Сестра мого народу. Польща

Польська держава, поляки, а також українська діаспора з 24 лютого активно і масштабно допомагають Україні та українцям

Нема у нас братнього народу. Ніколи не було. Юродивий сам себе так називав. Додавав собі честі….так і не додав.

Нема у нас братнього народу.

У нас сестра. Польща.

У кого є старша сестричка, знає , що кращого в світі й не треба.

Допоки ж з сестрою підростаєте, усяке буває. І налупцює тебе. І змусить позачергово хату прибрати, свої обов’язки на тебе полишить. І на танці не візьме з собою, бо ти ще мала. І сорочки нової не позичить тобі на здибанку… допоки підростаєте. Та приходить така мить у вашому житті, що ви вже одна без одної жити не вмієте і не хочете. Одна одній діти до церкви хрестити несете.  Не полишаєте її ні в радості, ні в горі.

У кого є старша сестра – знає.

І прийшла така мить для Польщі і України.

Війна.

24 лютого 2022 року світ, який всі ми знали, перестав існувати.

Це був четвер. Єдиний день у тижні, коли роботу починаю не о 8-ій годині. Єдиний такий ранок, коли спокійно можу підійти до вікна, помилуватись сходом сонця і з  філіжанкою кави подивитись телевізійні новини.

Кави 24 лютого цього року не забуду вже ніколи. Чорна і ароматна – та гірка, як полин.

На мою Україну напали вороги. На мою батьківщину полетіли бомби. На мою Україну вторглася юродива орда.

Не знаю, як у вас в Америці, але нас у Польщі паралізував такий страх, якби це наші будинки бомбили, ніби то наші хати горіли. Ніхто з нас не вірив, що таке може відбуватися насправді. Ніхто не допускав думки, що це розпочалася справжня війна. Люди скрізь багато і голосно заговорили про війну, так, ніби вірили, що „заговориш лихо і воно щезне”. Не щезло…

Світ зупинився. Світ завмер. Світ зчорнів…

І тоді побігли вістки, горезвісні новини і  інформації…дуже багато слів і кадрів з війни. Вогонь. Кров. Смерть. І у кожному кадрі – люди.

На кордоні з Польщею у перші години нападу з’явилися десятки переляканих біженців. Жінок, з яких не усі навіть встигли взяти з собою паспорт. Але ж міцно тримали у своїх обіймах маленьких діточок, тримали за руку стареньку бабусю, пильно стежили за старшими дітьми. Польща широко відкрила їм свої двері. Поляки відкрили свої серця і хати. Такого ніхто не міг передбачити і не сподівався. Кордони перетинали сотні людей, котрі не знали, куди їм далі!

На таке не був готовий польський уряд, хоча поляки зорганізувалися в одну мить. За численні роки демократії, волелюбний польський народ не забув, як і в нього відбирали волю. Ніхто ніколи не зможе порахувати скільки волонтерів з’явилося на кордонах, у прикордонних поселеннях, у містах і селах по всій Польщі. Скільки людей, беручи відпуску з роботи, свою машину, своє пальне, коц, хліб і воду їхали до кордону, щоб забрати звідтіля чиюсь дружину, маму, стареньких батьків, дітей…. Безкоштовно везли у будь яке місце: або вказане ними, або вибране наосліп. І у кожному місті, містечку чи селі знайшлося для біженців ліжко, чай і обійми.

Волонтери. Скільки за цей місяць було організовано пунктів гуманітарної допомоги, щоденних чергувань і перевізників (а саме сьогодні, 24 березня, минає місяць пекла в Україні)! А люди далі несуть допомогу і підтримують біженців усім, що потрібно, усім, що необхідно, усім, чим можуть. Робота, та турбота волонтерів не зупиняється ні на мить. Це завдяки волонтерам – а зараз у Польщі кожен другий волонтер – жінки з дітьми, бабусі й дідусі, хворі й безсилі, подолавши цю смертельну дорогу від свого дому до кордону, знайшли прихисток і безпечне місце. Не на день, не на тиждень і як надовго? Ніхто не питає на скільки.

Українські родини утікали від бомбардувань з тим, що хто мав на спині і взяв у руку. Поляки зуміли всіх пригорнути, вбрати, нагодувати. Й продовжують огортати теплом й любов’ю щодня.

Гуманітарна допомога безупинно їде в Україну – з Польщі, з інших країн Європи, й та, що прибуває до варшавського аеропорту з Північної Америки. Далі фури везуть “гуманітарку” до захисників. До міст-партнерів. До лікарень і дитячих будинків. У зворотній бік, до Польщі, безкінечними потоками йдуть автобуси з дитячих будинків, онко-відділень та лікарень, діти й жінки вивезені із розбомблених чи окупованих поселень. Спортивні зали, будинки культури, приміщення офісів чи старих шкіл переробляють на тимчасові помешкання для втікачів.

Уряд Польщі. Після перших „волонтерських” днів настала черга польської влади приймати розпорядження та закони щодо біженців з України. Уряд Польщі, як і весь світ, зрозумів, що ця війна несе смертельну небезпеку мирним жителям, бо ворог підступний й жорстокий.

Зараз у Польщі перебуває понад два мільйони українських біженців. З початку війни Україну залишили 3,3 мільйона людей, багато хто з них приїхав до Польщі, або переночувавши та віддихавшись, попрямував далі, в інші країни Європи. Ще до цього в державі з 38-мільйонним населенням налічувався понад мільйон українських мігрантів – тих, хто виїхав з країни після анексії Криму Росією. 16 та 17 березня, у перші дні війни, було зареєстровано 123 тисячі біженців.

Польський уряд пообіцяв надати українцям, які рятуються від війни, дозвіл на перебування у Польщі упродовж 180 днів, а також дозвіл на роботу і доступ до послуг системи соціального страхування та охорони здоров’я. Право на все це дає PESEL – абревіатура, яка позначає у Польщі номер соціального страхування.

Спеціальний закон, нещодавно прийнятий польським парламентом, забезпечує біженцям медичне обслуговування та соціальну допомогу, яка включає щомісячну допомогу на дитину у розмірі 110 євро. До того ж, біженці отримують по 70 євро так званих „вітальних грошей”, після чого вони мають самостійно забезпечувати свої витрати на життя. Цей же ж закон гарантує польським громадянам, які приймають українців, компенсацію витрат у розмірі дев’яти євро на день.

Муніципальні установи, які зазвичай видають номери соціального страхування, зараз перевантажені. Для тих, хто виїхав без документів, що засвідчують особу, процедури займають більше часу. Таких біженців теж приймають у Польщі, хоча стовідсотково встановити їхні дані неможливо.

Волонтерським оком на дійсність

Битів (Bytów). Мале містечко на півночі Польщі у Поморському воєводстві. Мале, тихе, мирне. Пишається своєю багатокультурністю. Тут живуть і поляки, і кашуби, і німці, й від 1947 року – українці. Тут є костели і церква. В одній з шкіл діти вчать українську мову, а на головній площі міста влітку відбувається українське свято „Вишиванка на майдані”. Останнім часом у Битові було засновано велике приватне підприємство, в якому працювало чимало українців.

Саме тому, що в Битові працює так багато людей з України, ця війна зачепила і нас. Бо мама Олени у Запоріжжі. А сім’я Мар’яни у Миколаєві. Сашко і Таня – з Олександрії. Мама Наталії – в Дніпрі . Подруга моєї Ані – у Сумах.

Невгасимий біль прошив нас до кісток.

Борис і Наталія кинули заклик на ФБ сторінці: організуємось! Збираємо, приходьте, приносьте… Пакуємо в машину, їдемо на кордон й привеземо людей. Готуйте хати.

І пішло! Битів прокинувся. Битів’яни згуртувалися. Відкрився пункт гуманітарної допомоги, десятки волонтерів, кілограми дарів і дарунків.

Люди – біженці почали з’являтися у нас вже першого тижня війни.

Від Битова до кордону з Україною 900 км. Автобуси і буси регулярно їздили на кордон з гуманітаркою, а в Польщу поверталися з біженцями. Когось залишали по дорозі  у друзів чи родин, когось привозили до нас.

Незабаром долучився і уряд міста, який вже наступного тижня виділив волонтерам великий спортзал для зборів гуманітарки і готель для 50 біженців до часу постійного поселення.

Дуже швидко відбулася зустріч усіх волонтерів, де ксьондз Марек з Caritas Bytów (Карітасу Битова) розподілив обов’язки і завдання. Ми стали ще організованішими, стали командою. Кожен, хто приїжджає до нас, отримує листівку з усіма можливими номерами і координатами осіб.  То ж знає до кого подзвонити щодо пошуку житла, до кого, коли зненацька розболівся зуб, а до кого з питанням про школу для дітей (я відповідаю саме за школи, бо ж вчитель і ще українськомовний. Тому, мій телефон не замовкав 3 тижні).

У  гміні Битів проживає 25 тисяч людей, які прийняли 500 біженців. Ніби й небагато, 2 відсотки…. Однак враховуючи, що місто не промислове, багато чоловіків працює за кордоном. А з України приїхали жінки, літні люди і діти.

Тож Битів постарався. Діти розпочали навчання в школах. Вчителі-поляки намагаються розуміти українську. Учні та їхні батьки забезпечили новоприбулих шкільним приладдям, організували безкоштовні обіди. Кінотеатри подбали про щотижневі безкоштовні покази казок і фільмів з українським дубляжем. Творчі і спортивні гуртки зарошують на післяобідні заняття. Садочки організують суботні заняття для мам і дітей з педагогами та психологами. На кожен запит на нашій волонтерській сторінці (ФБ / FB: Nasi w Bytowie / Наші в Битові) відгукуються добродії – приносять хліб, сир, олію, одяг чи взуття.

Нещодавно битів’яни скерували в Україну повністю оснащені дві машини швидкої допомоги! Тепер збираємо допомогу для фронту, чергуємо на пунктах прийому гуманітарної допомоги, реєструємо біженців, допомагаємо їм адаптуватися. Головний лісничий організовує для сімей з України походи до лісу і вогнище. Не має жодної організації чи групи, яка б не долучалася до організованого Каріною “Синьо-жовтого” фестивалю для України, на якому збирали кошти на допомогу. Хтось співав, хтось приніс солодке, хтось дарував щось на продаж…Гося привезла 40 домашніх хлібів!

Десятки волонтерів, їх не порахувати й важко назвати на ім’я – дорослих і учнів – приходять щодня на пост і сортують, носять, упаковують, плетуть сітки. А один пан, пенсіонер, приходить туди щодня (вже місяць) і мовчки залишає торбинку з харчами….

Ксьондз Марек всіх нас тримає  при здоровому глузді:

– Niech się pani nie martwi, pani Mirko! Damy radę! (Не переживайте, пані Мірко! Ми це зробимо!)

Допоки – у нас серце для України горить синьо-жовто, не буду журитися. Як нам забракне хліба – поділимось надією.

Мірка Ганаско, волонтер