Кримський марш полковника Болбочана 1918-го, вигнання кримських татар 1944-го та передача Криму Україні 1954-го
Щороку 18 травня у світі відзначають пам’ять жертв депортації кримських татар
Олена Ріпка
Кримський півострів протягом багатьох століть був вузлом складних інтересів. Ще у період Середньовіччя це були складні відносини Кримського ханства з його північними сусідами.
Наприкінці 18-19 століть кримськотатарський народ намагався вижити після анексії півострова російською імперією 1783 року. У першій половині 20 століття постало питання самовизначення кримських татар, а в середині століття радянський уряд депортував їх.
Кримське питання 1917 року
Звернемо увагу на бурхливі події 1917-1918 року, коли під час Української революції виникли сучасні українські державні утворення, та постало питання перед їхніми лідерами щодо статусу Криму. На той момент керівники Української народної республіки вважали територію півострова виключно землею кримських татар. Тому в Третьому Універсалі Крим не включили до складу УНР.
Але, на думку історика Андрія Іванця, агресивний наступ більшовиків і той факт, що кримські татари становили лише чверть поліетнічного населення Кримського півострова, призвели до того, що їхні лідери не змогли реалізувати своє бачення розвитку цього регіону. Тож обережні та невпевнені дії української влади дали можливість ліворадикалам проросійського спрямування захопити в грудні 1917 року владу на Кримському півострові.
Під час війни з більшовиками та після проголошення незалежності УНР її державне керівництво змушене було переглянути своє ставлення до статусу Криму. У січні 1918 року ухвалили закон про український статус Чорноморських військового і цивільного флотів, а в лютому 1918 року керівництво УНР оголосило намір включити Крим до своєї сфери впливу.
Протягом 1917-початку 1918 років українська еліта і керівництво українських державних утворень пройшли шлях від невизначеності щодо статусу Криму до співпраці з кримськотатарським національним рухом у справі перебудови постімперського простору, до прагнення включити Кримський півострів до складу української держави. При цьому керівництво УНР говорило про необхідність забезпечити спеціальні культурні права кримчан і схилялося до надання Криму автономії.
Марш полковника Петра Болбочана
У середині квітня 1918 року з частин Запорізької дивізії сформували Кримську групу на чолі з полковником Петром Болбочаном, яка й вирушила до Кримського півострова. Вона мала заволодіти Таврійським півостровом. 18 квітня армія УНР взяла Мелітополь, здолавши вперту оборону червоних. Українці продовжували безупинно насідати на більшовиків, 21 квітня зайняли Новоолексіївку і блискавичною операцією вночі захопили переправи через Сиваш.
Аби не дати противнику отямитися, Петро Болбочан не став очікувати підходу основних сил і продовжив переслідування більшовиків. Надвечір 22 квітня Кримська група розбила більшовицький заслін під Джанкоєм, вузловою станцією на півночі півострова, і увійшла в місто.
До групи Болбочана почали приєднуватися кримськотатарські повстанці. 24 квітня українські загони зайняли Сімферополь, наступного дня – Бахчисарай. А кінний полк гайдамаків імені Костя Гордієнка на чолі з полковником Всеволодом Петрівим гірськими стежками просувався у напрямку Севастополя і 28 квітня розпочав бої з більшовиками на підходах до міста. Як наслідок, 29 квітня Чорноморський флот підняв український прапор і оголосив про підпорядкування уряду в Києві.
Все б могло успішно завершитися, але втрутилися німецькі війська, вбачаючи Крим своєю сферою інтересів. 1918 року кайзерівська Германія підписала договір з УНР, а потім з українським урядом гетьмана Павла Скоропадського, ставши союзником. Хоча, як покажуть подальші події, відносини з такими “союзничками” залишалися напруженими.
26 квітня 1918 року німецька дивізія оточила всі місця дислокації українських військ у Сімферополі та оголосила ультиматум Петрові Болбочану негайно скласти зброю і виїхати з Криму. Після напружених перемовин Кримська група 27 квітня залишила півострів і зі зброєю, знаменами та значною частиною захопленого майна передислокувалася до околиць Мелітополя.
Але, як там не було, кримський похід виявив блискучий талант полковника Петра Болбочана і став справжнім тріумфом українського війська.
Крим – частина української держави
Наприкінці 1918 року Директорія УНР та державні структури вже розглядали Крим як частину української держави. Цей факт підтверджує те, що в січні 1919 року очільнику Надзвичайної дипломатичної місії Української Народної Республіки на Кавказі Іванові Красковському надали повноваження щодо створення Чорноморської федерації у складі “України з Кримом, Кубані та Кавказу”.
На жаль, практично реалізувати свої плани Директорія не змогла через антиукраїнську налаштованість десанту військ Антанти та Білої армії. Також у цей час активізувалися більшовики на сході країни. І український уряд не зміг закріпитися на території Причорномор’я.
На думку того ж історика Андрія Іванця, особливої гостроти для УНР кримська проблема набула при спробі частини кримськотатарських діячів на чолі з Джафером Сейдаметом ініціювати видання Лігою Націй мандата Польщі на управління Кримом. Але складність кримської проблеми та важкий стан власної держави призвели до того, що керівництво Другої Речі Посполитої зрештою не підтримало цей проєкт і рекомендувало кримськотатарському діячу домовлятися з урядом УНР про статус Кримського півострова.
Як бачимо, у непростих умовах перебував півострів під час революції 1917-1920 років. Але тезу, що “Крим – ісконно руський”, спростували ще понад 100 років тому. В цьому значну роль відіграли українські та кримськотатарські національні рухи.
Депортація (геноцид) кримських татар 1944-го
18 травня 1944-го – почалася депортація кримських татар, а потім інших народів Криму. Кремль запланував її ще тоді, коли півострів перебував під німцями.
Вже 2 квітня 1944-го року Державний комітет оборони (ДКО), очолюваний Сталіним, ухвалив постанову № 5943сс про виселення кримських татар до Узбекистану. Червона армія лише готувалася атакувати півострів (наступ почнеться 8 квітня), але долю його мешканців вже визначили.
Тиждень знадобився двом силовим наркоматам – внутрішніх справ і держбезпеки, – щоб накреслити план дій і визначити виконавців. 13 квітня наркоми Лаврентій Берія та Всеволод Меркулов підписали спільний наказ № 00419/00137 “О мероприятиях по очистке территории Крымской АССР от немецко-фашистских захватчиков”.
Щоб передчасно не розголошувати підлеглим дійсні наміри, в наказі поставили завдання очистити Крим “от агентов шпионских резидентур германских и румынских разведывательных органов” – одразу й не здогадаєшся, про що йдеться.
Територію півострова розділили на сім оперативних секторів. Для проведення депортації наказали перекинути до Криму 20 тисяч вояків внутрішніх військ НКВС: три мотострілецькі полки з Москви, стрілецькі полки з Кутаїсі та Нальчика, стрілецький батальйон з окремою снайперською ротою з Єревана, два стрілецькі батальйони з Ростова, два мотострілецькі полки з Баку. Залучили також два стрілецькі батальйони Українського округу внутрішніх військ.
Початок спецоперації
8 квітня 1944 року червона армія атакувала Крим. На територіях, що переходили під контроль срср, “фільтрували” чоловіків призовного віку – всіх, хто не був колаборантом, мобілізували до війська.
На кінець квітня до армії призвали 6 941 кримського татарина, у перші тижні травня – ще близько 4-х тисяч. Вони потрапили здебільшого до “стройбатів” (військових будівельних батальйонів). Майже 6 тисяч осіб ув’язнили як “антирадянський елемент”.
Отже, в кримськотатарських хатах залишилися тільки жінки, діти й літні люди.
1 травня у частинах НКВС, призначених виконавцями депортації, почалася активна робота з особовим складом. Солдатів переконували, що кримські татари – дезертири, колаборанти, учасники бандформувань тощо. Ідейна обробка вояків розтяглася на шість днів. Наприкінці оголосили таємний наказ вирушати до Криму, щоб звільнити півострів від “фашистських посіпак”.
7 травня почалося перекидання військ НКВС на півострів і розміщення по гарнізонах. Це тривало чотири дні. Для місцевого населення приготували легенду. Мовляв, підрозділи після тяжких боїв прибули на відпочинок і поповнення, а також для вишколу в горах, адже далі битимуть німців у Карпатах.
10 травня Берія надіслав Сталіну проєкт рішення ДКО щодо виселення всіх кримських татар (за його оцінками, 140-160 тисяч людей). Запропонував розпочати операцію 20 чи 21 травня, а завершити до 1 червня.
Наступного дня Сталін підписав постанову № 5859сс “О крымских татарах”. Він поставив їм на карб зраду Батьківщини, участь у створених німцями добровільних військових формуваннях, боротьбу з радянськими партизанами, сприяння вивезенню людей до Німеччини. І – підготовку до відторгнення Криму від срср (хоча від жовтня 1941-го він уже був відірваний від радянського союзу після відступу червоної армії).
Подібні звинувачення можна пред’явити будь-якій спільноті (територіальній, етнічній тощо), яка перебувала на окупованій території. Завжди хтось співпрацюватиме з ворогом, а хтось – допомагатиме своїм. І відповідати кожен має особисто, а не весь народ.
Сталін прагнув довершити справу, розпочату імператрицею Катериною II ще наприкінці XVIII століття: вона “приєднала” Крим, а він остаточно перетворить його на російську територію – і за складом населення, і за мовою.
Постанова затвердила терміни проведення операції (20 травня – 1 червня) і передбачила, що кожна сім’я візьме з собою інвентар, посуд, продовольство в кількості до 500 кілограмів.
НКВД одержав із резервного фонду уряду 30 мільйонів рублів на проведення депортації.
Три дні на виселення
Тим часом підрозділи внутрішніх військ, які прибули до Криму нібито “на відпочинок”, ретельно вивчали місцевість, наявність скритих підходів до населених пунктів, стежки в горах, визначали місця зосередження вантажівок для вивезення людей на вокзал. “Закріпляли” за взводами й ротами певні вулиці, квартали, помешкання.
16 чи 17 травня надійшов новий наказ Берії – починати у четвер 18-го на світанку, завершити 20-го. Збори мають бути максимально стислими, замість 500 кілограмів продуктів на сім’ю дозволити брати 20 кілограмів на кожного.
Протягом 18 травня на залізничні станції до товарних вагонів зігнали жінок, дітей, інвалідів війни та людей похилого віку та, ущент заповнивши їх переселенцями, відправили за кілька тисяч кілометрів від рідної домівки (приблизно 90 тисяч людей). Станом на кінець 19 травня кількість депортованих (“спецконтингенту” мовою НКВС) збільшилася до 165 515 осіб. 20 травня о 16:00 все було закінчено.
За даними НКВС, 67 ешелонами вивезли 180 014 людей. Якщо додати кількість мобілізованих до армії напередодні депортації, то виходить, що з Криму видалили 191 044 кримських татарів. Під час виселення і у перші роки після нього (за даними НКВС) загинуло від 27 % до 46,2 % депортованих або від третини до приблизно половини кримськотатарського народу.
2 червня 1944 року Сталін підписав постанову ДКО № 5984сс про виселення 37 тисяч болгар, греків і вірмен до Казахстану й росії.
Передача Криму від росії до України 1954 року
Факти – річ уперта. Формальна точка відліку – 25 січня 1954 року. Того дня в москві зібралася президія цк кпрс (політбюро). На засіданні затвердили проєкт указу, який незабаром мала видати президія Верховної Ради срср. Назва: “Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР”.
Мотивація передачі півострова не містила жодної згадки про “подарунок” Україні до 300-ліття Переяславської ради або про зміцнення у такий спосіб дружби України та росії (всі ці міфи вигадали пізніше).
З’явилися відповідні постанови державних структур – урядів та парламентів урср, ррфср та срср. Вони дослівно повторили партійне формулювання причин передачі Кримської області до складу України.
Пізніше виник популярний дотепер міф – “Хрущов передав! Або його анекдотична версія: “От узяв і за пиятикою віддав Крим!”.
Поглянемо на тогочасний календар: січень 1954 року. Микита Хрущов лише чотири місяці очолює кпрс– від 7 вересня 1953-го. Одноосібно він керуватиме країною після 1957 року, коли усуне від влади головних конкурентів – важковаговиків “сталінської гвардії”. А прем’єр-міністром стане ще пізніше, 1958-го.
Натомість восени 1953 року, коли остаточно визрівало рішення щодо Криму, та в січні 1954-го, коли стартував процес передачі півострова, Хрущов не мав можливості чинити, як йому заманеться. І не він, до речі, головував на згаданому засіданні президії цк кпрс 25 січня 1954 року. Головою був тодішній очільник уряду срср Георгій Маленков.
Члени президії, голосуючи за передачу Криму, брали до уваги об’єктивні причини, а не міфічні “забаганки” Микити Сергійовича. Передачу Криму до складу України можна розглядати як першу спробу виправити помилки Сталіна, який помер минулого року – в березні 1953 року.
Адже він 10 років тому – у 1944 році – депортував з півострова майже все місцеве населення. У травні – кримських татар, у червні – вірмен, греків, болгар, чехів. На спустошені землі скерував мешканців ррфср. Йому йшлося про те, щоб остаточно зробити Крим російським – за складом населення.
Катастрофічна ситуація в Криму після депортацій
Сталінські колонізатори, які звикли до іншого клімату (приїхали здебільшого з Волги, північних областей ррфср) та іншої культури землеробства, не змогли успішно господарювати. В Криму склалася катастрофічна ситуація, що вимагала негайного вирішення.
Офіційно засудити злочини Сталіна? Ще не настав час – це буде зроблено за кілька років на ХХ з’їзді кпрс. Повернути на півострів депортовані народи? Радянська влада теж булане готова до цього. Натомість передати Крим під управління Україні та вирішити економічні питання її ресурсами – це вихід.
Насправді ідея зі зміною підпорядкування Криму визрівала в оточенні Сталіна ще за його життя. А тяжкі враження Хрущова від поїздки півостровом восени 1953-го слугували хіба “останньою краплею”, що змусила його діяти.
Зазвичай датою передачі Криму вважають 19 лютого 1954 року. Того дня президія Верховної Ради срср виконала вимогу президії цк кпрс – видала указ “Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР”.
Але юридично Крим перейшов до України пізніше й за іншим документом. Адже повноваження щодо територіальних змін мала Верховна Рада срср, а не її президія. А перехід області до іншої республіки міг відбутися лише на підставі закону, а не указу президії.
Такий закон ухвалила сесія Верховної Ради срср 26 квітня 1954 року. І затвердила зміни в конституціях ррфср і урср щодо складу їхніх територій. Лише тоді Крим насправді став частиною України.
Ще одна вигадка: 1954 року Крим перейшов до України, а Севастополь – ні. Він-бо не входив до складу Криму. Відкриємо Конституції обох республік, ухвалені 1978 року. В російській не згадані ані Крим, ані Севастополь. В українській є Крим та Севастополь. Півострів було включено до складу України тому, що він був пов’язаний з нею територіально і залежав від неї в сенсі ресурсів.
Україна одержала 1954 року зруйнований Крим – світовою війною, депортаціями, безгосподарністю. Але перетворила його на всесоюзну “здравницю”.
Головну проблему півострова – нестачу води – не могли вирішити ані Кримський ханат, ані російська імперія, ані ррфср. Це зробила Україна, збудувавши у 1961-1971 роках Північно-Кримський канал. Він постачав воду з Каховського водосховища. Це дозволило розвивати сільське господарство, закласти сади там, де раніше їх не було. Виникла нова галузь – промислове ставкове рибництво.
Коштом України збудовано житло, навчальні заклади, водосховища, порти, дитячі та спортивні табори, готелі, театри, автовокзали, пансіонати та лікувальні заклади.
Повернення кримських татар
14 листопада 1989 року заборони на повернення депортованих національностей офіційно визнано недійсними, а Верховна Рада Криму оприлюднила заяву про те, що попередні депортації народів були злочинною діяльністю. Це проклало шлях для 260 тисяч кримських татар повернутися на батьківщину. Між 1989 і 1994 роками близько чверті мільйона кримських татар повернулися з Центральної Азії в Крим – це сприймалося як символічна перемога в їхніх зусиллях з повернення на рідну землю.
Сучасні інтерпретації науковців та істориків класифікують цю масову депортацію цивільних осіб як злочин проти людства, геноцид, культурний геноцид, етнічну чистку, депопуляцію, акт сталінізму або етноциду, тобто навмисного стирання ідентичності і культури нації. Кримські татари називають цю подію “вигнання” (крим. Sürgünlik)
Щороку 18 травня у світі відзначають пам’ять жертв депортації кримських татар. В Україні з 2014 року цього дня офіційно відзначають День боротьби за права кримськотатарського народу, а з 2016 року – День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Пісня “1944” кримськотатарської співачки Джамали здобула перше місце для України на конкурсі “Євробачення-2016”. Пісня присвячена трагічним подіям депортації кримськотатарського народу.
2019 року режисери Фатіма Осман та Юнус Паша зняли документальний фільм “1944”, присвячений депортації кримських татар із Криму.
