Нафтопрояви в Українських Карпатах місцеве населення спостерігало з давніх-давен, що позначилося на топонімах, які походять від автохтонної назви нафти – ропа: Роп’янка, Ріпне, Ропиця та ін. В Україні нафту вперше почали видобувати на Прикарпатті в XVI – на початку XVII століть (для порівняння – в російській імперії промислове видобування нафти розпочато у 60-х роках XIX століття в районі Баку). А ще в XVI столітті Дрогобич отримав привілей на освітлення вулиць “скельним олієм”. Перша згадка про карпатську нафту зустрічається в літературі 1617 року.
Коломийщина
Більші поклади нафти було виявлено с. Слободі Рунґурській поблизу Коломиї 1771 року при поглибленні соляної шахти. Упродовж 100 років з цієї шахти, що мала глибину 24 метра, збирали близько 100 кілограмів ропи на добу. Перша промислова свердловина з’явилася тут у 1872 році, однак ропу і далі збирали вручну. У 1866 році у Мишині, Стопчатові, Джурові почали видобувати вугілля, тоді й проклали залізничну гілку Коломия-Рунгури. Нею возили нафту, дистилят та ропу із нафтових копалень у Рунгурах до Коломиї на перероблення.
Місцеве населення ще давніше використовувало цю, як називають у народі ропу, у своїх господарських потребах. Нею мазали дерев’яні покрівлі будинків, вози або ж продавали.
Дізнавшись про поклади нафти у цих краях, у 1879 році до Печеніжина переїхав поляк Станіслав Щепановський та заклав тут нафтові шиби. З того часу й починається нафтовий бум на Коломийщині. Оскільки нафту треба було переробляти, Щепановський будує ще й рафінерію – завод, на якому так зване “чорне золото” очищали та продавали по всій Європі.
Завод був одним із найбільших в Австро-Угорщині та найбільшим на Гуцульщині. Щодоби тут переробляли 60-100 тонн нафти. Нафту спершу перевозили возами, але коли видобуток збільшився, це стало неефективно. То ж постало питання спорудження залізниці. Проєкт коломийської гілки запропонував уродженець Верхнього Вербіжа Людвік Вежбицький. За задумом, локальна залізниця мала сполучати Коломию, Печеніжин і Яблунів. Врешті, колію збудували до Княждвора і Слободи Рунгурської, а от яблунівської гілки не проклали.
Вузькоколійну залізницю збудували за сім місяців у 1886 році. Спочатку нею курсували вантажні потяги, а пізніше, після спорудження усіх станційних прибудов, до товарних почали чіпляти й пасажирські вагони. Потяг мав значну кількість зупинок для пасажирів від Коломиї до Слободи Рунґурської. “Льокалька”, за свідченнями очевидців, йшла дуже повільно, і бувало, що пішки люди доходили до Коломиї швидше, ніж потяг.
Із видобутком нафти й прокладанням залізниці розпочався економічний розвиток навколишніх сіл. Відповідно почали створювати лісопильні й нафтодестилярню, де нафту переробляли на гас – світильну олію, яку добре купували на ринку, і це приносило людям кошти. То ж місцевих мешканців називали “мільйонерами”.
Дослідниця Мирослава Кочержук писала: “У 1889 році коломийська локальна залізниця перейшла у власність держави. Спочатку потяг перевозив лише цистерни з нафтовою ропою, але згодом, коли обсяги видобутку ропи зменшилися, – інші вантажі. Були й пасажирські вагони, якими послуговувалися учні коломийських шкіл, робітники нафтових копалень та рафінерій, англійські й канадські інженери-нафтовики, гуцули, покутяни та купці зі своїм крамом, паломники до Коломийської Божої Матері, охочі до гірського відпочинку мандрівники й, зрештою, просто зацікавлені коломийською дивовижею люди”.
Слобода Рунґурська, Печеніжин і Коломия
стали вогнищами промислу і торгівлі нафтою.
У 1855-65 роках вартість щорічного видобутку нафти та озокериту в Галичині оцінювалася у 15 мільйонів золотих. У 1865 році за межі Галичини було вивезено 150 тонн нафти.
Борислав
Видобувати “чорне золото” у місті Борислав (сьогодні Дрогобицький район Львівської області) розпочали у 1792 році. У 1865 році у місті функціонувало близько 5 тисяч ям глибиною 35-40 метрів. Добова продуктивність однієї копанки досягала 130-140 кілограмів.
А вже у 1870-х Борислав давав роботу в нафтовидобувній сфері 10 тисячам працівників за населення менше 15 тисяч. У регіоні було майже 13 тисяч точок видобутку нафти.
У 1894 році перші свердловини дали до 150 тонн нафти на добу. Свердловинний спосіб видобутку повністю витісняє колодязний. Деякі свердловини дають фонтани до 3 тисяч тонн нафти на добу з глибини понад 1000 метрів.
На початку ХХ століття в околицях міста налічувалося понад 1,5 тисячі вишок. На величезній території, що охоплює не лише Борислав, але й сусідні Східницю і Тустановичі, кожен міг зайнятися нафтою – ніяких жорстких правил і регламентів не існувало.
Ось і тіснилися вишки, видобуваючи три чверті польської нафти і 5% світової. Якщо бути зовсім вже точним, 5% – це був максимум, який припав на 1909 рік. А в середньому видобувалося близько 2 мільйонів тонн нафти – приблизно 4% від світового видобутку.
Борислав був єдиним у світі містом, що стояло безпосередньо на нафтовій жилі. Нафта рвалася з надр на волю, покриваючи чорним брудом поля і береги річки Тисмениці.
Чорний клондайк
Як колись у Клондайк за золотом, у Борислав стікалися капіталісти, мрійники і шахраї, наївно вірячи, що саме їм пощастить так само, як інженеру, уродженцеві Бережан Вацлаву Вольському. Його шахта “Гуцул” щодня наповнювала 50 вагонів нафти – вірніше, могла б наповнити, якби Вольський міг вивозити її в таких обсягах. Але він не міг і тому перегородив один з ярів земляним валом, створивши цілий ставок чистої нафти.
Пропахлий ропою Борислав був місцем, де робили гроші, але не місцем, де їх витрачали. На його вулицях, які хаотично розросталися, тіснилися дерев’яні бараки з двоповерховими ліжками для робітників. Будинки іноді будували у безпосередньому сусідстві зі свердловинами, що було небезпечно.
У 1908-му блискавка влучила в одну з вишок. Пожежа тліла майже місяць, а дим бачили навіть у Самборі, за 50 кілометрів звідси. У тому ж році під час буріння свердловини компанії Oil City з глибини 1 кілометра вирвався стовп нафти заввишки понад 100 метрів. Природний фонтан давав 3 тисячі тонн ропи щодня, покриваючи чорною плівкою навколо все живе.
На 1909 рік Борислав став одним із найуспішніших нафтових теренів, який прирівнювали до міста нафтових магнатів – Баку. Нафтовидобувними компаніями здебільшого володіли іноземці або місцеві поляки. Українці майже не мали вигоди з нафтової промисловості. Мешканець Борислава Михайло Левицький згадував, що “Борислав був під польським впливом. Поляки займали всі важливі місця в Бориславі. Тому тяжко було українцям дістати працю”.
Жахи і злидні містечка описали Іван Франко у творах “Boa constrictor” й “Борислав сміється”, та інженер нафтових промислів Станіслав Щепановський у своїй епохальній економічній праці “Злидні Галичини в цифрах і програма ефективного розвитку її економіки”. Не дарма карпатську нафтову жилу називали тоді “галицьким пеклом”.
У пеклі були свої щасливчики: за 1909 рік у 30-тисячному Бориславі було продано більше шампанського, ніж у столичному Відні. Саме в Бориславі та Дрогобичі на початку ХХ століття була найвища у краї концентрація паккардів, мерседесів, фіатів й австро-даймлерів на тисячу населення.
До цього часу ходять легенди про те, як нафтові магнати бажали кататися на санях навіть влітку – і каталися, висипавши на вулиці кілька тонн цукру.
А мер Дрогобича і господар розташованого по сусідству курортного Трускавця Раймунд Ярош щороку кожному дрогобицькому біднякові робив подарунок. Біля палацу магната у стилі французького ренесансу на вулиці Міцкевича (зараз вул. Шевченка, 23) стояв касир, який виплачував жебракам по злотому.
Прогулянка Дрогобичем, де збереглося чимало розкішних будинків, – найкраще свідчення того, що багатьом з нафтою щастило. Тут, а не у змученому свердловинами Бориславі, воліли жити ті, хто на нафті не виживав, а заробляв.
Робітничий соціалізм
Життя простих робітників теж було у Дрогобичі кращим. На вулиці Стрийській з 1909 року працювала Державна фабрика мінеральних мастил, що незабаром стала найбільшою і найсучаснішою рафінерією (нафтопереробним заводом) у всій Європі. А заразом – маленьким куточком соціалізму в буржуазній Австро-Угорщині.
Прямий трубопровід до Борислава давав підприємству ще більше зекономити на низькій ціні на нафту, тож не дивно, що навіть проектна потужність становила 4500 цистерн на місяць, поки середньому по Дрогобичу виробничі потужності інших рафінерій були в діапазоні кількох сотень на місяць.
Близько 2 тисяч працівників заводу жили в спеціально побудованому робочому містечку. І отримували непогані як для Галичини гроші – від 600 до 2 тисяч злотих на місяць. Поселення робітників було розташоване неподалік від німецької колонії Найдорф (зараз – Нове Село Дрогобицького району).
Рахунки за газ, світло, каналізацію оплачував завод, як і проїзд в автобусах. У містечку розташовували сучасну школу, стадіон, басейн, клуб, бібліотеку, каплицю і кілька магазинів. У вихідні оркестр грав біля ратуші старі австрійські марші. У поїздки за покупками або на екскурсії польмінських роботяг возили три спеціальні автобуси. Особливо популярними були осінні виїзди в ліси – по гриби.
Після Першої світової війни виникла двояка ситуація: з одного боку, Польща, вважаючи своїми землі Королівства Галичини та Лодомерії, через Польську ліквідаційну комісію проголосила перехід австрійської державної власності до власності Польської Республіки; з іншого боку – ЗУНР, яка, проголосивши свій суверенітет над “українською суспільною етнографічною областю в межах колишньої Австро-Угорської монархії”, фактично проголосила себе власником австрійської власності на ній.
У квітні 1919 року Дрогобич захопили поляки. У той же період завод офіційно перейменували польською мовою, додавши “Polmin”, що походить від скорочень polskie minerały (польські мінерали). Так з’явилася впізнавана назва “Panstwowa Fabryka Olejow Mineralnych “Polmin”, що можна дослівно перекласти як “Державний завод мінеральних мастил “Польмін”.
Станіславщина (Івано-Франківська область)
Якщо в період 1890-1893 років у цілому по Галичині видобували понад 90 тисяч тонн нафти, то в 1894 році – понад 130 тисяч тонн, у 1896-1900 роках – 310-330 тисяч тонн, у 1903-1906 роках – 700-800 тисяч тонн, у 1907 році – понад 1170 тисяч тонн, у 1909 році – понад 2 мільйони тонн.
У районі Східниці у 1889 році було 36 нафтових колодязів, у 1898 році тут діяло 388 свердловин, які дали 168 тисяч тонн нафти, а у 1901 році число свердловин досягло 500. Зростав видобуток нафти і в інших нафтоносних районах Галичини, зокрема на Станіславщині. У районі Космача перші бурові роботи розпочалися в 1899 році. У 1905 році тут діяло 4 свердловини, з яких видобуто 1080 тонн нафти. На цьому рівні видобуток нафти залишився до першої світової війни.
Початок нафтовидобутку в районі Пасічної (Станіслав, тепер Івано-Франківськ) сягає 1880 року. У 1891 році тут діяло 12 свердловин, які давали 690 тонн нафти, а в 1902 році – 55 свердловин, які давали 2360 тонн нафти.
Першу свердловину в районі Биткова було закладено у 1897 році, а у 1910 році тут діяло 18 свердловин з загальним дебітом 21470 тонн нафти. З 1886 року почався видобуток нафти біля с. Майдан.
Перші бурові роботи в районі Ріпного розпочалися в 1887 році. У 1892 році тут діяло 11 свердловин, у 1896 році – 28 з видобутком нафти 2360 тонн на рік.
Після 1919 року на Прикарпатті створили ряд акціонерних товариств з видобутку й переробки нафти: “Малопольське нафтове товариство”, “Польська спілка з реалізації нафти”, фірми “Борислав”, “Вакуум”, “Карпати”, “Франко-Полонія” та ін. Господарями цих товариств та фірм були американські, англійські, французькі та німецькі підприємці.
Ще до кінця 1939 року, коли Західну Україну окупувала радянська влада, нафтогазову промисловість було націоналізовано, замість сотень фірм було створено п’ять великих промислів, що разом з озокеритовими шахтами увійшли до тресту “Укрнафтовидобуток”. Газолінові підприємства перейшли до тресту “Укргаз”, а численні нафтопереробні підприємства до тресту “Укрнафтопереробка”.
На підставі торговельних договорів між Німеччиною та СРСР від 19 серпня 1939 року та 10 лютого 1940 року до Німеччини вивозили цистернами нафту й нафтопродукти. Протягом сімнадцяти місяців після підписання радянсько-німецького Пакту про ненапад від 23 серпня 1939 року Німеччина отримала з Радянського Союзу 865 тисяч тонн нафти, 140 тисяч тонн марганцевої руди, 14 тисяч тонн міді, 3 тисячі тонн нікелю, 101 тисячу тонн бавовни-сирцю, понад 1 мільйон тонн лісоматеріалів, 11 тисяч тонн льону, фосфати, платину й майже півтора мільйона тон зерна. Через радянську територію провозили стратегічну сировину й харчі з Тихоокеанського басейну. СРСР насправді перетворився на союзника Німеччини, що не воював.
Від 23 червня 1941 року радянська влада, відступаючи, знищила нафтову промисловість краю. Було вивезено обладнання, знищено рафінерії, спалено сотні нафтових свердловини, нафтові збірники, затоплено озокеритну шахту в м. Бориславі й знищено 2 шахти у м. Старуні, зруйновано багато інших об’єктів нафтогазової промисловості. Втрати наприкінці червня 1941 року становили 50 мільйонів злотих згідно з паритетом 1939 року. Багато працівників нафтогазової промисловості загинуло на фронтах Другої Світової війни. Частину працівників промисловості фізично знищили (розстріли, концентраційні табори, вивезення на примусові роботи) радянська та німецька окупаційна влада.
Друга половина XX століття
1946 року газову промисловість в Україні було відокремлено як самостійну галузь, створено Державне об’єднання “Укргаз”, з управління у м. Львові. У 1966 році створено виробниче управління “Укргазпром”, якому спочатку підпорядковували газовидобувні, а пізніше – газотранспортні, бурові, газопереробні підприємства, науково-дослідні інститути.
У 1946-47 роках побудували газопроводи “Дашава-Калуш-Галич-Добовці”, “Бендери-Станіслав” 115 кілометрів завдовжки, продуктивністю – 500 тисяч м³ на добу. А в жовтні 1948 року ввели в дію магістральний 500 кілометрів газопровід “Дашава-Київ”, що його споруджували протягом 1946-48 років. Продуктивність газопроводу – 5,4 мільйона м³ на добу, на той час найдовший газопровід в Європі, у 1951 році його подовжили (через м. Брянськ) до Москви (Дашава-Москва 1530 кілометрів завдовжки), а згодом побудовано ще й з м. Дашави до м. Мінська й через м. Вільно до м. Риги.
З території України з 1944 року вперше у світі стали постачати на вивіз природний газ – до Польщі. Газ з родовищ Львівщини вивозили за кордон через газопровід Опари–Самбір–Перемишль–Стальова Воля (210 кілометрів завдовжки, 300 міліметрів у попереку), який було збудовано під час німецької окупації та реконструйовано силами “Укргазу” упродовж 1944-1945 років.
Від 1967 року український газ стали подавати до Чехословаччини, пізніше – до Австрії.
У 1950 році дала нафту перша потужна свердловина в Долині, Станіславської області (нинішня Івано-Франківська). В 1952 році тут утворено нафтовидобувне підприємство “Долинанафта”. За 1950-55 роки видобуток нафти в Долинському районі зріс у 20 разів. У 1953 році на основі Битківського нафтопромислу і Надвірнянської нафторозвідки створили Битківську контору буріння, а в 1957 році нафтовидобувне підприємство “Надвірнафта”. Всі підприємства галузі увійшли в об’єднання “Укрнафта”.
З 1966 року застосовують нові методи заводнення, циклічного витиснення водою нафти з продуктивних пластів. У 1975 році шляхом надглибокого буріння відкрито Новосхідницьке нафтогазове родовище.
Свердловина 3-Новосхідниця з глибини 4350 метрів давала нафту понад 300 тонн за добу. Сумарно на 1 січня 2000 року свердловина видала 730 тисяч тонн нафти і 284 мільйони м3 газу. Це найкращий показник видобутку нафти на одну свердловину на Прикарпатті.
У жовтні 1992 року на Прикарпатті видобуто стомільйонну тонну нафти від часу облікування, тобто з 1886 року.
