Український письменник-мандрівник, сходознавець, перекладач, культоролог, дипломат, поліглот. Перший український митець, котрий описав Африку і професійно зацікавився екзотичною Японією. Автор книг мандрівної прози “Від Везувія до пісків Сахари” (1926), “З Японського дому” (1932), “Схід і Захід” (1934). Знамениті переклади, нариси та інтерв’ю митця друкували часописи: “Діло”, “Назустріч”, “Шляхи”, “Нова хата”.
Улюбленими своїми письменниками називав Валер’яна Підмогильного, Василя Стефаника та Івана Микитенка.
Сердечний друг
“Оподаль від міста, в долині, посеред гір, в Альпах, лежить досі нікому з нас невідомий цвинтар. Цвинтар, на якому вже немає місця на нові гроби… Недавно на тому цвинтарі станув дорогий для нас усіх гріб. Це Ваш, дорогий друже Степане. Коли б не моя телеграма, яку я була вислала до вас та яка повернулася із несподіванкою та жахливою допискою “адресат помер”, то й досі цей цвинтар залишився б для нас невідомим та байдужим. Коли б не моя телеграма – я й не знала б, де за Вами шукати , бо Ви саме від’їздили до Аркашону. Але не довелося, бо Ви померли дві години перед від’їздом Вашого поїзда, а годину перед приходом моєї телеграми.
Саме я ще раз перечитувала Ваші останні новели, якими Ви просили мене зайнятися…. Я все пам’ятаю, друже Степане. Нічого не забула. Не забула теж як вісімнадцять літ тому – це було у нас в Криниці – Ви були раз несподівано зайшли до мансардової кімнати, де я ховалася від людей – писати.
“Я таке й догадувався”, – сказали Ви, беручи в руки з мого столика мій перший манускрипт. Це був мій “Чар Марока”, який я тихцем виправляла. Ви перші його читали і перші заохотили друкувати. Та не тільки заохотити, забрали з собою до Львова та дали до друку. “Щоб нашим землякам він приніс подув та сонце з ясного світу”, – казали Ви…”.
Так делікатно, витончено і щемливо згадує видатна українка, письменниця, мандрівниця Софія Яблонська про свого неймовірного друга – Степана Левинського (про українську подорожницю, фотографку, кінооператорку С. Яблонську писали у журналі “Ukrainian people” у жовтні 2020 року).
Вона приходить на його могилу, що на закинутому цвинтарі в Альпах (Франція), аби віддати шану, аби згадати, зберегти пам’ять, розрадити власне серце. З цих щирих слів проступає велика любов до сердечного друга. До слова, у Софії Яблонської було чимало товаришів, з багатьма вона листувалася. Так, це Володимир Винниченко, Олена Кисілевська, Лідія Бурачинська, Роман Турин, Ілько Борщак. Власне серед архівних матеріалів останнього мені вдалося віднайти цей унікальний допис. Стаття була опублікована під назвою “Грудка на могилу Степана Левинського”.
Відомо, що митець Степан Левинський підтримував мандрівницю на різних часових відтинках життя: і в літературі, і в житті. Об’єднує цих двох непересічних людей те, що обоє захоплювалися мандрівками довкола світу, про це залишили унікальні подорожні нотатки, які стали книгами. Імена обох були нам донедавна невідомі, на жаль. Але якщо про Софію Яблонську нарешті заговорили, ім’я Степана Левинського залишається все ще малознаним.
Повернув із небуття літературну спадщину митця видавець та письменник Василь Ґабор. У львівському видавництві “Піраміда” вийшли дві книги Степана Левинського: “Від Везувія до пісків Сахари. З Японського дому. Схід і Захід” (подорожні нариси, 2018); “Паризькі настрої” (2020). Пан Василь також видав всю мандрівну прозу Софії Яблонської, книги та листування Дарії Віконської. Власне видає дослідник здебільшого малознаних авторів, повертає багатьох забутих. Така пошуково-дослідницька робота безцінна і вкрай потрібна сьогодні. З названих книг Степана Левинського ми і можемо дізнатися нині про життєвий шлях письменника, а що найцікавіше – прочитати його унікальні враження від далекого Сходу.
Довкола світу і довкола Бога…
Народився Степан Левинський 14 жовтня 1897 року у Львові у сім’ї відомого львівського архітектора Івана Левинського та Марії Браніковської (точну дату народження у метричних книгах розшукала відома українська письменниця Галина Пагутяк). На могилі батька записані такі слова: “Різьбив душі людей силою характеру, молотом енергії і кров’ю серця…”. Іван Левинський одним із перших в Україні зайнявся промисловим виробництвом. Він залишив нам десятки мистецьких будівель, які донині є окрасою древнього Львова…
Степан закінчив гімназію та Львівську політехніку за фахом “інженер-хімік”. З 1922 року продовжив навчання в Парижі, Бельгії, отримавши диплом інженера колоніальних справ. Опісля вивчав японську мову в Школі державних мов у Парижі, проживав там в Японському домі. Жив і працював у Харбіні, Маньчжурії, тут брав участь в укладанні першого українсько-японського словника. Був серед тих, хто перекладав на японську мову “Заповіт” Шевченка, статті про Україну. Від 1940 року жив у Китаї, навчався в Коледжі китайських студій. 1946 року переїхав до Франції, важко хворів, оселився в місті Гап, біля Верхніх Альп. Тут і помер 8 жовтня 1946 року. Митцю було лише 49…
(Відомості наведені вище дізнаємося з передмови Василя Ґабора до перевиданої книги Степана Левинського “Від Везувія до пісків Сахари” (Львів, “Піраміда”, 2018).
Спомин
Зі спогадів Ілька Борщака, історика, дипломата: “Я зберіг про Левинського пам’ять, як про симпатичну й талановиту людину, що за інших обставин міг би куди більше дати. З від’їздом Левинського до Парижа я втратив його з овиду. Аж тільки 1939 року одержав від нього листа з Харбіна. Він прочитав у газетах вістку про початок викладів українознавства у Школі Східних Мов і висловлював зі справжнім захопленням свою радість, що, нарешті, в Школі, де він вчився, українська мова зайняла належне місце поряд з іншими мовами…”.
Зі спогаду Софії Яблонської, письменниці, мандрівниці:
“Ще інші спогади про Вас ворушаться. Це спогад японського балю. Тоді Ви жили у Японському домі в Парижі, де вивчали японську мову. Ваші японці влаштували баль, і Вам вдалося дістати виняткове запрошення, бо японці не люблять виставляти себе на показ… Цей баль, де я вперше бачила живих японок у їхніх традиційних одягах та в їхніх танках був для мене сьомим чудом світу…”.
“Не спати, а слухати…”
Гасло мандрівника Левинського: “Ми хочемо їхати й бачити, не спати, а слухати й дивитися…”. Тож я вирішила прислухатися до шурхоту слів цього самобутнього автора, розсмакувати його мову, роздивитися впритул закутки світу, де він бував.
Розгортаю книгу Степана Левинського “Від Везувія до пісків Сахари”… Опиняюся у спекотній Італії, вузенькій вуличці. Там пахне вином і сиром горгонзолою. Мені “мариться далеке полудне”, як і автору.
“А на вулицях Неаполя життя вариться… Якийсь вуличний продавець накликує людей усіма мовами світу. Минаю площу із самотньою пальмою посередині. Лишаю останні муровані будинки. Дорога пнеться вгору поміж безконечні садки оливних дерев, прибраних у гірлянди виноградного листя…”.
Та от далі мандрую сторінками книги на сніжноверхі Апеніни. Нижче, на тихому приливі, автор запевняє: тут писав свою “Енеїду” Вергілій. Але оддалік манить нас сильветка острова Капрі. Не проста, а скалиста, одначе прекрасна. Подорожник не зупиняється, а розшукує край неба… Попереду наступні острівці – Іскія і Прочида.
Нарешті мандрівник доторкається зором до делікатного серпанка срібла на тлі Неаполя. І ось тепер можна випити вина зі словами: за красу і любов! Але як можна було обійтися без італійських макаронів! Отож, далі смачний обід – макарони із баклажанами. Місцева смакота – устриці – поки що не до снаги. Спокою не дає дивна сельветка Везувія…
“Від сьогодні не матиму більше спокійного сну і не бачитиму жвавого життя вулиць, розкішної весни, квітучих троянд. Я рішився їхати на південь – до Африки…”.
Але перед тим ще місто Равелло – вічний спомин минулого. Попереду – шлях через море… до Палермо. Зупиняємося біля квітучих кактусів і агав. А далі ще цікавіше… Дорогою до Монреалю – розкішний сад, де ростуть помаранчі, цитрини, японські неспи, фіги, оливні дерева й виноград. Сицилія вражає розмаїттям і крислатістю дактилевих і кокосових пальм, а ще – молитвою…
“Я підслухав її: молитву храму, вона була повна ентузіазму й покори, страшна жахливим хвилюванням і солодка пестливо-ніжними радощами. Я почав сьогодні розуміти тайну кольорових мозаїк сонячної Сицилії. Вони божі. Італія – країна великого червоного сонця – залишає щемливий, незабутній слід на серці подорожника…”.
Нарешті Африка… “Серед вузеньких вулиць зберігається тут стільки лагідних кольорів, благородних форм, принадних пахощів і таємних згуків…Засиніло у наших очах велике море, – бо так хотіло сонце. А воно далеко. Вершечками дерев треба дивитися на край небозводу. Там межується море з небом – і зі сонцем. А сонце – з Богом…”.
Туніс- Суза- Сфакс – то палкі і безжальні поцілунки сонця, без жодної надії на тінь. Дивовижно схоплює автор деталі у своїй подорожі. Ось його зір ловить самотню лампу, а ось – верхів’я далеких пальм. А ще – щогли вітрильних суден у гавані і далекі людські голоси, “котрим не буде ніколи відповіді…”.
Проте у розжареній Африці серце прагне одного – “холоду оази”. І захоплений мандрівник досягає її. Кількасот тисяч дактилевих пальм… “Тут смерть плодючої пальми витискає сльози з очей мешканця оази, котрим ніхто не дивується…”. У господі Ахмед пригощає кус-кусом (традиційна арабська страва – ячмінна каша із баранячим м’ясом, приправлена гострим соусом).
І знову треба йти… Сонце безжально стинає будь-які прояви прохолоди, але серце і мозок прагне незабутніх вражень. Ось перед тобою цілий світ, і ти стаєш цим світом на мить…
Мандрівник не забуває про Бога. Це слово зринає почасти серед тунелів подорожей. Він – Бог– той, хто знає куди рухатися далі, він неодмінно подбає про подорожників:“Думаємо про Бога, йдучи стежкою Гараману, бо Бог мешкає в цій оазі..”.
Він не забуває про сонце. Описи цього небесного світила вкрай густі, живі, насичені кольорами і відтінками: “Там, де кінчиться море піску – заходить сонце. Воно розілляло свою кров скрізь по небі й змішало з її піском пустелі. Морем розіллялась кров сонця по пустелі світу, й заніміло, затихло у чеканні великого чуда…”.
Настрої митця
“Паризькі настрої” – ще одна книга Степана Левинського, видана та упорядкована Василем Ґабором. Тут уміщені рідкісні відгуки, есеї, інтерв’ю, переклади, нариси з преси 1920-1930-х рр. Власне упорядник зібрав все про Левинського, що зміг знайти і видав це для людей. Аби кожен читач зміг збагнути: так багато ще незвіданого, непізнаного, проте такого дивовижного, нашого! Тут можна прочитати єдине збережене інтерв’ю із Степаном Левинським, а ще помандрувати разом з ним до Чернівців, Ворохти, Львова… Звідси ми дізнаємося, що митець надто любив дощ, мрійливо вслухався в гучні звуки та півзвуки дощових крапель. На площі біля “Віденської каварні” у Львові (яка існує і досі), холодного зимового дня зустрічав продавця книг. У побаченому намагався збагнути роль літератури (нарис “Казка”). Усе життя письменник присвячував творчості, навчанню, ненастанно вдосконалював свої здібності, навики. Блукав світами, шукав тих затишних оаз, про котрі вражаюче написав у своїх книгах. Розмалював для нас далекий світ, розуміючи, що колись хтось, можливо, прочитає ті писання і подумає: “Цей чоловік любив життя. Кожне його слово щире. Кожна думка – жива. Він наш. Українець. Мандрівник. Життєлюб. Він любив сонце і шукав Бога…”.
“Я свідомий того, що живу. Свідомий до розкоші…!”, – писав у своїй книзі Степан Левинський. Тож митець надихає нас жити на повні груди і вдихати красу своєї оази, своїх закутків. Тих місць, які біля нас, тішать наше серце і будять приспану уяву, надихають здійснювати мрії…! Лише не баріться, часу дуже мало…
P.S. На жаль, окрім цих світлин, поки що не вдалося дослідникам знайти інші. Віримо, що знахідки попереду.
