Сергій Осока
Якщо шукати історичних передумов операції “Вісла”, то доведеться повертатися набагато далі, аніж у ХХ століття. Однак, не зупиняючись детально на польсько-литовській добі, звернемося до репресивних акцій проти українського населення 1920-30-х років: ліквідація українських шкіл, примусова полонізація, два періоди принизливої пацифікації українського населення, руйнування церков, переслідування будь-яких національних виявів.
Закінчення Другої світової війни у Східній Європі було позначене глобальним переглядом державних кордонів. Тегеранська конференція 1943 року та Ялтинська конференція 1945 року серед іншого визначили нові кордони, врахувавши при цьому інтереси лише “чільних”, панівних націй. Представники срср, Англії та США, звісно ж, не переймалися проблемами мешканців українського Підляшшя, Надсяння, Холмщини, Любачівщини, окремих територій Бойківщини та Лемківщини. Ці землі відійшли до Речі Посполитої. Окрім цього, на Кримській конференції вирішили депортувати населення з цих місцевостей. “Необхідність депортації” – саме в такій страхітливій та антигуманній подачі.
9 вересня 1944 року в Любліні срср і Польща підписали угоду з довжелезною назвою – “Угода між урядом Української радянської соціалістичної республіки і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території урср”. Через рік, у серпні 1945 року вирішили остаточно: сумнозвісна лінія Керзона визнавалася новим українсько-польським кордоном. Півмільйона українців мали добровільно покинути територію Закерзоння. Наказ про добровільне виселення – здавалося б, абсурд. А насправді приклад, показаний Польщі радянським союзом. Тоталітарний ніж, яким одна держава навчила користуватися іншу.
Власне операцією “Вісла” (серед українців Польщі відоміша як акція “Вісла”) називатиметься остання, найстрашніша, наймасштабніша хвиля масового переселення українців, яка почалася в квітні 1947 року. Їй передувала так звана перша хвиля – 1945 року.
Акція “Вісла” (Akcja Wisła)
28 квітня 1947 року о 4 годині ранку шість польських дивізій та відділи органів польської служби безпеки оточили території, на яких компактно проживало українське населення. У цей же ж час відділи нквс і армії комуністичної Чехословаччини заблокували східні і південні кордони Польщі. Станом на 31 липня 1947 року, за польськими даними, було переселено 140 575 осіб.
“Нашу хату спалили і нам одразу сказали швидко зібратись, а там вже сусіднє село горить, то ми похапали, що мали, і нас вивезли. Куди везли, – ніхто не казав. Коли приїхали сюди, то якісь люди тут ще були… Було дві клуні, то в ті клуні людей заводили і розстрілювали. Залишились вони двоє з тіткою, ще двоє михлинців; михлинців ніби не розстрілювали, чогось лише красносадців. Ніби німці розстрілювали, кажуть так, що ніби німці…”, – згадує Надія Луй.
Села горіли повсюди – на території Лемківщини, Холмщини, Надсяння. В одних селах загиблих було десятки, в інших – цілі сотні. У Піскоровичах загинуло 720 людей, у Павлокомі – 365. Загалом у 1945-1946 роках полякам вдалося виселити майже триста тисяч українців. Варто зазначити, що добровільним – із дуже великою натяжкою! – переселення було лише на самому початку, 1944 року. Згодом і повсюдно – примусовим. Так Польща вирішувала “наболіле” українське питання. З кого “знімалися мірки” – хай свідчать спогади очевидців.
“Їхали ми у товарняках три дні. За час дороги дуже добре пам’ятаю воші. Страх як багато їх було у потягу. Заїли вони нас. Одного разу стрийко казав батькові, що спалив частину свого одягу. А тато застеріг його: за тиждень узагалі без одежі лишишся!” – згадує Григорій Горох.
“Ми жили в Надсянні, у селі Вислок. Нас було в батьків семеро. Ми з братиком Степанком наймолодші. Мені було 10 років, я вже багато чого розуміла. Постійно між людей ходили чутки, що в тому селі хати спалили, у тому – людей постріляли. Ми іноді ховалися в лісі, але потім усе одно поверталися – хата, город, господарство. Восени 1945 року у двір зайшли поляки, четверо чи п’ятеро. Батька вдома не було. Вони ногами відчинили двері в хату. Там були я, мама і Степанко. Прямо перед нашими очима поляки звалили маму на долівку й почали бити ногами. Мама крикнула нам – Тікайте! Ми втекли до сусіднього покинутого дворища, залізли в хату, сиділи в припічку, аж поки споночіло. Удома застали закривавлену маму. На щастя, вона була жива. Відливали її водою. Наступного дня прийшли совіти. Пообіцяли, що домовляться з поляками, що нас не виселять. А вже за якийсь тиждень нам дали годину на збори, кинули в телячий вагон і везли. Випустили на Тернопільщині, в чистому полі. Ми там кілька тижнів жили, їли що Бог пошле. Так я тут і досі живу…”, – згадує Марія Лехан.
Хоч і побутує легенда, буцімто причиною переселення українців було вбивство міністра оборони Польщі Кароля Свєрчевського. Але ж воно сталося лише в березні…
Намагання асимілювати, розчинити представників певної етнічної групи в середовищі панівної нації – той же ж почерк авторитаризму. Польща кінця 40-х років ХХ століття – якраз така держава, її верхівка збудована за виразно сталінською моделлю: на чолі – Польська об’єднана робітнича партія. Ті ж терористичні методи, замасковані під соціалістичні. Те ж прагнення якнайшвидше прилаштувати суспільство до своїх потреб. Той же ж панічний жах перед будь-яким виявом інакшості. Власне радянський жах.
Витяг із таємної інструкції: “Основною метою переселення поселенців “В” є їхня асиміляція у новому польському середовищі, треба докласти всіх зусиль, щоб цього досягнути. Не вживати щодо цих поселенців окреслення “українець”. У випадку, коли з поселенцями на Возз’єднані території потрапить інтелігентський елемент, треба таких безумовно розміщувати у віддалі від сільських громад, у яких проживають поселенці із акції “Вісла”.Написано як під копірку – з документів, що в різні часи підписували Єжов, Ягода, Абакумов, Берія та й сам Сталін. А в частині, де йдеться про інтелігентів, відчутний тон мало не самого Лєніна.
28 квітня 1947 року Військо Польське розпочало власне операцію “Вісла”. Переселенців називали – відповідно – переселенцями “В”. Шість польських дивізій оточили українські села. О 4 годині ранку військові під керівництвом Стефана Моссора – загалом 120 тисяч осіб! – розпочали операцію. На те, аби зібрати речі й виїхати зі своїх домівок, населенню давали дві години.
Спершу людей звозили на так звані збірні пункти – просто неба, на землі люди жили по кілька днів, чекаючи “селекції” (від слова так і віє гітлерівським фашизмом). Далі – людей відправляли в місця нового поселення. До слова, для операції було вибрано час, коли селяни вже засіяли поля, але врожаю не зібрали…
“Нас вивозили силоміць. Мама зібрала найнеобхідніше. Прийшли, вивели з хати, де залишили нажите роками добро, і повели під конвоєм на залізничну станцію. І ми поневірялися по світу, бо ще йшла війна. Спершу повезли на Одещину, звідси втекли на Тернопільщину, лише згодом пощастило потрапити на Сокальщину. Тоді вважали, що звідти вже рукою додому подати.” – згадує Софія Гулявська.
Загалом операція “Вісла” охопила територію 19500 квадратних кілометрів. Без огляду на політичні вподобання й міру лояльності до влади.
Концентраційний табір Явожно
Головним розподільним і контрольним пунктом був Освенцім, через який прямували майже всі потяги зі сходу на захід та північ. Звідси жителі одного села могли роз’їхатися у різні місцевості, віддалені на сотні кілометрів. Тут жорстоко допитували і при найменшій підозрі у співпраці з УПА надсилали до концтабору у Явожно (23 квітня 1947 року рішенням політбюро Польської об’єднаної робітничої партії було створено концентраційний табір Явожно).
Селяни становили найбільшу частину в’язнів цього табору. Їх арештовували по кількадесят людей за принципом колективної відповідальності, інколи за колючий дріт відправляли цілі родини разом з жінками і дітьми. З-поміж арештованих були греко-католицькі та православні українські священники (а також римо-католицькі, звинувачені у підтримці українців), вчителі, лікарі. Дехто потрапляв у неволю через спробу повернутися із заходу на рідні землі.
Цей табір для етнічних українців відрізнявся від Аушвіца тільки тим, що в ньому не було крематорію… Кулеметні вежі, колючий дріт, п’ятиметрові бетонні стіни. Робота – 12 годин на добу. Харчування – півлітровий кухоль кави та шматок чорного хліба. Інколи – це вже заради особливо витонченого знущання – в’язням пропонували пересоленого оселедця, щоб потім кілька годин не давати води. Від спраги люди часто божеволіли. За невиконання норм карали.
В’язнів періодично брутально допитували, застосовуючи електричний струм або замикали на декілька днів у бетонних бункерах. Особливо жорстокими були “українські процесії”, під час яких арештованих проштовхували поміж двома шеренгами вояків, які били їх палицями.
У своїй книзі польський письменник Казімєж Мірошевський (Miroszewski Kazimierz, Centralny Obóz Pracy Jaworzno. Podobóz Ukraiński (1947- 1949) так описує вигляд табору в Явожно: “Комуністичні сили Польщі захопили непошкоджену інфраструктуру організованого фашистами табору. Він складався з 15 дерев’яних казарм та частково цегляних будівель, таких як лазня, кухня, госпіталь, кімната для дезінфекції, майстерні, склади. Табір охороняли понад 300 польських солдатів і 18 офіцерів Корпусу охорони. Він був огороджений колючим дротом, під’єднаним до високої напруги. Були сторожові вежі з кулеметними гніздами і потужні фари”.
П’ятиметрова стіна закривала табір від людей, що проходили / проїздили по дорозі Краків-Катовіце… З лютого 1949-го до листопада 1951 року посаду коменданта табору обіймав кап. Саломон Морель, який став широко відомим завдяки своїй особливій жорстокості у таборі в Свєнтохловицях 1945 року.
Концентраційний табір Явожно “позичав” ув’язнених за гроші на роботу у шахти та металургійні заводи Краківського та Сілезько-Домбровського воєводств. Інші в’язні цього табору працювали на потреби Міністерства громадської безпеки в столярній, кравецькій, шевській, слюсарній та ковальській майстернях. Вони теж працювали на розширення Явожнської електростанції.
Табір у Явожно офіційно містив 4500 в’язнів. На 22 березня 1945 року тут було зареєстровано 1911 осіб: 945 чоловіків, 935 жінок і 31 немовля. Насправді до грудня 1950 року через Явожно пройшло 23 669 в’язнів.
Зі спогадів в’язня концтабору Юлії Шишко з Волі Крецівської:
“Приїхали ми до Явожна. Прийшли ми до брами, а то все виглядало цілком так, як німці робили з євреями. Брама висока, а на ній напис, якого ніколи в житті не забуду й все буду мати перед очами літери: “Centralny Oboz Pracy – Jaworzno”. За брамою чекали нас готові бараки. У бараках ліжка з дошки на три поверхи, без сінника, один коц мав бути за все. Бляшана миска, бляшане горнятко та ложка. Ввечері давали такої кави, що як хто хоче, то буде на ній жити. Рано о шостій годині апель. Почали нас, жінок, учити військової дисципліни. По апелю до бараку по хліб і каву: на одного четвертина хліба на 24 години. Хочеш, то з’їж відразу, хочеш, то тримай, хоч як важко тримати й не їсти. (…) Щоб дарма не сидіти, відразу дали всім роботу: жінки до кравецтва, чоловіків на будову та різні майстерні. З роботи кликали на слідство. Там було страшне биття, а в праці тяжкий тягар, а в бараці тяжкий голод. (…) На слідствах найгірше били дівчину Марію з Жерниці. Брали її вранці, а ввечері приносили в коці, сама вернутися не могла. Перележала ніч, брали вранці й приносили ввечері знову. Але витримала. (…)Дві жінки не могли погодитися з тими пережиттями і пішли на електричні дроти”.
Зі спогадів в’язня концтабору вчительки Катерини Константинович (з роду Маслій) з Кобильниці Волоської:
“Наказали роздягнутися і загнали митися. Вода – під страшенним тиском, холодна. Я думала, що вже нам кінець прийде. Серед нас були старші жінки, вони падали від тиску води…(…)А з лазні нещасних погнали до бараку. Там – поверхові ліжка, стерта солома, всюди брудно. Кати любувалися у “вправах-жабках”: постійно наказували жінкам скакати. Учительку взяли під пильний нагляд: за довге волосся – “жабки”, за блузочку – “жабки”, не так глянула – “жабки”. Аж голова йшла обертом. Старші почали мліти… І весь час били людей ґумою, по спині, по руках, по ногах, нерідко й по голові. Після такого “привітання” ночами знов почалися допити. Марійку Залуцьку з Перемишля, яка в УПА мала братів, так мучили, що з допитів її несли на покривалі. Ми все на неї дивилися і з безсилля плакали. Це було страшне. Тягали ночами й мене, вічно голодну. Знущалися. Попри голод, ми перекидали частину нашої їжі чоловікам – бо в них ще страшніший голод був. А нас без кінця допитували, били, знущалися…”.
Але помилковим було б твердження, що в концентраційному таборі перебували члени УПА – табір в Явожно призначався для цивільних осіб, а фактичних членів УПА арештовували, порізно судили в польових та окружних військових судах, та за їх вироками розстрілювали або відправляли до в’язниці.
До кінця 1947 року в місця, звідки було депортоване українське населення, переселили близько 14 тисяч поляків. Урядовим декретом від 27 серпня 1949 року українців позбавили права на господарства, з яких вони були виселені, і на залишене там нерухоме майно.
***
Під час акції “Вісла” унаслідок катувань загинуло близько 200 бранців, убито 655 осіб, заарештовано 2800 членів українського руху ОУН і УПА у Закерзонні. З квітня до липня 1947 року оперативна група “Вісла” провела 357 бойових акцій, розстріляла 1509 повстанців, знищила 1178 бункерів і криївок.
3 серпня 1990 року польський сенат засудив операцію “Вісла”. 2002 року Президент Польщі Олександр Кваснєвський висловив співчуття з приводу проведення цієї акції. 27 лютого 2007 року польський Президент Лех Качиньський і український Президент Віктор Ющенко у спільній заяві засудили операцію “Вісла”, як таку, що суперечить базовим правам людини. 8 жовтня 2012 року в Польщі взялися за розслідування депортації українців у рамках операції “Вісла”.
Загалом же ж операцію “Вісла” навряд чи можна вважати випадковим, огульним, нечуваним, кричущим фактом. Це – окрема, але цілком логічна ланка в ланцюгу тоталітарних експериментів ХХ століття, початок яким був покладений репресивною сталінською машиною.
“Я спостерігала тата. Він немов би посірів на обличчі. Я його ніколи таким не бачила… Дерева, високі трави, кущі, кропиви коливалися нам назустріч. Ані одного сліду з якоїсь будівлі тут не має. І врешті ми здається доїхали на місце. Як можна в такому лісі впізнати будь що, а ще місце, де стояла колись твоя хата? Та подиву гідне те, що тато пізнавав по деревах…Тут липа, там грушка…Ми всі повискакували з фіри, ходили по тих кропивах й травах, шукали залишок каміння й знайшли…
– Це точно, де наша хата стояла, – сказав тато.
Разом з братом вони, як не свої, бігали по тому куснику землі…” – згадувала у своїх спогадах Марічка Галабурда-Чигрин.
