Українці готувалися до різдвяних свят ще влітку. Перший або останній сніп жита чи пшениці з поля залишали необмолоченим. З нього робили Дідуха, в який встромляли стебла різних злакових культур (жита, пшениці, вівса) та для Різдва відбирали м’яке пахуче сіно. Усю важливу роботу по господарству – від впорядкування в хаті, дворі до ремонту різного знаряддя, ткання полотна й вичинки шкір – до свят завершували.
За звичаєм до Різдва господині ретельно прибирали в хатах, вибілювали помешкання й квітами розмальовували комин, застеляли нові або чисто випрані скатерки, рядна й рушники. Обов’язково намагалися справити обновки (новий одяг) для всіх членів родини та купити новий посуд (макітри, горшки, коцюби й макогони). Із воску виготовляли святкові свічки, промовляючи спеціальні молитви.
Святий Вечір
Напередодні Різдва ще вдосвіта господиня бралася готувати найважливішу Святвечірню їжу – кутю та узвар. Для цього особливим чином у печі накладала дрова, які годилося запалювати “живим вогнем” – кременем і кресалом – останні дванадцять днів їх тримали під образами. У піч клали 12 полін, що їх припасали та сушили дванадцять днів останнього місяця.
Для куті брали завчасно потовчену і вимочену пшеницю, а також “непочату” – набрану до сходу сонця воду, яку, вважали, освятив уночі сам бог сонця. Це стосувалося і хліба (книш, крачун, калач), який клали поруч з дідухом і який виймали з печі вдосвіта. Книш випікали, замішуючи його як звичайний хліб, і кладучи зверху маленький хлібець, який звали душею і призначали для душ померлих предків. Потім господиня готувала на досвітній воді і в нових горщиках 12 Святвечірніх страв. Усі страви мали бути пісні, проте багаті, тому вечеря мала назву “Багата кутя”.
Готуючи кутю, до звареної пшениці додавали мед, волоські горіхи, мак та родзинки (пшеницю вважали символом вічного життя, а мед – вічного щастя святих на Небі). Узвар готували із сухофруктів (яблук, груш, слив, вишень).
Коли кутя та книші вже на лавці, то із першим променем сонця господар відкривав хатні двері, комори, клуні, стайні і навіть ворота, бо, вважали, що на землю сходить бог урожаю, достатку і багатства. Чарівним зіллям (маком-видюком) люди обсипали усю домашню живність, щоб віднадити злу силу й ще раз перевіряли, чи все готове до Свят-вечора. Тоді вже годилося внести до хати “дідуха”. Для цього батько брав за руку старшого хлопчика і йшов з ним до стодоли, несучи непочату воду, а хлопчик – три колоски. Там вже стояв приготовлений Дідух та в’язочка запашного сіна. Все це кропили досхідною водою й, приказували молитву: “Милостивий Боже, і ти, Сонце праведне, з Святим Різдвом! Торік дали ви урожай, дали добро, багатство й здоров’я… Пошліть іще краще цього року!”
Дідух
Дідух – символ урожаю, добробуту, багатства, безсмертного предка, зачинателя роду, духовного життя, оберіг роду. Це житній або пшеничний сніп, який був триногим чи п’ятиногим і який прикрашали калиною, стрічками, паперовими чи засушеними квітами.
Кажуть, коли Ісус Христос народився в стаєнці, то було дуже холодно. У стіні Йосип знайшов шпарину і затулив її снопом із соломи. Відтоді є звичай на Святу вечерю встеляти підлогу в хаті сіном та ставити на чільному місці у кутку дідух – символ затишку та тепла.
Дідуха ставили на найпочесніше місце у хаті – під образами.
Господар брав Дідуха й сіно та ніс до оселі, де господиня зустрічала його з книшем та запаленою свічкою. Згодом усі разом встановлювали Дідуха на покуті, встеляли сіном стіл та долівку. Місце ж Дідуха в хаті звалося “Раєм”, бо там, вважали, з цього часу перебуватимуть душі пращурів-покровителів роду і дому. Він приносив у дім здоров’я, щастя і добрий урожай.
Допоки Рай-Дідух стоїть на покуті, суворо забороняли виконувати будь-яку роботу, окрім догляду худоби. У цю пору господині навіть виносили з оселі віника, щоб не підмітати в хаті. Святою називали не лише першу вечерю, але й наступні вечері аж до Щедрого Вечора. В цю пору годилося лише святкувати й не працювати.
Поверх сіна на столі стелили першу скатерку для добрих душ та, розклавши по кутах часник, згори застеляли другу скатертину – для людей. Посеред столу господар ставив для духів книша, а господиня паляницю, в яку вставляли й свічку.
Кутю і узвар урочисто переносили на покуття, попередньо зібравши з куті сухий верх для живності. Кутю накривали книшем, узвар – паляницею й, попоравши худобу, всі чекали настання сутінок.
Готуючись до вечері, родина вбирала святковий одяг й нетерпляче чекала першої зорі на нічному небі, бо зранку усі постили й нічого не їли.
Свята Вечеря
“Дай Боже, добрий вечір, ті свята упровадити, других дочекати в здоровлю, щастю до другого року, на многая літа”.
Вийшовши на подвір’я, діти стежили за небом і з появою зірки, заходили в хату й сповіщали довгождану звістку. З цього моменту можна було розпочинати Святу вечерю.
На стіл клали 12 страв, які мали нагадувати про 12 апостолів. Коли господар обійшов усю худобу, родина навколішки ставала на молитву, проказуючи “Отче наш” й “Богородице, діво, радуйся”. Після господаревого благословення сідали до Святої Вечері, яку починали з куті. Також кутю та узвар ставили окремо для покійних родичів.
Першим за стіл сідав господар, а за ним по старшинству й інші. Всі поважно продмухували лавки, щоб не присісти на Духа, бо вважалося, що на багату кутю приходять духи предків. Під час Святої Вечері не годилося вставати із-за столу (це могла робити лише господиня, яка сідала перед столом), розмовляли поважно й не голосно.
Напередодні Святої вечері не годилося ходити в гості чи до іншої хати, а також нічого не позичали. Всі намагалися бути вдома разом і навіть подорожувальники воліли повернутись до цього дня додому.
Розпочинаючи Святу Вечерю, найстарший господар брав ложкою кутю й промовляв молитву за покійних дідів і батьків, запрошуючи їх на вечерю. Для них та відсутніх членів родини на столі спеціально ставили дві тарілки й чарки (з них ніхто не їв і туди насипали куті). У деяких районах зберігся звичай підкидати ложку куті до стелі, приказуючи, щоб Бог послав багато приплоду в господарстві.
Вважали доброю прикметою, коли на Святу Вечерю приходили одинокі, бідні, неприкаяні люди. Їх щедро приймали й догоджали.
За традицією на Святвечір, мало бути 12 пісних страв: кутя, узвар, квасоля, капуста з пшоном, риба, голубці, борщ з “вушками”, вареники пісні, гриби, налисники (млинці), пиріжки, бураки з хріном. Після вечері, яка тривала кілька (3-4) годин, кутю та деякі інші страви не прибирали зі столу, а залишали для духів, які будуть сідати за Святу вечерю вдруге. Для них також ставили склянку води та чистий рушник.
Після Святої Вечері й частування не годилося спати, особливо господареві та господині, які прилягали відпочити одягнутими, щоб не заснути. Намагалися без потреби не виходити з хати чи з двору й нічого не позичати до світанку. Лише діти могли віднести обрядову їжу дідусям, бабусям чи хрещеним батькам, які мешкали поряд. Віконця осель всю ніч виблискували світлом, бо й свічки не гасили на Святий Вечір, вони самі мали догоріти повністю. Всі розмови вели спокійно, поважно й стосувалися вони предків роду та господарства. Не можна було злитися, сваритися, казати щось лихе, бо це могло збутися, оскільки в цю ніч злі духи, відьми й інші недобрі сили блукали попід вікнами, все чули.
Колядки та щедрівки
У західних областях України колядувати прийнято на Святвечір, у вечір перед Різдвом. У більшості ж областей України колядують від Різдва до Василя.
Готуватися до колядування молодь розпочинала ще від Введення в Храм Пресвятої Діви Марії. Для цього вивчали колядки, а також створювали “звізду”. Традиційно для колядування збиралися в групи. На її чолі йшов звіздар, який ніс “Вифлеємську зірку”. Також має бути дзвонар, щоб своїм дзвоником сповіщати господарів дому про прихід колядників.
Цікаво, що традиція колядувати походить ще від дохристиянських часів і має язичницьке коріння. Здавна у наших предків було свято, яке присвячували дню народження сина язичницької богині краси та любові. Його звали Коляда. За переказами, він з’явився на світ у найдовшу ніч року, в День зимового сонцестояння.
Після закінчення коляди треба обов’язково додати слова “Христос народився”, а господарі відповідають “Славімо його!” На Гуцульщині було традицією приймати до гурту колядників музикантів, особливо скрипаля:
Щедрівки – це пісні, які співають на день Маланки (Щедрий вечір). До переходу на новий стиль щедрувати ходили 13 січня. Тепер з переходом на новоюліанський стиль змінилася і дата – це 31 грудня.
Щедрувати можуть і хлопчики, і дівчатка. У щедрівках вихваляють власника будинку, його господарство та родину, а також просять виявити щедрість до щедрувальників. За давніми повір’ями вважалося, що щедрівки принесуть господареві добрий урожай, але за це він обов’язково має пригостити дітей.
Засівати в українців прийнято у свято Василя (старий Новий рік), за новим календарем – це 1 січня.
На відміну від колядок і щедрівок, засівають тільки хлопчики, юнаки та чоловіки. Одночасно господарям будинку посівають поріг зерном, бажаючи гарного врожаю в новому році.
Різдво Христове
Ранесенько до схід сонця починали ходити хлопчики-віншувальники і “віншували”:
Віншувальникам дуже раділи, бо господарі переживали, щоб першою не прийшла особа жіночої статі. Тому радо обдаровували хлопців грішми та гостинцями (цукерками, яблуками, горіхами, книшиком).
Зранку у перший день Різдва Христового вся родина йшла до церкви на святкову молитву, яку присвячували спогадам про народження Ісуса Христа. Повертаючись із церкви, люди радо віталися:
– Христос народився!
– Славіте Його!
До Різдва спеціально різали свиню, щоб приготувати ковбасу, кишку (кров’янку), холодець, сальтисон, печеню та багато інших м’ясних страв. Після такого ситного обіду господар клав на порозі сокиру й домочадці, переступаючи через неї, виходили з хати. Господар йшов порати худобу, а старші люди й молодь йшли в село спілкуватися. У перший день Різдва в гості майже не ходили. Лишень одружені діти (з невісткою чи зятем) мали відвідати по обіді своїх батьків, казали, що везуть “до діда вечерю”.
Вже в підвечірок йшли перші дитячі ватаги колядників, кожен мав через плече торбинку, куди складали гостинці. Питали у господарів кому колядувати, ставали перед “застільним вікном” і співали колядки. Господарі з повагою ставились до таких щиросердних “вістунів добра та щастя”.
Увечері до громадської коляди “людно” готувалися біля церкви чи школи парубоцькі громади. Обирали свого керівника – Березу (Брезая), латкового (збирає сало й ковбаси), хлібоношу, скарбника, звіздаря (носить Вифлеємську зірку), дзвонарів, танцюристів, скрипалів. Колядувати годилося кілька ночей, допоки обійдуть кожну оселю в селі.
Допоможи, Боже, дочекати наступного року з перемогою, в мирі і доброму здоров’ї!