Я люблю Різдво мого дитинства.
Я люблю той Дух Різдва і те, що за святково прибраним столом збиралася уся наша велика родина. Після молитви, яку усі проказували навколішках, першими сідали за стіл найстарші: дідо на почесному місці посередині бамбетеля, баба на лаві перед столом обличчям до діда і образів, щоб подавати святкові страви, потім наші батьки, цьоця з вуйком, гості, аж тоді і ми, діти.
Як сьогодні бачу їх усіх за цим пишним столом – жінок в ошатних вбраннях, у нових хустках, з намистом, чоловіків, чисто виголених, у вишитих сорочках, й моїх кузинок, які перед цим оздоблювали букетики вівса позелітками, а тепер притихли, як горобці, – усі урочисті, спокійні, сповнені розуміння важливості моменту. Й усі, як один, такі прегарні й світлі, як святі на іконах старенької сільської церкви…
Ця значущість й урочистість події передавалася й нам, дітям, і ми добре знали, коли можна брати ложку до рук (після старших), коли ставити її на стіл (по завершенні Святої Вечері), а коли час лізти під стіл на сіно “квокати” (“щоб квочки сідали”):
– Квок-квок, сорок курок, два когути, нема куди перейти!
– Кво, кво – завтра Різдво!
За це дідо Петро, вуйко Стах і тато кидали нам у солому копійки.
Я знала, що старші ревно постили перед Святою Вечерею, а особлива баба Юстина, яка за цілий день не мала в роті ані макової зернини. Майже увесь день газдині (баба, цьоця Маруся і мама) поралися у кухоньці – готували багато пісних страв, адже Святий Вечір припадає на останній день Пилипівського посту. До приготування куті баба нікого не допускала, вважаючи, що “молода” кухарка може зіпсувати основну різдвяну страву.
Дідо вносив до хати і ставив у кутку під іконами “дідуха” – сніп з пшениці. Скільки ми пам’ятали себе, дідух був той самий, з “головою” і 12 гілками в різні боки. Баба казала, що чим старіший дідух, тим більшу силу він має у захисті родини – це місце перебування духів-предків, а в дім він приносить здоров’я, щастя і добрі урожаї.
Красуня-ялинка вже стояла біля напуцованого бамбетля, прикрашена горіхами в сріблястому папері, яблуками, пряниками та вирізаними з паперу сніжинками. З кухні до світлиці раз по раз “забігали” неймовірно звабливі запахи капусти з пшоном, пісних голубців, пирогів (вареників) й вушок з насінням (слово “мак” чи “кутя” у нас на Різдво не казали, було просто насіння і пшениця), варених білих грибів та узвару з сушениць.
Ми із сестрою не могли дочекатися Святої Вечері, а щоб час швидше збігав, заходили до комори, щоб насолодитися виглядом величезних і високих, як бабині перини, пляцків, завиванців, перекладенців, медівника, горішків, андрутів, “сухарів” (печиво на смальці, посипане цукром) і тістечок “ніц” (безе). А так як довго обсервувати цю печеру скарбів було понад нашi сили, ми ходили за бабою з кухні до комори, а з комори до нової кімнати (там, де завжди зимно і де, власне, й зберігалися гишки, шинки, ковбаси, кров’янки, сальтисони, вуджені ребра та ще з добрий десяток страв, немислимих у решті світу) і канючили “троха попробувати”.
***
Такої чистої віри, добра, тихої радості і спокою, як Святий Вечір і Різдво, не приносили жодні події року. Після Вечері ми усі колядували “Нова радість стала, яка не бувала” і дійсно раділи, що вся родина зібралася разом, усі здорові і просимо “Небесного Владаря” дарувати “літа щасливії цього дому господарю!”
Тільки сьогодні, з висоти прожитих літ, я розумію, наскільки дорогими були для мене ці родинні, глибоко духовні свята. З цих невмирущих, рідних серцю традицій й звичаїв, з різдвяних колядок і щедрівок, сільських богослужінь й поминань твоїх предків, що спочили на старому цвинтарі з кам’яними хрестами… й зростала наша УКРАЇНСЬКІСТЬ. Наша безмежна любов до рідної землі.
Що ніякі підлі вороги, ніякі війни, бомби й потрясіння не зможуть викорінити з нас.
Війна з московитами продовжується. Попри все ми мусимо зберігати у серцях віру у те, що світло переможе темряву!
Безмежна шана і подяка нашим воїнам, які боронять нашу незалежність в окопах, під палючим сонцем, дощем, у хуртовину й морози.
Нехай світло Вифлеємської зірки освітить дорогу кожного! Нехай буде вислухана кожна молитва! Нехай кожна родина українського військового дочекається з війни живими та здоровими свого батька, маму, доньку, брата чи сина.
З вірою у Перемогу!
Христос Рождається!
