці, який так наполегливо нав’язували в радянські часи.
З інших робіт Олега Пінчука та його команди можна пригадати пам’ятник “Борцям за волю та Незалежність України”, який стоїть у місті Дубно на Рівненщині. Висота козака на коні – 10, 5 метрів! Тяганина з втіленням цього проєкту тривала багато років, і він міг так і залишитися звичайним ескізом, якби мій співрозмовник не віддав на монумент свої “стратегічні запаси” – вісім тонн художньої бронзи, купленої свого часу в Донецьку.
Втім, Олег Пінчук створює не лише величні пам’ятники в академічному стилі, а й жартівливо-іронічні міські скульптури. Наприклад, в одному з парків столиці стоїть… Жаба. Для когось – це символ жадібності й заздрості, для когось – матеріального достатку. Кажуть, якщо ропусі потерти язика, вам неодмінно незабаром пощастить. Судячи з того, що він аж блищить, охочих перевірити це було вже чимало.
До речі, в творчості Олега Пінчука простежується особливий інтерес до земневодно-комашино-тваринного царства. В його “ноєвому ковчезі” – риба з людським обличчям, жук-олень у вигляді скрипки (кажуть, зразком був інструмент Асії Ахат), бегемот з крильцями, носоріг у ковпаку блазня, слон із мушлею на спині. Їх охоче купують колекціонери: банкіри, народні депутати i багатiї зі списку “Форбс”. Принаймні так було до війни…
На щастя, нашу розмову не довелося переривати через “повітряні тривоги”. Тож вдалося поговорити з Олегом Пінчуком про його дивосвіт, приватну колекцію картин Марії Примаченко, безпечну Швейцарію (там сьогодні живуть дружина й син скульптора), кулінарні таланти і не тільки.
“Над Шевченком працював п’ять років”
– Цікаво, ви пам’ятаєте свою першу скульптуру?
– Так, пам’ятаю. Я тоді приїхав до Трускавця пити “Нафтусю”, і тато завів мене до свого друга, який різьбив орлів. Мені дали стамеску, шматок липи і я взявся до роботи. Дивуюся, як тоді не пошкодив руки, адже до того нічим подібним не займався. Те, що вийшло, так мені не сподобалося, що я викинув у смітник. Проте згодом вирішив знову взятися до роботи й зліпити того ж орла. Щоправда, у мене вийшла чомусь… ворона. (Усміхається). Її я вже не викидав, а зберіг. Сьогодні вона стоїть у мене в майстерні. Це – одна з найцінніших моїх робіт. Не з комерційної точки зору, а як спогад про те, з чого все починалося.
– Тепер я розумію, де корені того чудернацького зоосвіту, яким ви замилували мистецьку публіку…
– Так. (Усміхається). Знаєте, чимало з тих робіт я створив певною мірою по “приколу”. Це той випадок, що дорослий дядько бавиться, мов дитина. Щось собі фантазує, вигадує, шукає. До речі, маю вдома великий акваріум, тому, коли виникає потреба, можна поспостерігати за життям риб і потім виліпити щось цікавеньке… Проте, якщо ти стаєш на певну стежку, згодом треба вчасно зупинитися. Ти не можеш постійно експлуатувати одну й ту ж тему! З’являються інші проєкти. Такі, наприклад, як “Композиція з кубами”, що її не так давно відкрили у Києві. У мене чимало різних задумів. Та головне для художника не тільки створити, але й потім реалізувати.
– На щастя, з пам’ятником Шевченка у Флоренції це вдалося. Скільки років ви працювали над ним?
– Років, може, п’ять. Я створював його з двома своїми друзями і кожен по-своєму бачив цей образ. Ескізів було дуже багато. Та врешті-решт ми зупинилися на стилі, ближчому до академічного. Треба було враховувати, що пам’ятник постане у місті, де багато бронзових скульптур майстрів з великої літери. І завданням було зробити все, щоб не було потім соромно…
Спочатку планували, що Шевченко постане у Флоренції на вулиці Київській. Проте, коли ми туди поїхали, виявилось, що це – периферія. Та, коли мер побачив наш проєкт, дуже емоційно відреагував. І повіз у центр, в старовинний монастир, де функціонує бібліотека. Сказав: “Вибирайте місце”. Я й вибрав найкраще – там, де був фонтан. Його в подальшому демонтували та встановили пам’ятник Кобзарю.
– Ви сказали, що маєте чимало різних проєктів. Якщо не секрет, над чим мізкуєте нині?
– Над пам’ятником Василеві Сліпаку. (Оперний співак, який зробив кар’єру на Заході, як доброволець брав участь в АТО і загинув на Донеччині. – Авт.). Це повинна бути неформальна й небанальна річ. Така ж, як наш герой, який віддав життя за Україну. Вона має виділятися серед інших скульптур. Бачу її як щось таке символічне, а не ритуальне, на кшталт людини, що стоїть з автоматом і кошеням у кишені… Проте складність у тому, що звичайна кухарка або пересічний чоловік, які далекі від мистецтва, можуть не сприйняти задуму художника.
– Ви колись казали, що художник – це провокатор…
– Так. Він, з одного боку, провокує, а з іншого – дає їжу для роздумів інтелектуалам. Банальщина не викликає захоплення і задоволення. Тому слід робити те, що було би ні на кого не схоже. Щоправда, нині молодь фактично займається плагіатом. За великим рахунком. Проте, якщо колекціонерів ще можна обвести довкола пальця (вони ведуться на те, що “блищить”), то мистецтвознавців і кураторів – ні. Ті добре знають, де й що вкрадено. Особливо тим грішать китайці, які масово тиражують арт-твори і продають по всьому світу.
– Усе на продаж?
– Насправді мистецтво це – бізнес, а бізнес це – конкуренція. Люди тут готові один одного “порвати”, “з’їсти”. Як і в політиці, як і в шоу-бізі, як і в інших сферах. Якби ви спитали мене зараз, що я порадив би самому собі, молодому та наївному, відповів би так: не давати іншим “золотий ключ” від скрині, де гроші лежать. Бо потім тебе туди не пустять!
“Українська мова дуже сексуальна”
– Знаю, що ви маєте роботи Марії Примаченко. Коли ви зацікавилися її творчістю?
– На початку дев’яностих. Я побував на одній із виставок, де були представлені роботи Примаченко, і вони мене захопили. Проте минуло майже десять років, перш ніж я почав їх колекціонувати. Тоді я зрозумів, що реальна ціна тих робіт набагато вища, ніж пропонувалося. І не помилився: нещодавно картину художниці продали на благодійному аукціоні за 500 тисяч доларів! Ясна річ, що просто так гроші ніхто не викидатиме.
– Раніше деякі картини геніальної українки висіли у вас удома. Тепер, м’яко кажучи, це не надто безпечно?
– Я заховав їх так, щоб не можна було ані знищити, ані вкрасти. Останнє взагалі нереально, бо крадуть зазвичай, щоб продати. А це неможливо, адже всі роботи – у каталогах, і там вказано з чиєї вони колекції. Тому людина, яка може дозволити собі такі дорогі твори мистецтва, навряд чи купуватиме крадене… Одне слово, я надійно захистив картини Марії Примаченко.
– Чи адаптувалися ви до регулярних ворожих атак на столицю? Принаймні психологічно…
– До цього важко звикнути, але я ставлюся спокійно. Спати лягаю, як рекомендують, між двома стінками. Коли ж оголошують чергову повітряну тривогу, перебираюсь ближче до кутка і починаю писати знайомим: “Як ви?” На жаль, у нашому районі не раз прилітало. То ракета, то безпілотник. Іноді – зовсім поруч, в якихось 200-300 метрах. Якось постраждали сусіди зверху, знизу, збоку, а я – ні, хоч і живу на останньому поверсі. На щастя, маю броньоване скло й наніч опускаю жалюзі.
– А ваш заміський маєток за ці понад два роки не постраждав?
– Бог милував. Наше село далеко від будь-яких об’єктів, які могли би зацікавити агресора… До слова, в одному зі своїх будинків я поселив сім’ю військовослужбовця, яка постраждала від атак росіян. Біля їхньої оселі впала ракета, залишивши вирву в чотири поверхи. Звичайно, повилітали всі вікна, а від машин, що були припарковані неподалік, залишились “скелети”. Можете уявити який стрес пережили ці люди.
– Що вселяє вам віру в те, що фінал того жаху, який коїться нині на наших очах, буде щасливим?
– Я вірю у справедливість. Ми ж не нацисти й не фашисти, а нормальні люди. Європейці, які непогано живуть, вірніше – жили, і будемо жити ще краще. Просто оця навала, цей жах… Знаєте, історія російської імперії зводиться до того, щоб підкорити українців, а потім за їх допомогою завойовувати світ. Сьогодні у нас є шанс зламати хребет тій орді!
– Які зміни ви помічаєте чи відчуваєте в українцях?
– Знаєте, чим Київ відрізняється від того, що було 2, 5 роки тому? Тепер на вулицях столиці домінує наша мова. Тобто ті люди, які, умовно кажучи, вчора спілкувалися російською, перейшли на українську. Йдеться про молодь 19-30 років. Ті, кому за 45, між собою можуть розмовляти мовою окупантів, але, замовляючи каву або тістечко, вони все ж переходять на державну. Невеличкий прогрес і тут є… Говорити солов’їною сьогодні вважається гарним тоном і взагалі – престижно. А одна моя знайома, яка також переглянула свої погляди, нещодавно сказала, що українська мова дуже сексуальна. (Усміхається).
“У Віталія Кличка – цікава графіка”
– У червні вам виповнилося 64 роки. Які переваги бачите в цьому віці?
– Ну які… Досвід, досвід, досвід. А також – ментальна стабільність, бо ти вже не так “дьоргаєшся”, як раніше. І не настільки близько береш усе до серця. Крім того, знаходиш радість у простих речах: траву покосити, дерево пересадити, посапати на грядці. (Сміється).
– Що вам це дає?
– Дехто мені також каже: “Нащо ти всім тим займаєшся?” Річ у тім, що природа привносить у наше буття гармонію. Попри те, що нині над головою літають шахеди та в будь-який момент може статися, що завгодно, треба жити з думкою, що завтра все буде добре. Ні в якому разі не слід здаватися і записуватися у песимісти. Навпаки – слід бути оптимістом!
– Це у вас вроджене чи набуте?
– Я народився оптимістом. Мама часто називала мене “сонечко”, а брата – “хмаринка”. Тому що я весь час усміхався, а брат був серйозний. Причому занадто. Я ж, навпаки, занадто несерйозний. (Сміється).
– А які риси характеру шкодять вам у житті?
– Для мене дуже властиво бути відкритим. Іноді це дійсно шкодить, оскільки дехто може використати ту відкритість проти тебе ж. Бачать, що ти доступний, не маєш корони на голові й сприймають це за простакуватість. Та, якщо раптом щось не так, я за три секунди ставлю будь-кого на місце. Знаю, як пояснити людині, що й до чого. (Сміється). Хоч я особа не конфліктна, але навчився за себе постояти. Для чоловіка це важливо.
– Що ще ви збагнули з віком?
– Не треба запам’ятовувати погане. Точніше – зациклюватися на ньому. Так, можливо, хтось тебе образив чи між вами щось сталося (у житті трапляється різне), але не слід на цьому зосереджуватися. Навпаки – фокусувати увагу на чомусь позитивному. Навіть, якщо у мене з кимось було непорозуміння і певний час ми не спілкувалися, можу легко потім відновити стосунки. Першим підійду при нагоді й привітаюся… Однак на майбутнє братиму до уваги, як сильні сторони тієї людини, так і слабкі.
– До речі, з братами Кличками ви тепер дружите?
– Так, так, так. Скажімо, Віталія бачив буквально два тижні тому. Він приходив до мене в майстерню. Спілкувалися з приводу одного проєкту, який йому дуже сподобався. До слова, колись – років п’ять тому – Кличко показував мені свої художні роботи. Ви знаєте, у нього досить цікава графіка. Якби не знав, хто автор, ніколи не сказав, що це – аматор.
– Скажіть, випадок багато зіграв у вашій кар’єрі?
– Так. Я людина, якій дуже багато в житті поталанило. Чимало речей давалося легко: раз – придумав, раз – реалізував… Мені щастило на зустрічі з тими, хто допомагав. І навіть, якщо хтось поводився щодо мене некоректно, я сприймав це з розумінням. (Усміхається). Ні, я теж можу показати своє ставлення до когось та сказати, що думаю, в очі, але, щоб аж трусився від злості, такого немає.
“Я завжди любив готувати”
– У молодості, як відомо, ви вчилися у Швейцарії, а коли востаннє туди їздили?
– Якраз нещодавно повернувся. У мене там – дружина й 16-літній син, а ще – багато друзів. Проте життя за кордоном – не для мене. В Україні я з восьмої ранку до дванадцятої вечора чимось займаюся, а там тільки скупався в Женевському озері – і все. (Усміхається). Не-ці-ка-во! Я людина дії. Мені потрібні труднощі, з якими знаю і розумію, як боротися. Мені потрібні цілі, які треба реалізовувати. Мені потрібен напрям, куди рухатися… А за кордоном я – пенсіонер. Не хочу бути пенсіонером. Поки що.
– Нинішня ваша дружина – мистецтвознавиця. А ким була перша обраниця?
– Студенткою. Дай Боже їй здоров’я… Це було велике кохання, але наш шлюб тривав недовго – рік. Думаю, достатньо. Може, навіть забагато, і все треба було перервати після трьох місяців, а не тягнути ще дев’ять. Ну, різні люди бувають, знаєте. Хоча я до неї добре ставився… Вважаю, що кожен у твоєму житті приходить для чогось. Це досвід.
– Цей досвід допоміг вам у другому шлюбі?
– Ну так. Немає ідеальних ні чоловіків, ні жінок. Треба вчитися жити з тим, з ким тебе звела доля: з їхнім характером, з їхньою енергією. До того ж – незалежно від обставин. (Після паузи). Головне в шлюбі – це діти, а не особисті амбіції. Знаєте, жінка, не жінка… Коли тобі вже за шістдесят, на перший план усе ж виходить робота і бажання якомога швидше потримати на руках онуків.
– Оскільки дружини немає поруч, ви тепер – господар на кухні?
– Я завжди любив готувати. Якщо треба щось швидко організувати, просто смажу яєшню. Якщо ж маю час, можу зробити плов. Проте на нього треба щонайменше 3-4 години… Щоразу я не просто куховарю за одним і тим же ж рецептом, а експериментую. То одне м’ясо, то інше, то така приправа, то сяка. Щось додаю, щось забираю. Усталеного варіанту ніколи немає. До слова, купив оце лосося, тож на вечерю буде риба. (Усміхається).
– Пане Олеже, кажуть, ви понад сорок років не вживаєте алкоголю?
– У нас сімейна традиція: ні тато, ні брат не пили. Люди чого, як правило, заливають за комір – щоб зняти втому чи стрес. А я стреси знімаю іншим способом: багато років купався в озері, а тепер кожен Божий день приймаю контрастний душ. Це якраз і заміняє мені алкоголь. Якщо десь і наллють 50 грамів, а відмовити не випадає, можу пригубити. Щоб не казали, що він не п’є, бо хворий або падлюка. (Сміється).
Бліц
– Лос-Анджелес чи Маямі?
– Мабуть, Маямі.
– Примаченко чи Білокур?
– Примаченко, так.
– Андрухович чи Жадан?
– Андрухович.
– Кличко чи Усик?
– Без відповіді.
–Кола чи пепсі?
– Пепсі.
– Пінзель чи Річард Вестмакотт?
– Пінзель.
– “Атакамс” чи “Таурус”?
– “Малюк” – “Sea Baby”. (Усміхається).
НАШЕ ДОСЬЄ
Олег Пінчук народився 15 червня 1960 року у Дрогобичі на Львівщині. Освіту здобував у Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури в Києві. Згодом студіював в одному з престижних вишів Женеви (Швейцарія).
З 1987 року активно виставлявся в Україні та за кордоном. Німеччині, Франції, Японії, Латвії і т.д. Його роботи – як у приватних колекціях (шанувальником творчості нашого скульптора був, наприклад, модельєр П’єр Карден), так і державних (скажімо, у Віденському музеї історії мистецтв). З 2018 року – народний художник України.
З дружиною познайомився на виставці, коли лише починав свою кар’єру. А ось стосунки зав’язались через п’ять років, коли митець уже став на ноги. Пані Лілія – кандидатка наук. Виховують двох дітей. Донька, як і мама, здобула освіту мистецвознавиці, а син вивчає фінанси.
Має маєток у селі Пінчуки, що біля Києва. Посадив там чимало плодових дерев, а також розбив невеликий город. Захоплюється рибальством. Тримає декількох домашніх тварин: чотирьох собак і двох кицьок. Колись псів було 12, а котів – пiв десятка.
Збудував церкву Пресвятої Богородиці. Виготовив пам’ятники фундаторам Києво-Печерської лаври – Пр. Антонію і Феодосію. Має колекцію українських народних ікон, які знаходив у закинутих селах. Крім того – дерев’яні скульптурки янголів, що прикрашають тепер його оселю.
Водій із багатолітнім стажем. Не терпить столичних корків, але навчився не давати волю емоціям. Має схильність до повноти, тому періодично влаштовує лікувальне голодування. Його рекорд – тридцять днів.
