Українська імміграція до США

Іммігранти з території України прибували до США чотирма хвилями: економічна імміграція 1870-1914 (перша хвиля); політично-економічна імміграція 1923-39 (друга хвиля); політична імміграція 1949-54 (третя хвиля); економічна імміграція 1991-2008 (четверта хвиля).

Українська імміграція до США

Перша хвиля

Перша хвиля іммігрантів прибула до США після громадянської війни, під час 2-ої індустріальної революції в Америці, коли американська економіка переорієнтовувалась з сільського господарства на індустрію, що викликало потребу в новій робочій силі. Агенти корабельних компаній і представники американських корпорацій, у пошуках нової робочої сили, звернули увагу на Центральну та Східну Європу і стали вербувати чехів, словаків, словенців, хорватів, поляків та українців. На початку 1870 пройшла перша масова імміграція до США із трьох регіонів Західної України: Закарпатської України (Підкарпатської Русі), Буковини й Галичини, які перебували у складі Австро-Угорщини. Тільки невелика частка українських іммігрантів того часу прибула зі Східної України, яка перебувала під російським пануванням. Серед перших українських іммігрантів, що ступили на американський континент, були лемки, які дізнались про США від поляків, котрі почали приїздити до Америки значно раніше.

Найважливішою причиною, що штовхала на імміграцію до Америки, була відсутність економічних можливостей на рідній землі, зростання населення і щораз менші частки успадкованої землі; високі податки й проценти на кредити та щораз більші борги. Відповідно знижувався прибуток населення. 1891 середня платня селянина за день становила від 12 центів в Галичині до 15 центів на Буковині.

Проблема визначення кількості українських іммігрантів пов’язана з етнічним самовизначенням. На переломі 19-20 ст. із політичних мотивів, щоб чіткіше підкреслити свою окремішність від Росії, історичну назву “Русь”, “русини” замінено широко прийнятою з козацьких часів назвою “Україна” та самовизначенням “українці”. Ці заміни в той час ще не просякли серед сільського населення Галичини й Буковини. Ідентифікуючи своє етнічне походження, українські іммігранти зазвичай називали себе “русинами” або “руснаками”, що спочатку передавалось англ. як “Russian”. Це внесло плутанину в етно-національну ідентичність й пізніше вплинуло на історію української громади в Америці. Після 1900, тобто через 30 рр. після першої імміграції, з’явився більш коректний переклад для русинів “Ruthenian”.

Згодом проблема ранньої етнічної ідентифікації ускладнюється тим, що перші емігранти із Закарпатської України, що була у складі Угорського Королівства, прийняли назву “угро-русини” (угорські русини). І нарешті, етнічну ідентичність утруднювало ще й те, що багато іммігрантів з України ідентифікували себе як греко-католики. Деякі американці, особливо імміграційні агенти, сприймали це як “люди грецького походження”.

Завжди було важко визначити точну кількість русинів, які прибули до США в цей період. До 1899 року іммігрантів реєстрували  за назвою тієї країни, що видала паспорт, а тому русинів часто записували як австрійців чи росіян. 1899 року американська імміграційна влада і Бюро Перепису Населення США офіційно прийняли визначення “рутенець” (“Ruthenian”), однак навіть після того часто агенти корабельних компаній в Європі й імміграційна влада США записували русинів як австрійців, росіян, поляків, угорців, словаків чи хорватів. Американські імміграційні службовці польського чи іншого походження, зацікавлені у викривленні офіційної статистики на користь власної нації, довільно записували українців членами своїх етнічних груп. За офіційними даними, за період 1899 – 1914 до США прибуло 254,376 іммігрантів-русинів. З них 202,211 (тобто 87%) осіло у штатах Пенсильванія, Нью-Йорк і Нью-Джерсі.

Спробу визначити приблизну кількість іммігрантів-вихідців із України, які мешкали у США станом на 1909, здійснив Ю. Бачинський. Використовуючи велику кількість офіційних джерел, зокрема даних США за 1899 про імміграцію з Угорщини і Росії, як і огляди в українсько-американській газеті “Свобода”, Ю. Бачинський визначив, що за 1877-87 рр. до Америки прибуло 33,890 русинів-українців, а впродовж 1888-98 – ще 74,380. З огляду на те, що 1905 половина записаних польських іммігрантів, дві третини угорських і словацьких та три чверті російських були українцями, Ю. Бачинський підсумував, що офіційна кількість українських іммігрантів за цей час тільки частково, приблизно на 4/7, репрезентувала справжню кількість українських іммігрантів. Зваживши, що такі ж пропорції існували в інших роках, Ю. Бачинський підрахував, що 284,400 українців емігрувало до США впродовж 1899-1909. Опираючись на статистичні дані Руського Народного Союзу (українсько-американське товариство взаємодопомоги, засноване 1894) про смертність за період 1908, Бачинський оцінює, що за 1877-1909 померло не більше як 25,480 українців. Він також врахував, що 3 із 7 українців у той час були народжені в Америці, чисельне співвідношення жінок і чоловіків, пропорції іммігрантів, відняв  від цього кількість тих, що, ймовірно, повернулися назад чи були пораховані двічі, тобто які іммігрували двічі, й одержав загальну суму 468,930, або приблизно 470 тисяч першого і другого покоління українських американців, що проживали у США станом на 1909. Якщо ми приймемо підрахунки о. І. Ардана, що  “навіть за найбільш консервативними підрахунками, кількість українців у США не була нижча за 350 тисяч”, і що в наступні роки найбільшого припливу іммігрантів до Америки прибули тисячі нових українських іммігрантів, то з високим ступенем ймовірності можна сказати, що на 1914 першого і другого покоління українців у США було щонайменше 500 тисяч осіб. Інше джерело, а саме Енциклопедія України, том 1, подає, що впродовж 1870-1914 до США емігрувало 350 тисяч українців.

Щодо точності статистики можуть бути різні погляди, але не стосовно низького рівня освіченості та рівня робочих кваліфікацій першої хвилі української імміграції до США. Із 14,470 іммігрантів-рутенців, за даними Імміграційного Бюро США за 1905, 7 мало вищу освіту (4 священики, 1 правник, 1 музикант, 1 вчитель), 209 були кваліфікованими робітниками (ковалі, пекарі, столярі тощо), а 12,854 були некваліфікованими робітниками (здебільшого сільськогосподарські робітники і прислуга). Решта – це діти до 14 років та особи, які емігрували до США в кінці 1870 – початку 1880, працювали в антрацитових копальнях північно-східної Пенсильванії. Вони були переконані, що  за якийсь час, заробивши грошей для купівлі землі, повернуться в Україну. 1910 середня денна платня робітника вугільної копальні коливалася від 2 до 5 доларів за 9-10 годин праці. Визиск власників копалень був радше не винятком, а правилом. До приїзду українців, регіон був знаний із масових кривавих страйків, зокрема в копальнях Гомстеда й Латтимера; страйкарі вимагали гідної платні за свою роботу й покращення умов праці. Більшість перших страйків зазнала поразки. Часто українців використовували як страйколомів, за що їх часто били страйкарі.

Житлові умови були не кращі за умови праці. Робітники жили у занедбаних приміщеннях із кухнями в пивницях, спали у темних і переповнених спальнях, без питної води й санітарних вигод. Коли в копальнях були 2 зміни, часто двоє робітників чергувались 1 ліжком. Окрім того, робітники, навіть якщо мали найменшу можливість поїхати до міста, були змушені купувати у крамницях, які належали власникові копальні, що було для нього додатковим джерелом прибутків. Ціни на товари у цих крамницях зазвичай були значно вищі за ціни в місті.

До 1914 іммігранти з України знаходили собі роботу в копальнях Західної Вірджинії, де незабаром навколо м. Вілінг (Wheeling) утворилася українська громада; такі самі громади виникли у південно-східній частині Огайо, в Іллінойсі довкола м. Ціглер (Ziegler), у Техасі довкола м. Бремонд (Bremond),  як і у штатах Вайомінг і Північній Дакоті, де все ще була вільна земля для землеробства. 1914 українці працювали на різних копальнях Колумбії (станом на 1905 понад 500 українських родин мешкало у Денвері), у копальнях цинку і свинцю у штаті Міссурі, поблизу м. Деслодж (Desloge) і Сент-Франсуа (St. Francois), на видобутку заліза й міді у Міннесоті і в північному Мічигані.

Наприкінці 1890-х – початку 1900-х років багато українців залишило копальні й рушили до таких індустріальних центрів, як Бостон, Хартфорд, Нью-Йорк, Джерсі, Рочестер, Ньюарк, Філадельфії, Янгставн (Youngstown), Ґері (Gary), Чикаго, Детройт, Мілуокі, Сент-Луїс (St. Louis), Міннеаполіс, Омага, де треба було робочої сили для виробництва скла, гуми, сталі, заліза, паровозів, у текстильній, автомобільній та меблевій промисловості, на цукрових заводах і млинах. Платня була не набагато вищою, ніж у копальнях, у середньому вона становила від 1 долара за 9-годинний робочий день для некваліфікованого робітника до 5 доларів за 10-годинний робочий день кваліфікованого сталевара.

У цей ранній період серед українських емігрантів були й жінки. Офіційна імміграційна статистика США за 1910-15 свідчить, що впродовж 5 років до Америки з України прибуло 16,750 жінок віком від 14 до 29 років. Життя жінок було особливо важким. У гірничих регіонах одружена жінка, коли її чоловік працював у копальні, готувала харчі для робітників. У містах жінка зазвичай працювала покоївкою чи нянею, де платня коливалася від 3 до 5 доларів за місяць у словацьких родинах, плюс проживання й харчування, і 10-25 доларів місячно плюс проживання і харчування в американців. Жінки знаходили собі роботу офіціанток, праль, часто працювали на фабриках, що виробляли мило, сигари, взуття, папір; платня там коливалась від 50 центів до $1.25 за 10-годинний робочий день.

Громадське життя почало розвиватися щойно з приїздом греко-католицьких священиків. Українські іммігранти гуртувалися в церковні громади, перші з яких постали в містечках Шенандоа (Shenandoah), Шамокін (Shamokin) й Оліфант (Olyphant) у гірничих районах східної Пенсильванії. Церкви стали осередкам суспільно-культурного життя, при них організовувались хори, музичні оркестри, читальні, школи українознавства для молоді, друкувались україномовні газети.

Друга хвиля

Відразу ж після Першої світової війни Україна, незалежна й соборна на короткий час 1918-21, за післявоєнними договорами була поділена між 4 новоутвореними державами: Польща захопила східну Галичину, Румунія одержала Буковину, Чехословаччина – Підкарпатську Русь (Західно-карпатську Україну), Радянська Росія – східну Україну. Було проголошено УРСР, яку згодом силою введено в Союз Радянських Соціалістичних Республік. Більшість українців могли вільно емігрувати з Польщі, Румунії й Чехословаччини, за винятком СРСР, з якого виїзд після 1924 був заборонений.

Нове імміграційне законодавство США різко обмежило потік емігрантів зі Східної і Південної Європи, запроваджуючи квоти відносно різних етнічних та расових груп. Українці, яких навіть не визнано за національність у переписах населення 1890 чи 1910, не мали визначеної квоти. Емігрантів, що прибули з України в цей період, записували у квоту іншої нації або ставили поза квотами, якщо вони володіли особливо потрібними вміннями. На відміну від перших емігрантів, багато післявоєнних емігрантів було свідками або ж творцями незалежної України, а тому вони мали значно вищий рівень етно-національної свідомості, ніж їхні попередники, а також між ними був вищий відсоток людей з освітою. За даними дослідника імміграції В. Галича (“Українці у США”, 1937), близько 8,210 українців емігрувало до США між 1921-30 роками і 590 прибуло впродовж 1931-36 років. Більшість осіла у штатах Мічиган, Іллінойс, Пенсильванія, Нью-Йорк, Міннесота (за порядком розміщення). Енциклопедія України подає, що загальне число українців, які емігрували до США з Румунії, Чехословаччини й Польщі між 1919 і 1935, становило 11 тисяч осіб.

Другу хвилю часто називають “військовою” чи то “стрілецькою” імміграцією, і хоч число цих іммігрантів було низьке, їхня національна свідомість була висока. Багато нових іммігрантів служили в українському війську і після війни потрапили до Центральної Європи. Іммігранти “другої хвилі” здебільшого осіли у Детройті, Чикаго, Філадельфії, Пітсбургу, Міннеаполісі. Не всі вони, звичайно ж, були комбатантами. Деякі були добрими фахівцями, яким не вдалося знайти працю на окупованих теренах України. Інші – прості селяни чи кваліфіковані робітники, які вірили, що у США їм житиметься краще. Ще інші покидали рідну землю через антиукраїнські настрої. Упередження стосовно українців на окупованих територіях України почалося повільно і досягло свого вершка в 1930-их, особливо в Польщі і Румунії.

Після 1 світової війни деякі іммігранти 1-ої хвилі покинули гірничі райони Пенсильванії й перебралися до більших міст, де заробітні платні були більші. Їхні діти, у пошуках кращого життя, розбрелися по Америці. Від 1921 копальні перестали бути основним джерелом праці для українських іммігрантів.

М. Куропась

Стаття з Енциклопедії Української Діяспори (Том І, Сполучені Штати Америки, Книга І, А-К)

 Початок. Продовження в наступному номері.