Наснились мальви, рута-м’ята
І скрип криничний журавля,
І смерекова отча хата,
Яку давно покинув я…
Дитячих літ моїх колиска,
Моя порадниця свята,
Вона, як доля, рідна й близька,
Миліш її ніде нема. (М. Бакай)
Олена Ріпка
Про нашу українську хату тепло і щемно писав Олександр Довженко в своєму оповіданні “Хата”: “Напишу я слово про хату… Білу, з теплою солом’яною стріхою, що поросла зеленим оксамитовим мохом, архітектурну праматір прихистку людського.
Незамкнену, вічно одкриту для всіх без стуку в двері, високонравственну людську оселю. Бідну і ясну, як добре слово, і просту, ніби створили її не робочі людські руки, а сама природа, немовби виросла вона, мов сироїжка в зеленій траві.
Опишу її неповторну зовнішність, привітну й веселу, часом сумну, молоду й стареньку вдовицю, чепурну і уважну, журливу і ніколи не горду. У полі, на горі й під горою, на городі серед квітів весною і влітку, серед насіння восени. Насіння у ній і на ній од стріхи до самого долу. Здається, щезни вона, і спустіє земля, заросте бур’яном, споганіє, і світ стане чорний від голоду й злоби…”
Сакральне значення
Хата – не просто дім, в якому проживала сім’я. Це родинне гніздо, де народжувалися, росли, закохувалися, одружувалися, господарювали та помирали. Так повелося, що для українців побудувати домівку означало не лише залити фундамент та викласти стіни, а й створити справжню оселю, де кожна річ і кожне розміщення мали важливе значення.
У родинній хаті вміщався весь життєвий простір і світоглядний всесвіт українця, що поділявся на три частини (небесну, земну й підземну сфери), а оселя відображала ці частини буття: стеля – небесний духовний світ, сволок-охоронець із сакральними знаками, який не сміють переступити злі духи, цілющі трави; стіни, простінки, вікна, двері – це проміжок між ідеалізованою небесною сферою та підземним світом.Вікна і двері були каналами спілкування людини з навколишнім світом, їх наділяли магічними властивостями оберегів житла; долівка, підпіччя, призьба – це поєднання з Матір’ю-Землею, нижнім світом творення. Межа світу наземного і підземного.
На межі оселі з вулицею часто викопували криницю та ставили біля неї лаву – з повагою до тих, хто подорожує: мандрівників, кобзарів та чумаків.
Німецький географ Йоган Георг Коль, перебуваючи в Україні 1838 року, писав:
“Українці живуть в охайних, завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе. Господині не задовольняються тим, що кожної суботи миють їх, як це роблять голландці, але ще й раз на два тижні білять житло. Від того хати в Україні виглядають вельми чепурними, немовби свіжовибілене полотно.”
Українську хату, як правило, розміщали до вулиці причілками, тому декоративно оздоблювали і чола, де часто стріха завершували фігурною оздобою у формі кінської голови, її вважали оберегом від злих сил. У деяких місцевостях на гребені з обох боків зустрічалося різьблене зображення змії, образ якої символізував вічність, мудрість і життя. Інколи чолові стріхи прикрашали великими розетами – символом сонця, а також зображення птахів, квітів.
Найважливіше місце в хаті – покуття
Віддавна найважливішим та найсвятішим місцем у будинку вважають саме покуття. Тут завжди вішали вишиті рушники, писанки та інші важливі атрибути свят і буднів. З прийняттям християнської віри на Русі саме на покутті почали розміщувати домашній іконостас (божниця), оздоблюючи ікони тими ж вишитими рушниками як доказ поваги та важливості віри у Бога.
Усі найважливіші події в родині відбувалися саме біля покуття: заручини та благословення молодих, весільний посад молодих, перша купіль новонародженого й прощання з покійним. Тут за іконами зберігали освячені реліквії, шутку з Вербної неділі, шматочок паски з Великодня, свячену воду, стрітенську свічку та інші. На Зелені свята образи (ікони) прикрашали зеленими гілками липи, клену, ясеня, дуба… На Різдво під образами ставили Дідуха – вертикально поставлений сніп, символ предка-покровителя та добробуту.
Рушники
Вишиті рушники були окрасою кожної хати та ще й предметом гордості кожної господині. Ними обрамляли не тільки ікони, а й двері, вікна та скрині. Їх також стелили під хліб, на столі. Окрім естетичної прикраси оселі, вони були ще й оберегом для родини.
Рушник передавали із роду в рід. Батьки, які отримали рушники від своїх батьків, берегли їх як реліквію не тільки для дівчат, а й для хлопців, і не віддавали їх нізащо з рідної хати.
Гарно оздоблений рушник завжди висів біля порога на кілочку в кожній хаті. Таким “утирачем” витирали руки, тож він завжди був напоготові, щоб подати його гостеві, якого запрошували до столу. Окремими рушниками накривали хлібину, діжу з тістом, спечені паляниці, з рушником ходили доїти корову, ним витирали посуд.
Стіл та піч у домівці українця
Назва “стіл” тісно пов’язана з поняттям “стелити”, тобто ставити страви на щось простелене. Це поняття пішло з давніх часів, коли слов’яни споживали їжу з землі, простеливши тканину чи підклавши дошку.
Протягом багатьох століть піч була центральним елементом у домівці. Значення цього слова для всіх слов’янських народів є похідним від печери. Будинок починали вважати житлом лише після того, як у печі спалахував вогонь. До християнства це було найголовніше місце, з прийняттям християнської віри деякі функції “вогнище” передало покуттю, але все ж відігравало не менш важливу роль у житті та віруваннях українців.
Біля вогню збиралися порадитися, послухати розповіді. При сватанні старости та наречений намагалися триматися якомога ближче до печі та потай відколупати від неї шматок обмазки чи цеглини та покласти до кишені – це було доброю прикметою, що сватання буде успішним. Звичай дівчині колупати піч при сватанні відображав ніяковість майбутньої нареченої та її намагання знайти захист. У деяких регіонах дівчина ховалася там і сходила лише, якщо давала згоду на шлюб. На Чернігівщині, готуючись до весілля, вичищали піч від попелу не кочергою, а віником, щоб молодята жили заможно.
Вогонь вважали священним, господині оберігали його та ставилися з повагою. У піч не можна було кидати нічого зайвого.
Якщо в сім’ї жили два або й три покоління, то у запічку хтось із стареньких і жив, і спав.
Поріг у хаті
Поріг у традиціях українського народу також має велике значення. Віддавна це було місце, де перебувають предки, й пов’язано це вірування з первісним звичаєм – хоронити померлих у хаті під порогом. Звідти обряди та звичаї, в яких висловлюють повагу до предків та просять їх про підтримку. Так, на Гуцульщині наречені, йдучи до церкви на вінчання, “віддавали честь” пращурам гільцем, топірцями або палицями, а в деяких регіонах є традиція застеляти поріг вовняним килимом. Переступати його молодята повинні обов’язково правою ногою. Також переносили наречену через поріг хати нареченого, аби не потривожити духів предків, щоб вони не наробили лиха молодій господині.
Перед входом до хати відбувався обряд єднання двох родин у весільному дійстві: для цього мати нареченої та сестра молодого ставали на поріг правою ногою, об’єднували вогні запалених свічок, цілувалися й лише після цього обряду в дім заходив почот нареченого та сідав на покутті.
Під час похорону, коли несуть померлого в останню путь, тричі стукають домовиною об поріг, так символізуючи його прощання зі своїм земним домом та родичами. А для того, щоб душа покійного спокійно спочивала в потойбічні й не турбувала живих, зарубували поріг з боку від середини дому.
Усі ми звикли віддавна підмітати оселю від порога до покуття, й ніхто практично не задумується, чому саме так. Пояснення такого звичаю доволі просте, підмітати так треба, аби добро та талан йшли в хату, а не з хати.
На порозі гуцули залишали сокиру після обходу худоби з хлібом, ладаном та медом на Святвечір, аби худоба не гинула. Для того, щоб захистити дім від відьом, до порога прибивали осикову палицю. У деяких регіонах був звичай вирізати хреста, щоб вберегти оселю від злодіїв.
Підкова над входом до хати була оберегом та талісманом на вдачу та добробут. Ця традиція збереглася з тих часів, коли коні були ознакою заможності та значущості в суспільстві. Даруючи підкову, бажали успіху, достатку, щастя та вдачі.
Долівка
Долівка – це земляна підлога, вимазана глиною. З глини були стіни, стеля й простінки. Збивали долівкув основному з червоної глини. Щосуботи і перед святами “землю” змащували спеціальним розчином і, коли вона висихала, застеляли пахучим різнотрав’ям: татарським зіллям, м’ятою, чебрецем, тому в оселі завжди стояв приємний запах трав.
Призьба
Призьба – зовнішня частина хати як невелике підвищення в її передній частині, не вище фундаменту чи підмурівки або дерев’яної підвалини. Її обмазували червоною глиною, яка символізувала очищувальну силу вогню. До зими на призьбу ставили загату– снопи соломи до вікон, аби в хаті було тепло, а в теплі пори року використовували в інших корисних цілях: сушили цибулю, часник, мак, різне зілля, виставляли посуд, а в свята або в часини відпочинку застеляли домотканими доріжками і збиралися цілою родиною для розмов про життєві та господарські справи. Спільне перебування родини на призьбі – ознака родинної злагоди. Призьбу завжди тримали в чистоті, постійно змащували глиною – утворювалося кругом хати замкнене коло, що не впускало злих сил до середини.
Яка хата, такий тин…
Подвір’я українського господаря неможливо уявити без огорожі, яка служить перешкодою для диких звірів або чужої худоби. Без огорожі жив тільки недбалий, ледачий селянин, якого вважали пропащим. Як писав антрополог, етнограф і археолог Хведір Вовк (1847-1918), “Огорожа двору чи обійстя – предмет особливої старанності українських господарів, що, мабуть, має зв’язок з західньоєвропейським значінням огорожі як символу власності; цим Україна відрізняється від Великороси, де двори дуже часто зовсім не мають огорожі… Відсутність огорожі в українського селянина — це ознака останньої розпусти та недбальства у господарстві”‘.
Плетіння огорожі (тину) було горизонтальним і вертикальним. Найчастіше для цього використовували молоді пагони верби, граба, ліщини. Деякі паркани, за майстерністю плетіння, набували вигляду витвору мистецтва. В огорожі обов’язково ставили ворота, найчастіше гратчасті з дерев’яних брусів.
Господарські надвірні будівлі (комори, клуні, стодоли, стайні, хліви, кошари, загони)
Щодо матеріалів та способів будування надвірних господарських будов, то вони мало в чому відрізнялися від хат. Там, де хати земляні чи глиняні, там і господарські будови зводили з того самого матеріалу; де хати дерев’яні чи рублені, там і надвірні будівлі були з дерева.
“… знала вона багато розлук і прощань безутішних. І співала вона здебільшого, і так талановито й натхненно, як ніяка оселя в світі, журбу, і прощання, і спогади про далеке минуле, коли ріки були глибші, риба більша, трави густіші, коні прудші й шаблі гостріші.
Мені жаль розлучатись з тобою. В тобі так гарно пахло давниною, рутою-м’ятою, любистком, і добра щедра піч твоя пахла стравами, печеним хлібом, печеними і сушеними яблуками і сухим насінням, зіллям, корінням.
У твої маленькі вікна так приязно заглядало сонце, і соняшник, і всякі інші квіти, і зілля всілякі пахучі. А на покуті понад столом і темний сивий бог у срібних шатах, і Шевченко, і козак Мамай, і Георгій Побідоносець на білих і рижих конях, і ще якісь люди і боги дивляться через стіл на піч.” (Олександр Довженко, “Хата”).
