Особлива місія Оксани Мухи

Заслужена артистка України, лауреатка Гран-прі Міжнародного конкурсу українського романсу ім. Квітки Цісик, переможниця “Голосу країни” Оксана Муха збирає аншлаги не лише у Львівській опері.

Цієї осені їй аплодували у Маріуполі, Краматорську і Сєверодонецьку. А напередодні – Німеччині та у Сполучених Штатах Америки.

Оксана Муха мріє, щоб наша пісня звучала і співалась у кожному українському домі. А світ через українську пісню відкривав собі Україну.

Оксано, коли ж на Сході України українське проросте сповна? Дивлюся на Донецьк та Луганськ, і розумію, що сієш-сієш, а воно не сходить…

– Погано сіяли. Мені шкода, що за час Незалежності ті, хто були при владі, не постаралися, щоби на Сході проросло українське. Люди люблять українське, і до них треба їхати, до тієї частини, яка цього потребує. Нам на Заході України  легко бути патріотами, а їм там – досить складно. Я мріяла потрапити на Схід. Нам пощастило – два роки тому ми мали  концерт у Харкові, назвали його “Українське Різдво”. Яка для мене була радість, що з нами працювала Харківська філармонія, оркестр та хор. Був аншлаг: люди так аплодували, що не давали починати наступної коляди.

Ми були в Попасній три роки тому, тоді військові по периметру стояли на площі, щоб сепаратисти не створювали неприємностей. І ті українці, які там живуть, радо співали з нами українських пісень. То як я можу не їхати на Схід, де мене чекають?!

На День захисника України ми були у Маріуполі, Краматорську і Сєвєродонецьку. Три міста наразі, сподіваюся, на другий раз нам вдасться більше. Возили українську пісню, з нами разом співали “Черемшину”, “Два кольори”, “Я піду в далекі гори”, “Червону руту”, “Гуцулко Ксеню”. Українська пісня має таку чудодійну властивість – несвідомо прокидається в нас українське. І раптом ми пам’ятаємо всі куплети, нам не треба робити репетицій. Тобто це пісні, які живуть у наших серцях.

Різниться репертуар для Сходу і для діаспори?

– Їдучи до Німеччини, я робила частину програми з пластових пісень, бо там було багато пластунів. В Америці  співаю дуже давні пісні – Кос-Анатольського, Веселовського,  їх там чекають. На Схід України везу Івасюка, Білозора, Білаша. Як без них? Це ж ціла історія кожної людини. Коли дивлюся, як люди слухають “Два кольори”, як вони задумується про своїх батьків, про своє життя. Це такі пісні, які переносять у твоє минуле, в твою родину. І сльози навертаються… Для мене це дуже важливо, коли люди дозволяють собі відкрити душу, і це не сльози горя, це відкриття свого серця, відкриття душі…

І попри те, в головах багатьох ще звучить російський шансон…

– Як нас змусили говорити російською мовою? Ми ж знаєм,  як це відбулося, як це штучно було створено, як було вбито та вивезено всю еліту, як позаселяли в будинки, в яких ще була гаряча вечеря, наших визволителів. Як нам російську мову нав’язали? Силою і болем…

Тепер у нас є закон, якого безапеляційно змушений дотримуватися кожен, хто живе в Українській державі, кожен, хто поважає Конституцію України і є законопослушний. Тобто, ти дома спілкуєшся так, як твоє серце говорить, зі своєю родиною будь ласка ніхто не забороняє. Але у публічному просторі людина, яка впливає, яка навчає, до якої прислухаються, –  не може спілкуватися російською мовою. І це не така велика данина, порівняно  з тим, що хлопці віддають своє життя, зір, руки-ноги, понівечені повертаються з війни. Невже так важко почати розмовляти українською мовою?! Невже це так важко?!

Для кого твій співаник “Найкращі українські пісні”?

– Роблю те, що відчуваю, у що вірю. Розумію, що багато моїх друзів не мають таких співочих родин, як моя. Можу почати пісню співати від першого до останнього куплету і не задуматися, що їх там 19 чи 20 наприклад, комусь  складно заспівати навіть 2. Якщо я маю цю спадщину чудесну, якщо співаю пісні, які співали мій дідусь, бабця, пісні, з якими я росла, то хочу їх зберегти. Тому виписані ноти і всі куплети, адже історія пісні вона не завжди в трьох куплетах, як звично.  Було б дуже гарно, якби кожна родина  пісні свого роду десь фіксувала. Ми ж співоча нація, нами весь світ захоплюється, а ми самі цього цураємося. Нам це начебто не потрібно.

Як часто зараз ти співаєш пісні Квітки Цісик?

– Є понад 300 пісень, які я співаю. Я починала з народних пісень “Посіяла конопельки”, “Йшли корови із діброви”, “Порізала пальчик, тай болить”, “Тече вода каламутна”, були пісні Веселовського – “Чи справді”, “Танго”. Репертуар Квітки завжди був у мене в серці і в моєї родини, тому що це знакові пісні для нас. “Два кольори”, “Черемшина”, “Я піду в далекі гори” – це діаманти української пісні. Як без них?! І  звичайно, що вони є і в моєму репертуарі, але з’являються і нові пісні. Я мрію про авторський, альбом пісень, які написані для мене, яким я перша дам можливість пожити моїм голосом – це моя мрія.

У тебе є особлива місія з концертами в діаспорі?

– Це для мене надзвичайно велика честь і можливість подякувати нашим військовим.  Допомагає нам Ірина Ващук – українка, яка живе в Америці, має сім’ю, двох діток, спортсменка. Коли почалася війна Росії з Україною, її брата було поранено. Ірина забрала його до себе, в Америку. Після того, військових, важко поранених зі складними травмами, Іра забирала в Америку на лікування. Американські хірурги їх безкоштовно оперувавли, а фонд покривав витрати на медикаменти. Згодом поранених ставало все більше, війна не завершувалась – хлопці прибували і оплачувати таких хворих  було дуже складно. Тоді Іра вирішила такий реабілітаційний центр  зробити  в Україні. Два роки центр працював в Ірпені, фонд орендував приміщення. Центр є калькою американського Next Step America, тобто фонд бере повністю під опіку військових, яким ніхто не може допомогти в Україні. Це нейротравми,  відновлення кінцівок, протезування, відновлення зору. Якщо зору не можна відновити – такий був у нас воїн, йому дають собаку-поводиря, спеціально навченого, з яким спочатку він вчиться там, в Америці співіснувати.

Зараз вже викуплено приміщення, яке належить фонду. Тобто ми вже не орендуємо приміщення. Це трошки  зняло з нас тягар хвилювання в час карантину, коли ми не могли проводити концерти і збирати кошти. Ми провели понад 30 концертів, тому хочеться, щоб наші військові знали про існування цього фонду, що вони можуть прийти, їм допоможуть.

Ти часто береш участь у таких благодійних проєктах?

– Зараз не так часто, два рази на місяць – раз на місяць. А колись, років чотири тому, я мала 115 благодійних  концертів. Це було моє таке сердечне бажання, мене ніхто не змушував.  До мене зверталися по допомогу – я не могла відмовити.

Як ти пережила цей час обмежень?

– Був час такої туги, безвиході навіть. Думала – Боже, як ми собі дамо раду, адже ми – музиканти, ми живемо з купленого квитка. Я сама себе забезпечую завдяки концертам, це єдиний заробіток. Якщо я його втрачаю, відповідно переживаю – як далі? І найважче, напевно, було тим людям, які не мали до карантину можливості підскладати чи підзаробити. І “шкарпетка” рано чи пізно завершується. Тож для нас дуже важливо, щоб ми мали працю. Важливо не падати духом і бути відповідальним.

Чого навчила тебе ця криза?

– Ми, люди, зашвидкий темп маємо. І коли ти залишаєшся вдома, починаєш більше спілкуватися з рідними, з дитиною. З’являється більше часу на прогулянки в ліс, де співають пташки, і думаєш: Боже, як добре там, де ти є, там, де людина нічого ще не напсувала. Зауважила, що я хочу більше бути там, де людина ще нічого не напсувала. Піднімалися на гору з сином і дивимося – там впало собі дерево, потічок тече, рано чи пізно це дерево перегниє, удобрить цю землю, воно собі знає, як має бути… Там кущик проріс, там ще пару ялиночок свіжих, а ця скоро впаде… Як воно добре, що природа сама вирішує – у неї свій цикл.

Оксано, що має зробити держава Україна, щоб ти почувалася впевнено?

– Моє навчання за спеціальністю тривало 19 років. Я пішла в спеціалізовану музичну школу імені Соломії Крушельницької по класу скрипки, потім закінчила музичне училище імені С. Людкевича і консерваторію імені М. Лисенка. 19 років щоденної праці зі своїм інструментом, щоб здобути вищу музичну освіту. І як моя зарплата у філармонії може збігатися із зарплатою технічного персоналу? Як можна вимагати від виконавця, щоб він створював нові пісні? В одну пісню треба вкласти щонайменше від трьох до шести тисяч – тільки за музику. А ще 10-15 тисяч за кліп.

Заслужена артистка України, переможниця конкурсу “Голос країни”, гран-прі конкурсу Квітки Цісик. Що з цих визнань найважливіше для тебе?

– Конкурс імені Квітки Цісик допоміг мені переконатися, що я маю співати. Адже коли йшла на конкурс, не мала певності, що я можу бути співачкою. “Голос країни” дав можливість достукатися до багатьох сердець, дав можливість відкрити двері до слухача, дав можливість людям почути про Квітку, почути її голос, почути, як звучить справді щира українська пісня, люблена душею.  Заслужену дали за мою працю – за всі сольні концерти, які зроблені, за диски, які записані. Тож все важливе для мене.

Ти виконуєш твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, співаєш пісні Володимира Івасюка, Квітки Цісик, Ігоря Білозора, Богдана Веселовського. З ким із них тобі хотілося б поговорити?

– З Лесею Українкою. Якщо була б така нагода, я б хотіла відчути її силу,  вона була надзвичайно сильною жінкою. Далеко не збідованою, не  депресивною. Я б хотіла відчути це в розмові з нею, навчитися бути такою.

БЛІЦ:

Чого не зможеш пробачити?

– Підлості.

З якою думкою прокидається Оксана Муха?

– Привіт, Боже. Доброго Тобі ранку!

Про що мрієш?

– Про дітей, про гарні пісні, про подорожі.

У що віриш?

– В любов.

Чого українцям бажаєш?

– Єдності, мудрості і потіхи один за одного.

Яка пісня на цю хвилину?

– Подумала про “Два кольори”.

Парасковія Дворянин

Famous Ukrainians