Жодного разу бойовий медик окремого штурмового батальйону «Айдар» Ірина Польова не пошкодувала, що змінила білий халат фельдшера на військовий однострій, а затишний кабінет – на брудні окопи. … Пообіднє сонце мляво сповзало небосхилом. Десь у до блиску натертих коридорах лікарень, певно, лунають вітання з Днем медичного працівника. Зрозуміло, що тут, на передовій, про святкування у медиків і мови не могло бути, але Іра гнала від себе ці думки й сподівалася, щоб день завершився без викликів. Але її надії несподівано розірвав хрипливий голос, що пролунав по рації. – Є трьохсоті. Потрібна ваша допомога…
Про стан поранених нічого не сказали, але у будь якому випадку діяти треба негайно. Тож начмед батальйону одразу наказав направити до точки евакуації два медичні автомобіля.
За личині хвилини вони швидко, без зайвих слів та приготувань вже мчали до місця евакуації. Як виявилося,на них чекали не лише поранені. Ворог також підчікував машини з червоним хрестом, аби в своїй підступній манері привітати зі святом. Почався обстріл. Медики спробували замаскувати авто, відігнавши їх якомога далі від дороги, але, здавалося, російські найманці тільки того і чекали. Обстріл посилився, при цьому ворог мітив саме в «санітарки». Їх червоні хрести на бортах діяли на противника, мов червона ганчірка на бика.
Одразу по прибуттю медики доповіли командирові. Але противник настільки точно клав 82-мм міни на наші позиції, що навіть бронетехніка не могла вийти з-під обстрілу їм назустріч.
– Іро, авто треба покинути, – спокійно, але впевнено та швидко наказав начальник медичної служби батальйону. – В іншому випадку нікому буде допомогти хлопцям. Жінка навіть не думала перечити досвідченому військовому, тож вони швидко залишили «санітарку» і заповзли в окоп неподалік. Десь поруч розривалися снаряди. Один був такої сили, що їх накрило землею. Ірина відчула, що погано чує на ліве вухо. Мінометний обстріл тривав без зупинку. Сепаратисти мов хрестиком вишивав по нашим медикам.
Коли все трохи притихло, Іра розгледіла бронетранспортер, який доїжджав до визначеного місця евакуації. Ворог стишив обстріли. Терміново почали приймати поранених.. Чи було страшно? Звісно, але коли Іра їхала на передову – не мала ілюзій. Знала, що будуть «трьохсоті» й «двохсоті», що будуть різні поранення і будуть обстріли. Це війна. Ти або робиш свою роботу, або ні. Коли боєць бачить, що лікар чи медсестра, яка його вивозить й надає допомогу розгублена, не може нічого зробити, у неї трусяться руки – це аж ніяк йому не на користь. Потрібно бути максимально зібраним й уважним. Тож і цього разу діяли, як кажуть, на автоматі – Начмед — за кермом. Я — з пораненими. У нас було двоє важких. В одного з них, я ще такого не бачила, стирчало 2 осколки в потилиці. У бійця була спутана свідомість, він одразу оглух. Але як він тримався! Справжній чоловік, ні звуку не видав, жодних істерик, – пригадує Ірина Польова. – У іншого пораненого також були численні травми, контузія, множинне осколкове поранення спини, але він був при свідомості. Ми зупинили кров. Підключили хлопців на катетер і, підтримуючи тиск, вже мчали на наступну точку евакуації, вже для транспортування поранених у мобільний госпіталь.
На екіпаж вже чекала госпітальна лікарсько-сестринська бригада. Бійців їм оперативно передали і змогли розслаблено видихнути. І тільки тоді Ірина відчула, як її ноги й руки заніміли, зір ослаб та підступно підкралася нудота. Поглянула на командира, і зрозуміла – йому також необхідна допомога. У медиків була контузія. Проте вони навіть не усвідомлювали, що надають допомогу пораненим, хоча і самі ледь тримаються на ногах.
