Перша в історії “Міс Українська Канада”. Оксана Гриценко-Розумна – про шлях до перемоги у 1955-му та рецепти успіху в 2018-му

Королева канадської української молоді. Саме так назвав Оксану Гриценко-Розумну авторитетний журнал Sudbury Star. 63 роки тому висока, вродлива, елегантна, зі щирою душею 17-річна дівчина першою здобула титул “Міс Українська Канада”. Пані Оксана – психолог, редактор фільму про Голодомор і Геноцид, пластунка куреня “Перелетні Птиці”, дружина святої пам’яті професора Манітобського Університету Ярослава Розумного і любляча мама чотирьох дітей – Романа, Лариси, Руслана та Істана (останній з 2011 року працює на українському телебаченні). Гріх було б не поговорити з такою особистістю! Тому ми й вирішили зустрітися із пані Оксаною Гриценко-Розумною, яка не лише згадала цікавинки з найпершого конкурсу краси “Міс Українська Канада”, а й дала кілька практичних порад дівчатам, які беруть участь у шоу нині.

– Мої родичі приїхали з України. Мама з села Конюхів, що поблизу Стрия Львівської області. Це було таке революційне село, з якого походив Олекса Гасин (знаний український військовий і політичний діяч, начальник Головного військового штабу УПА – Ред.). Це мій родич, моєї мами двоюрідний брат. А мій батько – з Перемишля. У 30-х роках вони приїхали до Вінніпеґу, тут і познайомилися. Розповідали, що мали на життя лише п’ять доларів…

А що у Вінніпезі в той час була депресія, і, відповідно, роботу було знайти майже неможливо, то батьки вирішили переїхати до міста Садбері, що в регіоні Північне Онтаріо. Тато працював там наставником у молочарні, а мама, каже пані Оксана, працювала, де могла, і доглядала дітей. І не лише доглядала, а й робила усе можливе, аби вони росли освіченими і всебічно розвиненими: водила їх до української школи, української церкви, залучала до участі в українській громаді. Це й не дивно, адже мама майбутньої королеви краси походила із дуже патріотичної української родини.

День, коли уперше відбувся без перебільшення історичний конкурс “Міс Українська Канада”, жінка пам’ятає дуже добре. Це була неділя, другого липня 1955 року. Тоді у Садбері стояла неймовірна спека.

–Для мене це був дуже зворушливий день. Мені було 17 років. Українська Національна Федерація Молоді якраз організовувала різні танцювальні, музичні конкурси, і, власне, шоу “Міс Українська Канада”… Дівчата з танцювальної групи, в якій брала участь і я, виступали разом з конкурсантками з Онтаріо, Квебеку, Торонто, Монреалю та інших місцевостей. Ми так переживали, бо ж конкурс краси відбувався якраз після наших танцювальних виступів, коли усі дівчата були страшно змучені…

До слова, на конкурс краси учасниці обиралися на базі доброго навчання й оцінок у школі, лідерства та здібностей.

Спеціально до заходу організатори збудували величезну платформу, яку претендентки на титул мусили обходити, показуючи свої українські вбрання, а після того кожна з конкурсанток розказувала про свій стрій, пояснюючи його деталі, вишивку, значення.

Цікаво, що за вимогами конкурсу строї мали бути виключно полтавськими, бо це “найбільш репрезентативний одяг з центру України”.

Та судді оцінювали не лише строї дівчат, але й знання ними української мови. Звісно ж, Оксані допомагали готуватися до конкурсу краси її рідні.

– Батьки, хоч і були зненацька заскочені моїм рішенням [взяти участь у конкурсі], але зразу ж підтримали мене. Мама помагала мені готувати одяг. Ми шукали різну інформацію про вишиванки. І якраз пані Тетяна Кошиць мала таку брошурку, в якій містилася інформація про полтавський стрій! Тато також піддержував, хоч і наполягав, аби я брала участь у літніх освітньо-навчальних курсах, які відбувалися в той час у Вінніпезі.

Витрачений на підготовку до конкурсу час не минув даремно. Оголошення імені переможниці й емоції, які охопили у той жаркий липневий день 17-річну красуню, важко передати словами.

– Це був шок і радість! Я не могла повірити, бо інші дівчата були дуже-дуже файні: красиві й інтелігентні, мали чудові промови… Так що для мене це була велика, надзвичайна, приємна несподіванка! Пригадую, моя подруга, Уляна Яворська зайняла друге місце… Цей конкурс дав мені нагоду познайомитися з усіма, хто приїхав з-поза меж Садбері. Пізніше у своєму житті я мала нагоду з ними зустрітися, а з деякими навіть і працювати на різних курсах і конвенціях у Канаді. Ми мали так багато спільного, добрих переживань та емоцій, які єднали нас!

Тоді ж юна Оксана зрозуміла для себе, що українців є так незліченно в Канаді, і всі – такі здібні, й що вони можуть багато зробити, якщо працюватимуть спільно і разом дбатимуть про свою українську громаду за океаном…

Після конкурсу і по закінченні дванадцятого класу батьки відправили Оксану до Манітобського Університету у Вінніпезі. Там вона студіювала психологію і брала курси української мови у професорів Рудницького та Юзика. Крім того, тато і мама заохочували доньку, аби вона брала участь у різних українських організаціях, як то “Український Студентський Клуб”, “Альфа-Омеґа” чи, наприклад, “Обнова”.

По закінченні університету Оксана повернулася до Садбері і стала працювати асистентом психолога у дитячому відділенні місцевого госпіталю. У рідному місті вона зустріла свого чоловіка – професора Ярослава Розумного, який викладав у Лаврентійському Університеті. Познайомила майбутнє подружжя сестра Оксани – Віра, яка брала курси у Розумного.

– Ми одружилися у 1962 році. Згодом Ярослав отримав працю в Манітобському Університеті і ми переїхали до Вінніпеґу. Через деякий час чоловік став головою Осередку української культури й освіти, пізніше – президентом Української вільної академії наук, та разом з Іваном Драчем брав активну участь у житті громадсько-політичної організації “Рух”.

Розумні товаришували із представниками української еліти. Наприклад, вдома у подружжя гостював почесний президент НаУКМА В’ячеслав Брюховецький, з яким Оксана і Ярослав обговорювали розбудову “Києво-Могилянської Академії”.  До речі, першого травня 2009 року тодішній президент академії Сергій Квіт і сам Брюховецький під час візиту до Вінніпеґу нагородили Розумних подякою за підтримку української ідеї та сучасної освіти і культури України.

А пізніше доля привела пані Оксану до її шваґра – відомого режисера Юрія Лугового, який працював над документальними фільмами про Голодомор в Україні.

– Я була редактором й сценаристом фільму “Окрадена земля”, що розповідає про геноцид українців 1932-33 років. Ця картина отримала дванадцять міжнародних премій у категорії Найкращий документальний та історичний фільм на різних світових фестивалях!

Донедавна Оксана Гриценко-Розумна працювала на посаді інформаційного координатора в централі Конґресу Українців Канади у Вінніпезі.

А насамкінець нашого спілкування із пані Оксаною ми не могли її не запитати про те, що б вона побажала і порадила теперішнім українським дівчатам, які беруть участь у сучасних конкурсах “Міс Українська Канада”.

– Найважливіше, щоб дівчата пам’ятали, ким вони є, і хто їхні батьки! Щоб вивчали свою історію і свою культуру, що неодмінно дасть їм підстави гордитися українцями. Ми маємо таку величезну і багату історію і культуру, то ж ми повинні базуватися на них і поширювати, йти у громаду і бути активними, розповсюджувати знання про Україну, її історію, і про те, що там діється. Вже стільки років війна… У західній і канадській пресі дуже мало згадується про агресію Росії на Донбасі та у Криму… Але це дуже важливо – знати і підтримувати Україну у боротьбі з аґресором. Таке знання дівчат покаже, що їхній світогляд є широким, повним й об’єктивним.  Будьте українськими жінками, будьте собою… Закінчу словами своєї промови із далекого 1955 року: “Пам’ятаймо дороговказ Тараса Шевченка: “Учітеся, брати мої”, щоб у день національного Воскресіння ми зустрілися на Майдані святої Софії з братами і сестрами своїми, як рівні з рівним й не виглядали чужинцями”.

 

Вручення картини (олія на якій зображена перша Міс Українка Канади ще з 1955 року, пані Оксана Гриценко-Розумна під час святкувань 70-ліття Пласту в Манітобі
Проф. Остап Гавлєшкаж пані Оксана Гриценко-Розимна з дочкою Ларисою
(Зліва – пані Оксана, її дочка Лариса, Іванка Баб’як, Марійка Галкевич, Оксдана Шилякевич) під час святкувань 70-ліття Пласту в Манітобі

Articles