23 листопада Україна вшановує пам’ять мільйонів людей, яких радянська влада на смерть закатувала голодом у 1932-1933 роках. Минуло понад дев’ять десятиліть від тих подій. Пам’ять про них комуністи намагалися стерти, утім зробити цього не змогли.
…Із тридцять третім голим роком,
Голодно-голим та німим,
Та тричі пухлим. Хай би з ним
Поїли б кору і комору,
Траву і шкуру, цвіль і міль,
Та мерли б жовті, як з похміль,
Без трун понесені із двору.
Нізащо. Просто. Без вини.
(Андрій Малишко, 1964 рік)
Геноцид українців
У 1930 році радянська влада розгорнула кампанію з переслідування заможних селян, яких таврували “куркулями”. Лише в перші чотири місяці 1930 року з України депортували понад 113 тисяч “куркулів”. Тисячі холодних товарних вагонів, заповнених людьми, вирушили до віддалених районів Сибіру та Казахстану. Депортації родин з українського села продовжилися й у наступні роки.
Як результат – у лютому-березні 1930-го українське село накрила хвиля повстань і збройних виступів проти насильної колективізації селянських господарств. Того року в радянській Україні було зафіксовано понад 4 тисячі масових протестів, у яких брало участь 1 мільйон 200 тисяч селян. Комуністи зробили тактичний відступ, та не відмовилися від упокорення України.
Наступного року за колективізацію взялися знову – активніше, але повільніше, родина за родиною, а не цілим селом одразу. Врешті радянській владі вдалося колективізувати близько 70% селянських господарств. Проте колективна система господарювання не дала очікуваних результатів. У 1931 році, щоб виконати встановлені владою квоти, у селян забрали майже весь вирощений урожай.
На початку 1932 року українське село вже голодувало та не мало зерна, щоб засіяти поля. Влас Чубар, глава уряду радянської України, визнав у червні 1932 року, що голод зумовили надмірні побори, які не залишали селянам нічого їстівного. Він писав про це Сталіну. У критичній ситуації, що склалася, цивілізований вихід із кризи полягав у перегляді надмірних квот і наданні допомоги селянам, які голодували. Проте очільники Союзу в Москві не зробили ні першого, ні другого. Навпаки, в серпні 1932 року влада видала сумнозвісний закон “Про п’ять колосків”, який карав розстрілом “розкрадання” колгоспного майна, а таким вважали навіть підібрані в полі кілька колосків.
Сталін використав голод як зброю, щоб розправитися з українцями, в яких вбачав загрозу. Тоді ж почали переслідувати українські культурні, мистецькі, наукові середовища.
Наприкінці 1932-1933-го в селян силоміць забрали не тільки все зерно, а загалом усі продукти та худобу. У січні-лютому 1933 року селами прокотилися масові обшуки у приватних дворах і домівках селян, під час яких забирали всі залишки їжі, які ще могли знайти.
За невиконання квот із заготівель зерна колгоспи, села й навіть цілі райони заносили на так звані “чорні дошки”, що по суті означало введення там надзвичайного стану та ізоляцію. Такі населені пункти оточували військові загони. У селян відібрали свободу пересування, тож мало хто міг поїхати деінде в пошуках харчів. Щоб запровадити максимально жорсткі репресії, в Україну прислали партійців та військових з інших союзних республік, які не мали жалю до приречених на голодну смерть людей. Таким чином зумисне та штучно в радянській Україні було створено умови, несумісні з життям.
У 1933 році українське село було пеклом на землі – спустошеним і холодним. Виснажені, опухлі від голоду дорослі й діти помирали повільною і болісною смертю у відчаї та приниженні, оточенні мовчанням і байдужістю. Україна нагадувала гігантський̆ концтабір – сторожові вежі, закриті кордони, смерть і безнадія.
“На Україні вимирають цілі села. Пам’ятаю, розказував мені в Харкові агроном. Він їздив у Полтавську область укладати договори на посів буряка. Це було ранньою весною. В’їхали в село, мертва тиша огортала його. Заходив у хати зі своїм супутником, бачив мертвих, які почали розкладатися. У дитячих яслах бачив мертвих дітей і няню”, – це запис за 1933 рік зі щоденника вчительки Олександри Радченко, яка під час Голодомору жила на Харківщині.
Радянська влада арештувала та судила вчительку саме тому, що знайшла ці щоденники. Вже в незалежній Україні її свідчення віднайшли та оприлюднили дослідники після того, як стали відкритими архіви радянських спецслужб і репресивно-каральних органів.
Ще один щоденник, в якому зафіксовано свідчення про Голодомор та який теж зберігся у кримінальній справі, вів селянин Нестор Білоус. “Люди помирають з голоду різного віку, а особливо діти дуже помирають, у деяких родинах вимерли всі малі діти від грудних і років до 10”, – записав він у квітні 1933-го.
Вшанування пам’яті жертв Голодоморів
Щорічно в четверту суботу листопада в Україні вшановують пам’ять жертв Голодомору 1932-1933 років і масових штучних голодів 1921-1923 і 1946-1947 років.
Найбільш трагічним з них виявився голод 1932-1933 років, що організувала радянська влада з метою придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян. Керівництво Радянського Союзу довгий час приховувало факт смерті українців від штучного голоду. Лише після оголошення незалежності України почалося розслідування масштабів Голодомору, який забрав мільйони життів на території України та Кубані. За оцінками Міжнародної асоціації дослідників Голодомору-геноциду, у 1932-1933 років від голоду померли 10,5 мільйона українців. Найбільше постраждали колишні Харківська і Київська області (теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська). На них припадає 52,8% загиблих.
Вперше вшановувати пам’ять жертв голодоморів почали в 1998 році згідно з указом тодішнього президента Леоніда Кучми. Сучасну назву і дату пам’ятного дня визначив указ наступний президент Віктор Ющенко в травні 2007 року. А 28 листопада 2006 року Верховна Рада України ухвалила закон “Про Голодомор 1932-1933 років в Україні”, згідно з яким Голодомор був визнаний геноцидом українського народу.
Традиційно в цей День пам’яті жертв Голодоморів українці відвідують поминальні богослужіння, ставлять символічні горщики з зерном і свічки до пам’ятників загиблим. Також 23 листопада 2024 року будуть приспущені державні прапори, а також оголошена загальнонаціональна хвилина мовчання.
