Одяг бренду Khrystyna Rachytska – це не про звичний бізнес, це насамперед про цінність спадщини і про сакральність.

Етно-простір бренду Khrystyna Rachytska заворожує. Тут – сорочки, вишиті шовковими нитками, з неймовірними орнаментами, сукні, з унікальним кроєм та в гармонійних кольорах; у пальтах поєднане сукно, шкіра та мережки, а у прикрасах – латунь, корали та перламутр. Етнографиня, засновниця бренду Христина Рачицька змалечку знає цінність такого вбрання, тому й вибирає найкращу сировину, найдорожчі матеріали, відновлює забуті техніки та орнаменти. Її місія – залишити нашим внукам вишивку, яка дійшла до нас від наших прабабусь. Її завдання – передати у любов і ціну, яку ми платили і платимо за збереження нашої національної ідентичності. Тому одяг від бренду Khrystyna Rachytska – це не про звичний бізнес, це насамперед про цінність спадщини і про сакральність.

– Дуже хочу нашу вишивку вивести на високий світовий рівень. Ніколи не думала, що етно буде настільки модним, чи настільки прибутковим. Я робила свою роботу. Завжди її роблю однаково. Чи це було 10 років тому чи зараз. У 2012-му були перші мої покази, а через чотири роки ми вже зареєструвалися як торгова марка. І чим більше я працювала, тим більше  розуміла, що вишита сорочка – це про генетичну пам’ять народу. Я це бачу в людях, які вишивають, зауважую наскільки в українських жінках ця пам’ять роду закладена.

– Христино, у тебе ці гени від кого?

– Бабця моя вишивала. Збереглися її фотографії, де вона весь час вишиває.

– А її сорочки збереглися?

– Сорочок нема. У моєї прабабці було семеро доньок. Залишились світлини, на яких у вишитому вбранні ще прабабця з прадідом.

– Коли ти зацікавилась вишивкою?

– У Львівській академії мистецтв, де я навчалася. Мене тоді найбільше роздратувало, що в Академії був один-єдиний “Атлас вишивок”.  А я прийшла туди, уже закінчивши коледж легкої промисловості, вже вміла шити, мала багато замовлень і своїх клієнтів. За плечима також була художня школа, яку я відвідувала з четвертого класу, то й малювала доволі добре. В академію, відверто кажучи, йшла не за вишивкою. Придивляючись до різних кафедр перед вступом, я насамперед хотіла вивчити костюм, навчитися матеріалознавства та стилістики.

– А чим був зумовлений потяг до вишивки?

– Найбільше посприяла моя викладачка Раїса Володимирівна Захарчук-Чугай. Водила нас в Етнографічний музей показувати сорочки і у свої 78 років, будучи знаною дослідницею, зізналась, що є ще чимало не вивченого у тій царині. Я тоді взяла карту України і почала досліджувати наші етнографічні регіони. Читаю –сорочка з того села, а регіон не той, мені нічого не сходиться. Тоді обклалася книжками і крапочками позначала – з якого села сорочки. Сама намалювала ту карту і вже довідувалась, де я можу знайти сорочку з того регіону України.

– Очевидно, ти вивчала вишивку не лише за картою?

– У мене була підвищена стипендія і за кожну свою стипендію я купувала сорочку на Вернісажі, у Львові, для того, щоб розумітися у вишивці, бо я не мала звідки її взяти. Вишивки не було як такої. Хоча це був 2008-2010 рік. Тоді порола старі сорочки, дивилася, як йде нитка, почала розуміти, як можна навчитися вишивати.

– Твій показ у 2012 році був дебютом. А показ, який би окрилив, утвердив у думці, що етно – це твоє, коли відбувся?

– Таких показів ще не було. Зараз у вересні я поїду на Ukrainian Fashion Week,  якого чотири роки в Україні не проводили через ковід та війну. Зараз принципово мені туди потрапити та показати українську колекцію. Це буде про те, що є в Україні,  і про те, що можна показувати на цілий світ. Це етно-колекція високого рівня.

– Від ідеї – до сорочки скільки минає часу?

– Дев’ять місяців. Як народжується дитина. Дев’ять місяців ми виготовляємо рукави, уставки, манжети… Це складні речі, якщо вишивати на тонкому полотні дуже дрібним хрестиком. Майстрині високого рівня не вишивають на таких полотнах, як ми.

– Це унікальна особливість вашого бренду?

– Хочу досягнути в сучасних полотнах старовинного ефекту. Я їм сто років не додам, бо це не можливо, але добрати кольори та полотна можу. Тим більше зараз, коли є доступні матеріали.

– Ти зараз збільшила кількість працівників. Чому виникла потреба?

– Я хотіла скоротити цей час 9-ти місяців очікування, розподілити більше роботи, щоб люди не працювали ночами. Коли через обстріли вимикали в Україні світло – ми собі не давали ради. І тоді я почала шукати людей, які вміють вишивати, або які хочуть навчитися. У нас працює 20 майстринь, з-поміж них є люди, які до того ніколи не вишивали, навіть ґудзиків не пришивали. Вони тепер володіють супер складними техніками. І це про генетичну пам’ять українців.

– Як за цих сто років змінилася українська сорочка?

– Катастрофа радянської влади, яка прийшла і все скоренила. Чому так важко було досліджувати ту сорочку? Тому що радянська влада нав’язала нам хрестик. Питаюся моєї бабці: “Ти стільки вишивала, церкви й іконостаси були вкриті твоїми вишивками, чому тільки хрестиком і чому на панамі?”. А вона мені каже: “Так модно”. Вишивали хрестиком для того, щоб викорінити всі ті техніки, які були в Україні (понад 70 видів).

– За час незалежності України вдалося нашу втрачену спадщину відновити? Що завадило?

– Шароварщина. На жаль, це те, що відбувалося з нами весь той час. Моя бабця вишивала на синтетичних тканинах, а потім модними стали маки, соняшники, волошки. Ця мода дуже часто пропагує не наші сорочки, пропагує суперстилізацію, яка не стосується України. Мас-маркет вбиває сутність вишитої сорочки як сакральної речі. І, на жаль, дуже мало людей це розуміє,  що можна мати одну сакральну річ, яку ти передаватимеш у спадок своїм дітям, аніж накупити всяких нашвидкоруч зроблених сорочок. Вони не мають цінності. Якщо вишивати сорочку, яку ти передаєш у спадок – її треба вишивати руками, її треба вишивати зі світлими думками й розуміти взагалі, для чого вона тобі потрібна.

– У вас окрім сорочок, ще є багато інших речей.

– Ми повністю підбираємо комплекти одягу, готуємо їх до фотосесій. Знаємо, як одягнути модель, часто клієнтки приходять з запитом – вдягнутися від початку до кінця. Для цього є можливість такий добірний одяг формувати комплектом.

– Ви розвиваєте ринок преміальної етніки. Що мають зробити українські дизайнери, щоб і в Україні, і у світі нам це вдалося?

– Треба їхати додому і дома це робити. У мене було чимало нагод виїжджати за кордон. Друзі мені постійно казали – ти можеш виїхати і робити бізнес там. По-перше, я не хочу робити бізнес, по-друге, я його точно не буду робити за кордоном. Ми маємо бути вдома, розвивати економіку України. Особливо тоді, коли у нас війна. І нам треба давати робочі місця і треба працювати всім тут, це наше поле бою.

– Ви працюєте з італійським льоном, а матеріал для прикрас, нитки – де замовляєте? Чи за стільки років уже налагоджений процес?

– І налагоджений процес, і процес постійного пошуку. Колись ми частіше виїжджали машиною на різні стоки, вибирали тканини, їздили по виставках. Італійські тканини у нас – від одного виробника. Багато є фурнітури з Туреччини, здебільшого працюємо з латунню. До речі, цікава історія цього матеріалу. Я купувала дзвоники, які в Карпатах чіпляють коровам та вівцям. І мені вівчар розповів, що ті дзвоники колись переплавляли з залишків снарядів Другої світової війни. Один пан ті дзвоники робив, а вони з металошукачами ходили і той метал збирали. Зараз – те ж саме. Металу латуні як такого нема, все пішло на військо, у нас є ювелір, який збирає гільзи, ми їх переплавляємо на прикраси.

– Часто ваші вироби віддаєте за донати?

– Як тільки просять – зразу віддаємо. Знаємо організації, які точно збирають кошти на армію, то ми й віддаємо. Нема проблеми з тим. Треба – будь ласка.

– Ви співпрацюєте з відомими людьми – Джамала, гурт “Ягоди”, Ірена Карпа… Як відбувається ця співпраця?

– У нас органічно це відбувається. Є ті, яким ми відмовляємо одразу, а є люди, які це цінують і розуміють, що вони носять.

– Яка географія ваших клієнтів? Можливо, вироби замовляють дистанційно?

– Здебільшого замовляють дистанційно, це можна зробити на сторінці в Іnstagram або на сайті, так людям зручно і нам. Увесь світ замовляє. Де є українці, там є наші сорочки. Найдальше – в Гібралтар відправляли, там було весілля нашої українки. Я навіть на карті дивилася, що ж це за містечко – цікаво було.

– Христино, тебе вважають однією з найдорожчих дизайнерів. Як ти до цього ставишся?

– Вишита сорочка – це завжди дорого. Раніше, коли вона була як повсякденним, так і святковим вбранням для людини, то гарну сорочку треба було вишивати довго. Бо треба було посадити коноплі, льон, нитку зробити, виткати тканину, зшити, аж тоді тільки сідати вишивати. І вишивати не один день. І якщо заможна пані йшла до церкви на свята, то вона знала, яку сорочку на себе вдягнути. І це завжди було дорого. Це було не так ознакою статусу, як твоєю приналежністю, ознакою, з якої ти хати, хто твій батько, який він господар, хто твоя мати, чи вона вміє вишивати, чи вона тебе навчила вишивати. Зараз так само.

– Ти якраз облаштовуєш етнопростір у Львові. Де ви ще є в Україні?

– Тут ще багато треба зробити. Маю свою колекцію, де є більше, ніж 400 сорочок з цілої країни, і за останні два роки війни я знайшла сотню сорочок, які могли бути вивезені з України.

Львовом не обмежуємося. Ми є вже в Києві, у Луцьку, Дніпро нас запрошує, бо там вже є зріла аудиторія, яка хоче мати такі сорочки. Звертаються багато людей зі Сходу України, які вивчили українську мову, які нею розмовляють у побуті і які цілком свідомо вибирають собі українські речі. Що дуже тішить.

– Коли збираєшся до США? І що там відбуватиметься?

– 8 листопада там буде показ для української діаспори і для американців. Робимо спеціальну колекцію, яка теж буде і на Українському тижні моди. Цілком логічно, що ми спочатку покажемо її в Україні, а потім ці вироби побачать у Чикаго.

– Які твої очікування?

– Дуже мені хочеться американській аудиторії, особливо тій, яка виїхала у 2000-х роках показати, що Україна є високорозвиненою державою, і що ми насправді є далеко не такі, якими вони нас у 90-х чи 2000-х роках пам’ятають. Нам бракує миру. А все решта ми маємо, ми маємо більше, ніж в Америці. Я була три тижні там, постійно чула про американську демократію і про свободу слова. У себе вдома я маю свободу слова. Я не боюся нічого нікому тут казати, і нікого, крім Бога, не боюся.

– Ти мама двох синів, їм – три і п’ять років. Де береш сили за всім пильнувати і про всіх дбати?

– По-перше, мною керує те, що я маю вставати і робити це для своїх дітей. По-друге, я розумію, що за мною стоїть дуже багато людей, які залежать від того, що я роблю. Як мої діти, так і багато жінок, від мене залежать, бо вони працюють зі мною. Я, як локомотив, якщо я спинюся, то спиниться все решта. Мої діти може не мають так багато мами, але я б хотіла, щоб вони це любили. Щоб це була справа, яку хтось колись продовжить.