Культовий співак, композитор і перекладач 15 червня святкує 75–ліття!
Михайло Маслій
Усе свідоме життя він вважає себе щасливчиком. Перш за все і найголовніше, що свого часу з рідного Кременця потрапив до Львова. Зароджував одну з найперших українських рок–груп “Quo Vadis” 1971 року й “Арніку” – 1972–го. Долучився до слави ансамблів “Ровесник” і “Ватра” Івана Поповича (четвертий склад ВІА), а згодом – популярної “Смерічки” Левка Дутковського. Тісно співпрацював з Володимиром Івасюком і Назарієм Яремчуком, Вікою Врадій, Ігорем та Оксаною Білозірами. “The Best of Victor Morozov”, завдяки своєрідному голосу та вправному володінню гітарою автора, завоював значну популярність в усіх світах, де живуть українці. А як доклався до утвердження національної гідності та свідомості його театр–кабаре “Не журись!” напередодні здобуття незалежності!
Дивно, але Віктор Морозов щасливий навіть з того, що як один з найвідоміших українських співаків і композиторів не має жодного державного звання. Вчасно потрапив він і в перекладацьку течію. Завдяки йому і з його легкої подачі український читач і книголюб відкрив для себе рідною українською мовою книжки Джоан Ролінґ світового бестселера про пригоди Гаррі Поттера. Нині Віктор Морозов переживає, за його словами, найплідніший і найцікавіший період життя.
Хай би так було якнайдовше.
“Ще в шкільні роки зрозумів, що буду музикантом”
– Народився у старовинному Кременці 15 червня 1950 року в родині військового, тож віддали мене навчатися в міську російську школу №2, – розповідає ювіляр. – Мама дуже гарно співала, тато грав на акордеоні. Батьки хотіли, щоб я з малих років займався музикою, тому довелося піти в музичну школу, “на піаніно”. Я за гороскопом Близнюки, дуже не люблю одноманітності. Тому грати всілякі гами було смертельно, мучився страшно. Вистачило на ті муки аж на рік чи два. І тоді почав бунтувати.
Мій дідо мав старе німецьке трофейне радіо, на якому він щовечора слухав приглушені передачі “ворожих” станцій “Голосу Америки” і “Свободи” Я ж знаходив “Радіо Люксембург”, яке цілодобово транслювало популярні західні хіти. З дідом точилися постійні суперечки: я хотів слухати музику, а він – політику. Коли почув хіти “Бітлз”, “Роллінг Стоунз”, самому хотілося щось подібне зіграти. Але “Бітлз” на баяні не грали?! Вперто поліз на горище і знайшов там свою першу стару гітару. Коли притискав струни пальцем, виходив мажорний акорд. З іншими акордами були проблеми, не знав куди ті пальці пхати.
Зібрав першу шкільну групу. А по “Радіо Люксембург” почув пісню, яка нам підходила. Мала три акорди і всі – мажорні! Робили репетиції та вивчили її. Пішов до директорки школи і сповістив про зроблене. Та втішилася, наступного тижня мав відбутися шкільний вечір. Директорка нас оголосила і сіла в перший ряд разом з учителями. Усі зосереджено чекали, що ми заспіваємо щось патріотичне. А ми “злабали” західний хіт! Що коїлося!!! Директорка і вчителі посиніли, почервоніли, почорніли. Зате позаду почутим неймовірно втішилися старші школярі, особливо, що вселяло надії, – школярки! Їм сподобалося!
Ось тоді сповна зрозумів, що буду музикантом. Перший концерт відбувся під акустичні гітари, тож нам захотілося мати електричні. З дерева, з дошки вирізали каркас, а з міських телефонних будок виривали нутрощі й робили з них звукознімачі. У Кременці телефони-автомати на той час були розкорочені й тепер мушу зізнатися, що робив ці збитки і я також.
“Через прізвище галичани сприймали мене насторожено”
“Quo Vadis”, “Арніка”, “Ровесник”, “Ватра”
– Львів’янином став, коли вступив до університету. Коли мене ще не знали, то через прізвище сприймали насторожено. Це відчувалося з боку щирих галичан. Коли ж побачили, чим займаюся, усе швидко розвіялося. Головне, що людина робить задля свого народу, – зауважує Віктор Морозов.
У лютому 1972–го, у період найбільшого апогею слави телепередачі “Алло, ми шукаємо таланти!” в Чернівцях відбувався зональний конкурс. “Арніки” ще не було – ми були ансамблем Львівського аптекоуправління, основу якого становили ті, хто до того був у самодіяльному колективі “Quo Vadis” при ФМІ (Фізико-механічний інститут м. Львоваів). 1971-го року на фестивалі “Львівська весна” “Quo Vadis” отримав першу премію, співали “Чорна рілля ізорана”.
А в аптекоуправлінні була “Еврика”, якою керував Юрій Варум. В “Евриці” вирізнявся Володимир Васильєв, мати якого працювала саме в аптекоуправлінні. Він нам запропонував перейти на місце “Еврики”. Коли їхали в Чернівці представляти Львів, дорогою в автобусі думали про нову назву. І несподівано для всіх представник аптекоуправління Володимир Зіниха запропонував її. Дуже гарне було його пояснення. Перш за все починається на “а”, як і аптека.
Виявилося, що ця лікарська гірська квітка має гарні властивості. Друга назва арніки – кріпкостій. Від почутого усім відразу піднявся настрій, і ми схвально затвердили нову життєво необхідну назву. У Чернівцях ми уже виступали як “Арніка”. На цій веселій хвилі разом зі “Смерічкою” Левка Дутковського здобули перемогу. Протрималися до 1975 року.
Далі мене доля закинула в четвертий складі “Ватри”, який організував Іван Попович, якийсь час співав разом з Вікою Врадій. А перед тим ми були ще у “Ровеснику”.
“Коли “Смерічка” виступала у Львові, Назарій ніколи не пропускав нагоди завітати до мене додому”
– Йшов 1973 чи 1974 рік. Якось сидів самотньо у львівській квартирі в препаскудному настрої, без копійки в кишені. “Арніку” намагалися розігнати за нібито страшенно буржуазно-націоналістичну пісню “Чорна рілля ізорана”, яку ми заспівали на телеконкурсі “Алло, ми шукаємо таланти”, а мене відрахували з останнього курсу Львівського університету за участь у самвидавчому альманасі “Скриня”. Раптом пролунав дзвінок у двері. Це був Назарій! Він зі “Смерічкою” гастролював у Львові. Посиділи, погомоніли. Він побачив мою ситуацію, усе зрозумів без слів, але нічого не сказав. Коли ж пішов, я виявив у досі порожній кишені свого піджака, що висів у передпокої, значну суму грошей. Крім Яремчука, покласти її туди не міг ніхто, – свідчить Віктор. – Тоді як працював з ним у “Смерічці”, нагадав йому той випадок. Але Назарій зробив круглі очі, зобразив щире здивування: “Та що ти, Вітю! Які гроші? Нічого такого не пригадую”.
Коли “Смерічка” виступала у Львові, Назарій ніколи не пропускав нагоди завітати до мене додому, де ми обмінювалися музичними і літературними новинами, Назарій не тільки чудово співав, але й захоплювався поезією, ба навіть і сам пробував писати вірші. Ці перші його спроби були ще невправні і вторинні, тож намагався підказувати йому, в чому різниця між справжньою поезією і графоманським віршомазництвом, пропонуючи почитати вірші Гарсія Лорки, Богдана-Ігоря Антонича або Грицька Чубая.
“О панно Інно, панно Інно! Я сам. Вікно…”
– “О панно Інно” на вірш Павла Тичини – одна з найперших моїх пісень, музику до якої я написав у січні 1974 року, – каже Віктор Морозов. – А спонукав мене до її створення мій дорогий приятель і університетський однокурсник Олег Лишега. У ті часи я ставився до Тичини доволі зневажливо, знаючи його творчість украй поверхово, на рівні віршиків зі шкільної читанки “Партія веде” і “Трактор в полі дир-дир-дир”, але справжню глибину і вишуканість його поезії відкрив мені саме Лишега. З Олегом ми навчалися на одному курсі факультету іноземних мов Львівського університету, мешкали в одній кімнаті студентського гуртожитку і, нерідко, прогулюючи особливо нудні пари, опинялися разом як не в парку, то в якійсь кав’ярні або пивній, де, після кількох склянок дешевого сухого вина, Олег раптом зривався на ноги, а то й вилазив на стільця, і починав натхненно декламувати улюблений свій вірш: “О панно Інно, панно Інно! Я сам. Вікно. Сніги…” І всі присутні там бармени, злодії й повії, мов зачаровані, слухали таку незвичну для них поезію. На мене ж ці імпровізовані декламації справили таке велике враження, що я запалився ідеєю покласти цей вірш на музику.
Дуже довго не вдавалося знайти потрібну інтонацію, але одного вечора, коли сидів удома з гітарою, а за вікном падав лапатий сніг, і не просто сніг, а сніги… сніги… сніги… в мене, нарешті, народилася перша фраза, яка потягла за собою і решту мелодії пісні, що стала на довгі роки моєю, так би мовити, візитною карткою, яку співав і у львівській “Арніці”, і у чернівецькій “Смерічці”, і завжди співатиму.
Я Вам чужий – я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом – небо… шепіт гаю…
О ні, то очі Ваші. Я ридаю…
“Уперше мої пісні на її вірші Ліна Костенко почула 1989 року в Чикаго”
– Мене приваблювала своєю милозвучністю лірична поезія великої Костенко, але так сталося, що перша пісня, написана мною 1985 року на вірш Ліни Василівни, була далеко не романтична. Тоді поклав на музику її саркастично-іронічний вірш “Шукайте цензора в собі”. Наступного ж року спробував “проявити” музику до її пронизливого і просвітленого вірша “О, не взискуй гіркого меду слави”, що був і залишається для мене своєрідним дороговказом і орієнтиром у житті. Пізніше поєднав ці дві нібито такі різні пісні в одну, на контрасті, протиставленні між чимось справжнім і фальшивим, між “тихим сяйвом” істинного світла та сліпуче-звабливою ілюмінацією псевдофеєрверків. У такому поєднанні записав цей міні-цикл на своєму альбомі співаної поезії “Скриня”, що вийшов у світ 1989 року. Того ж року Ліна Василівна змогла вперше почути ці пісні наживо аж за океаном. З театром “Не журись!” виступали тоді з концертами в Північній Америці, а Ліна Василівна також перебувала у США і прийшла на наш концерт у Чикаго, – стверджує Віктор Морозов.
О, не взискуй гіркого меду слави!
Той мед недобрий, від кусючих бджіл.
Взискуй сказать поблідлими вустами
хоч кілька людям необхідних слів.
Взискуй прожить несуєтно і дзвінко.
Взискуй терпіння витримати все.
А справжня слава – це прекрасна жінка,
що на могилу квіти принесе.
Чернівецька “Смерічка”, Левко Дутковський, Назарій Яремчук
– Назарій Яремчук доклав усі свої зусилля, зумів умовити Левка Дутковського повернутися до “Смерічки” і знову керувати нею. Той погодився, але з умовою набрати цілком новий склад, залишивши тільки самого Назарія і Павла Дворського, – згадує той час Віктор Морозов. – 1979 року в пошуках нових музикантів Левко приїхав до Львова і зустрівся зі мною, розпитуючи, кого б я міг порадити. “Арніка” на той час уже розпалася, я працював у Львівській філармонії з чудовими музикантами, але не все нас там задовольняло, і ми розмірковували над тим, що робити далі. От сказав тоді напівжартома – напівсерйозно Левкові: “А чого ти маєш когось шукати, якщо у нас уже є готовий склад професійних музик? Бери нас до себе, і навіть не думай”.
Левко, звісно, трохи обміркував мою пропозицію, але невдовзі дав згоду, і таким чином розпочалася моя майже десятирічна співпраця з Назарієм Яремчуком у одному колективі, в славнозвісній “Смерічці”.
У середині 1980-х гортав збірку “Буковинські народні пісні” і несподівано натрапив на… стрілецьку пісню “Повіяв вітер степовий!” А це ж були ще вісімдесяті роки, коли такі пісні були абсолютно заборонені. Щоправда, в збірці замість рядка “Впав в бою стрілець січовий” було надруковано “Впав в бою козак молодий”, і це підштовхнуло мене на думку спробувати заспівати цю пісню в “Смерічці”.
Порадився з Назарієм і Левком, і вирішили ризикнути. Зібралася худрада, я сів за піаніно, наспівав пісню, а Назарій почав плести байки про те, що це старовинна козацька пісня, яку колись співали на Буковині. Усі схвально помахали головами і затвердили. Почали її виконувати на концертах, коли приїхали до Львова, на телебаченні вирішили зняти кліп, проте під час запису до студії випадково зайшов бандурист Остап Стахів, почув, не витримав і радісно вигукнув: “О, та це ж стрілецька пісня!” Усі перелякалися і розмагнітили плівку.
Через деякий час “Смерічка” знімала музичний телефільм у Києві, і Назарій порадив режисерці включити до нього пісню “Повіяв вітер степовий”. На щастя, київська телевізійниця не мала жодного уявлення про стрілецькі пісні, послухала її (а наш музичний супровід дещо нагадував стиль “кантрі”) і сказала: “Добре, ви будете їхати на конях у ковбойських капелюхах”! На що Назарій відповів, що коні – це чудово, а от ковбойські капелюхи – не дуже, ми зняли пісню на конях (і без капелюхів), а після того, як відбулася всеукраїнська прем’єра музичного фільму, у Львові вже не боялися показувати “Повіяв вітер степовий” у концертах на замовленнях, і пісня стала настільки популярна, що коли я йшов містом Лева, дітлахи озиралися й показували пальцями: “О, це той, що на коні!” Так, з легкої руки Назарія я став “тим, хто на коні”, а з телеекранів ще радянської України вперше прозвучала пісня усусусів (українських січових стрільців)!
“Не журись!” – спонтанне явище. “Червона рута” у Чернівцях 1989 року
– “Не журись” – спонтанне явище. Ніхто не думав, що треба і що з того вийде, – зізнається Віктор. – Наприкінці 1980-х популярними стали бардівські, тобто текстові, пісні. Барди з’являлися, як гриби. На одному з концертів у Львові, в якому брали участь майбутні учасники колективу, Юрка Винничука хтось запитав: “Хто виступає?” Той відповів: “Не журись!” Після війни у Львові був джаз-бенд “Не журись!”, який наприкінці 1940-х років співав українськомовні місцеві “замальовки”. Музикантів розганяли, виселяли до Сибіру. Коли мали уже свій “Не журись!”, то зустрічалися з тими людьми, які творили тодішню славу. Ось так випадковість Юрка Винничука призвела до невипадковості творчого місточка львівських музик. Ми об’єдналися як театр авторської пісні.
Ще одна цікава сторінка творчості – перший фестиваль “Червона рута” у Чернівцях 1989 року. Серед учасників був і я, уже зовсім немолодий. За задумом фестиваль повністю виправдав сподівання. Це був свіжий ковток української пісенності. Шкода, що це не отримало належної підтримки пізніше… Був у мене ще проєкт “Четвертий кут” і батярського гурту “Батяр-Бенд Галичина”.
Багато справедливо нарікають на звання – пережиток совдепії. Мене просто пронесло. Мені просто пощастило, на відміну від інших. Тепер, якби й навіть згадали про мене, то я б просто відмовився від будь-якого звання. Завжди наводжу як приклад неповторну особистість Володі Івасюка, який помер самодіяльним композитором.
Переклади
– Свої перші переклади зробив тоді, коли ще працював у “Смерічці”, – зазначає Віктор Морозов. – Я ж навчався на англійській філології Львівського університету. Так що мову знав завжди. Під час гастролей “Смерічки” в Індії купив книжку “Екзорцист” (той, що виганяє диявола). Навіть знято популярний фільм. Для колег-музикантів зробив переклад і надрукував його у журналі “Всесвіт”. Потім переклав “Стіну” “Пінк Флойда”. Через постійні гастролі часу на переклади не було. Тепер же ж маю його вдосталь. Якщо не відволікатись на дрібниці, для перекладу достатньо два-три місяці.
Вийшло вже понад 80 книжок з моїми перекладами таких авторів, крім Джоан Ролінґ, як Роальд Дал, Ернест Гемінґвей, Террі Пратчетт, Реймонд Чендлер, Олдос Гакслі, Джеремі Стронґ і багатьох інших.
Євромайдан. Війна…
– Коли розпочався Євромайдан, не мав змоги приїхати в Київ, це мене мучило, і не знав, як долучитися до цієї історичної акції. У мене на той час були вже дві політсатиричні пісні на вірші Юрка Винничука (“Золотий унітаз” і “Сплять ворони”). Їх запостив на свою сторінку в Фейсбуці і отримав багато позитивних відгуків, “лайків” і “поширень”. Тоді написав Винничуку і Панчишину (з якими колись працював разом у театрі “Не журись!”, співаючи політсатиру на сценах різноманітних концертних майданчиків), і запропонував відтворити віртуальний театр “Не журись!” онлайн (адже всі ми тоді перебували в різних містах – Андрій Панчишин у Києві, Юрко Винничук у Львові, а я – у Вашингтоні). Разом за два місяці створили майже півсотні євромайданівських творів, – резюмує Віктор Морозов. – Наш пророк Тарас Шевченко написав у “Заповіті”: “Поховайте та вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кровʼю волю окропіте”. От і настала для нас ця жорстока, болісна й неминуча пора, коли ми виконуємо його пророцтво. Це надзвичайно важкий час болю і страждань, але також неймовірної стійкості, мужності й сили духу наших воїнів, нашого народу. Саме цій незламній силі духу присвятив свій онлайн-цикл “In Tempore Belli” (В часи війни), що складається з 50 пісень на вірші сучасних українських поетів і поеток, своєрідний пісенний щоденник війни.
Остання, сьома книжка з серії про Гаррі Поттера завершується звитягою Дамлдорової Армії над лиховісним Волдемортом. Знаю, що й ця клята війна завершиться звитягою нашої Армії Світла над сатанинським владімортом–ліліпутіним, і це неминуче, головне – не дозволити гадюці-зневірі заповзти в наші душі. Тому хотів би завершити цитатою з однієї з пісень “In Tempore Belli” на вірш Марʼяни Савки:
Знай, що одна-єдина іде війна –
З цього боку людина. З іншого сатана.
Скільки живеш на світі – стільки триває бій.
Можеш і не молитись. Сумніватись не смій.
