Американця Вайтінга Вільямса, фахівця з трудових відносин і журналіста, який відвідав СРСР у 1933 році, буквально вразили “орди” безпритульних і голодних дітей, яких він повсюдно бачив в українських містах: “Вони жили і помирали, наче дикі звірі”. В Харкові Вільямс спостерігав за хлопчиком, який сидів на базарі посеред купи сміття, вибираючи шкаралупу з яєць і намагаючись щось звідти дістати. Наступного дня хлопчик знов був на тому ж місці, але вже нерухомий.
Дітей відловлювали і відвозили у дитячі притулки. Там було голодно, а смертність сягала 30%. Тому багато хто втікав знову на вулицю. Вільямсу, серед іншого, вдалося сфотографувати, як міліція везе на підводі безпритульних дітей. Іноді, траплялося, дітей садили в вагони, а потім випускали в чистому полі. Вільямс писав про те, як три вагони з малими безхатьками відігнали на запасну колію і забули про них. Коли ж на третій день відкрили, всі діти були мертві.
Інший свідок, австрійський інженер Александр Вінербергер, якому вдалося сфотографувати наслідки Голодомору в Харкові навіть попри загрозу арешту, писав: “Коли людина бачить, як збирають трупи на вулиці, у нього в жилах холоне кров. Мертвих дітей виривали у матерів, які вили від болю, а живих забирали від сухих грудей вже безмовних матерів. Діти кричали і стогнали”. Александр Вінербергер є автором фотографії опухлої з голоду дівчинки з Харкова, яка є однією з найбільш упізнаваних світлин Голодомору.
Дітей, чиї батьки померли з голоду, кого знаходили у містах або поблизу них, радянська влада утримувала за колючим дротом у спеціальних таборах.
Відібране зерно гнило, а по першій траві повзали опухлі від голоду діти
На місці колишнього “дитячого концтабору” діє музей-пам’яті Голодомору, свідчення про який його директор Олександр Джунь збирав тривалий час і опублікував у книзі “Чорні роки Миргородщини”. Знайшлися свідки, які розповіли, що обстрижених, ледь одягнених дітей тут утримували за колючим дротом у невеликому будинку-бараку поряд з церквою. Голод та хвороби шансів на життя не давали. Щоранку дитячі тіла вкидали у вигрібну яму та козацькі порохові погреби. Коли старий колодязь заповнили трупами вщент, їх почали штабелювати на березі річки.
У “концтаборі”, або “інтернаті”, як називала це радянська влада, утримували сиріт з навколишніх сіл, “відфільтрованих” біженців із залізничного вокзалу, та дітей “куркулів”, арештованих за непокору при хлібоздачі. Зерно, за споминами очевидців, звозили до зруйнованого храму. Під пильним оком охоронців, воно, намочене снігом та дощем, пріло і гнило.
“Якраз у 1932 році із “Країни Рад”, це Личанський колгосп так називався, сюди в церкву засипали зерно. Тут скільки загинуло народу, бо зерна не давали. Коли почалася весна 1933 року, діти виповзали на чотирьох, “паслися”, і тут же ж помирали, бо рання трава дуже різуча була”, – розповідає Олександр Джунь.
Дізнатися напевне, скільки дітей утримували у миргородському таборі і скільки померло, не вдалося. Радянська влада ретельно фальсифікувала й приховувала такі дані.
“Діток, як дрова, поскидають і вивезуть десь у яму”
Радіо “Свобода” розшукало на Полтавщині жінку, яка була в іншому подібному таборі.
Надія Лебідь перебувала 10-річною дівчинкою разом із молодшим братом pа сто кілометрів від Миргорода в таборі-інтернаті села Диканька. Їм пощастило вижити, бо в інтернаті хоч трохи годували.
“Кожна мати думала, як підкину в інтернат, то виживе, а воно й там до ранку помирало. А тоді, отих діток, кидали на купи, а потім на машину, як дрова, поскидають і вивезуть десь у яму. В інтернаті бувало, де деревина, то ми її об’їдали, як сарана. Ламали листячко і їли”, – згадувала пані Надія.
З осені 1933 року дітей з таборів, які вижили, потроху почали розбирати родичі та бездітні сім’ї. Більшість же ж розійшлася жити до невеличких інтернатів, що їх створювали у сусідніх селах.
Полтавщина – одна з тих областей України, які мали найвищу смертність від влаштованого Сталіним і Комуністичною партією СРСР штучного голоду.
Мільйони дітей померло на вулицях міст і сіл, на залізничних вокзалах та станціях, у голодних і холодних дитячих притулках, на виселенні. Наприклад, у 1931 році з України було виселено 31 655 “куркульських родин” загальною чисельністю 131 909 чоловік. Із них дітей – 45 858 (між іншим, українські чекісти радо звітували Москві, що “перевиконали план”). Багато з них померло дорогою, чимало – на місці, через голод і холод, абсолютно нелюдські умови існування.
Десятки тисяч дітей стали сиротами, безпритульними. Їхнє життя тоді нічого не вартувало. Голод був страшнішим за війну, адже навіть в умовах війни, окупації, все ж є хоч якесь, нехай і спотворене, але дитинство. Під час Голодомору в українських дітей не було дитинства. Лише кволий шанс – витягнути щасливий квиток від долі і вижити попри все, але він випадав далеко не всім. Згодом, ті хто виживе, пройшовши випробування німецько-радянською війною, а потім черговим, вже третім голодом 1946-1947 років, змушені будуть упродовж десятиліть німотствувати про пережите жахіття. Тема Голодомору була табуйованою в Радянському Союзі фактично до його розпаду.
Тож маленька скорботна постать “Дівчинки з колосками” і дійсно уособлює гірку пам’ять усіх українців, хто пережив чорні голодоморні роки, а також і всіх їхніх нащадків, та й узагалі – всієї нації. Рана Голодомору жива.
За матеріалами українських ЗМІ.
