ЧЕТВЕРТА ХВИЛЯ як друге дихання діаспори

* На основі наукових публікацій Василя Лопуха (Нью-Йорк), ґрунтованих на офіційній статистиці U.S. Census Bureau, American Community Survey (ACS) та U.S. Citizenship and Immigration Service.

_____________________

Імміграція українців до США має свою вже понад столітню історію. Більшість дослідників виділяють чотири періоди, т.зв. “хвилі” численної еміграції з України до Північної Америки. Про три із них ми вже розповідали (Українська імміграція до США, част. 1 та 2), публікуючи статті з “Енциклопедії Української Діяспори”. А що тексту про Четверту хвилю – останню за часом, але аж ніяк не за значенням для української діаспори США – з цього поважного видання, третій том якого щойно побачив світ, наразі немає у вільному доступі, ми вирішили розповісти про неї, ґрунтуючись на люб’язно наданих редакції публікаціях одного з провідних дослідників цієї теми у США – Василя Лопуха (Нью-Йорк).

Найчисельніша і не тільки

“Четверта хвиля” (1990 – донині) стала найчисельнішою за всю історію імміграції українців до США: понад 216 тисяч осіб. Окрім цього, новітні іммігранти якісно вирізняються як освітнім рівнем, так і високою мобільністю та динамікою економічного зростання.

 

За даними American Community Survey, у 2009 році у США проживало 961,262 особи українського походження, в тім числі 656,782 особи, що народилися в США і 304,480 – іммігранти, 183,409 з яких народжені в Україні.

Ба більше, як наголошує В.Лопух, “Четверта хвиля” змінила демографічну ситуацію української діаспори у США. “Без 4-ї хвилі сьогодні ми б мали всього 7% україномовних українців, – наголошує він. – Завдячуючи 4-й хвилі, присутність української мови зросла”. Водночас спостерігаємо парадоксальну ситуацію, якої немає жодна інша етнічна громада: майже половина нових іммігрантів розмовляє вдома… російською. Утім, це не стільки їх персональна провина, скільки біда, бо є наслідком довголітньої русифікації українського населення й відображення мовних реалій в самій Україні.

Опріч цього, нова імміграційна хвиля змінила географію розселення українців. З одного боку, “Четверта хвиля” доповнила і укріпила організовану українську діаспору, з іншого – утворила нові громади у тих місцевостях, де раніше їх не було.

Ще один суттєвий фактор, який вирізняє “Четверту хвилю” від іммігрантів до 1990 року і народжених у США – їх часті подорожі в Україну та матеріально-фінансова підтримка родин. Окрім того, частина з них повертається в Україну: особливо ця тенденція була помітною після 2004 року, коли були великі надії на перемогу Помаранчевої революції…

Мотиви

В еміґрантів кожного періоду були свої особливі причини і мотивації. Особливістю іммігрантів “Четвертої хвилі” є те, що вони, на відміну від усіх попередніх, еміґрують із незалежної України і походять з усіх реґіонів країни.

З часу набуття Україною незалежності та зі спрощенням умов перетину державного кордону еміґрація українців набуває масового характеру. Певна річ, чисельний відтік головним чином працездатного населення з України неґативно впливає не лише на розвиток продуктивних сил держави, але й на її соціальне, культурне та політичне життя. Проте В.Лопух досліджував цю проблему з іншого погляду: як нова хвиля іммігрантів може сприяти утвердженню позитивного іміджу України у світі.

На його думку, відправною точкою сучасних міґраційних процесів загалом і в Україні зокрема є Загальна декларація прав людини, ухвалена Генасамблеєю ООН 10 грудня 1948 р.,  стаття 13 якої гарантує: “1. Кожна людина має право вільно пересуватися й обирати собі місце проживання в межах кожної держави. 2. Кожна людина має право покинути будь-яку країну, включаючи свою власну, і повертатися у свою країну. Однак у СРСР, головним чином, з нього користали євреї, німці й поодинокі представники інших національностей та релігійні біженці. натомість для абсолютної більшості навіть турпоїздки за кордон були практично неможливими.

Відтак “вільна міґрація населення України” (термін, запроваджений В.Лопухом), формально починається лише з 1992 року, коли в незалежній Україні перестали діяти різні підзаконні акти СРСР, зокрема й т.зв. “право на виїзд”.

Виключно економічні причини неспроможні пояснити численні проблеми та людські острахи, що вплинули на рішення про виїзд з рідної країни. Безумовно, об’єктивною першопричиною еміґрації стала глибока економічна криза, що охопила як усі сектори економіки, так й усі сфери громадського життя: науку, освіту, культуру, мистецтво тощо. Отримана Україною у спадок після розпаду СРСР виробнича інфраструктура агонізувала, і, поки політики вели дискусії про ринкову економіку, відбулася її повна руйнація, занепало й село. Це спричинило масове скорочення робочих місць і зростання леґального та прихованого безробіття.

Величезна кількість людей мешкали у гуртожитках, малосімейних чи комунальних квартирах, тоді як труднощі фінансового та законодавчого характеру стримували приватне будівництво. Відтак мільйони людей не мали нормальних житлових умов: у квартирі разом із батьками жила молода сім’я, а черги на отримання житла спершу розтяглися на десятиліття, а згодом й зникли – разом  із житлом від держави. Практично до середини 90-х панував постійний дефіцит на усе: автомобілі й меблі, будматеріали і продукти.

Ще більше “виштовхували” із рідних теренів відсутність умов для самореалізації й політична нестабільність у країні, тотальна корупція. Натомість можливості легального чи нелегального працевлаштування закордоном і, найголовніше – включення  України до списку учасників розіграшу імміграційної лотереї США “Зелена карта” створювали врешті передумови для вільного вибору, в т.ч. й еміґрації.

Способи імміграції

Відтак основний потік, 54,5% “Четвертої хвилі” сформували люди, що виграли “зелену карту”. Окрім них, іммігрують до США на підставі воз’єднання сімей (батьки до дітей і діти до батьків), одруження, а також за студентськими, робочими і туристичними візами та “біженці”. “Туристи” здебільшого утворюють групу нелеґальних іммігрантів (не більше 20%), частина з яких за якийсь час леґалізується (18% опитаних змінювали тип візи, з них 3,3% – на робочу) і потрапляє до офіційної статистики, а частина – перейде до категорії “нелеґалів”, облік яких практично неможливий…

Крім того, ті, хто мають багаторазові туристичні візи, створюють нову категорію українських міґрантів – т.зв. маятникової міґрації, що складається із 5-6 місяців перебування в США і приблизно стільки ж – в Україні.

Якщо у 1989 р. до США еміґрувало лише 800  українців, то після включення України у 1994 р. до списку учасниць розіграшу “зеленої карти” щорічна квота імміграційних віз становила 3,5 тис. Стрімке зростання відбувалося у 1996-2005 роках: до 2000-го – 30,6 тис. осіб, а в 2001-2005 рр. – іще 46,3 тис! І тільки після 2005-го кількість міґрантів стрімко знизилася. Однією з причин стала “Помаранчева революція”, що дарувала надії на зміни в суспільстві. Проте нинішня економічна та політична ситуація в Україні, за оцінками експертів, дає підстави очікувати нової фази зростання кількості еміґрантів. Якщо, звісно, цьому не зашкодять плани Трампа згорнути реалізацію “Зеленої карти”.

 

Шанс на відродження

Ще у 1980-х зафіксовано тенденцію зменшення популяції української діаспори через природне зростання смертности літніх її представників. Певна річ, зменшення кількості  представників попередніх імміграційних хвиль є неминучим. До прикладу, вже у 2009-му кількість українців, що прибули до США до 1946 року, було лише 1,331 особа; представників імміграції 3-ї хвилі (1946–1959 рр.) – 30,694 особи. У 1960-1990 роках до США переїздили також українці з Австралії, Канади, Арґентини, Бразилії, Весенуели й Польщі. Проте, хоча їх кількість й сягнула майже 40 тис., вони не отримали статусу “Хвилі”, бо в середньому їх прибувало трохи більше тисячі осіб на рік впродовж 30 років.

Четверта хвиля” ж подарувала діаспорі новий шанс на відродження – як кількісне, так і якісне. Загальна популяція українців у США, у порівнянні з 1980-м, зростає на 22,3%. Прибуває понад 216 тисяч українців, що становить 117.86% відносно 1980-го або ж 147.77% щодо 1990 р.

 

Зміна поколінь, мішані шлюби, вплив медіа стрімко скорочували сферу україномовного середовища. Без “Четвертої хвилі” українська діаспора у США становила б 777,853 особи, а україномовних було б всього 55,822 особи або 7,6%. (ЕУД, т.1 США, Книга 2 Л-Р. НЙ, 2012) Новоприбулі сповільнили процес мовної асиміляції: після 1994-го кількість україномовних іммігрантів зростає до 48,9%! Представники “Четвертої хвилі” заснували нові україномовні радіостанції, газети і журнали та однойменні сайти в інтернеті – у Чикаґо і Детройті, Філадельфії й Нью-Йорку…

Нові тенденції в географії розселення української діаспори також пов’язані з “Четвертою хвилею”. Найчисельніші українські громади нині сконцентровані в меґаполісах: Нью-Йорку, Чикаґо, Філадельфії та Портленді (Ореґон), де загалом проживає приблизно ¼ усіх українців. Ще приблизно 50% українців мешкають у кількох штатах Середньо-Атлантичного реґіону: Делавер, Меріленд, Нью-Джерсі, Нью-Йорк, Пенсильванія, Вашинґтон, Вірджинія і Західна Вірджинія, а приблизно 20% – у штатах Східньо-Північно-Центрально реґіону: Іллінойс, Індіана, Огайо, Вісконсин.

Але якщо у штатах Мічіґан, Пенсильванія, Нью-Джерсі українців поменшало, то у штатах  Джорджія, Норт Каролайн, Савт Каролайн, Техас та Юта відбувається збільшення кількості українців – як за рахунок внутрішньої міґрації, так і притоку “Четвертої хвилі”. Абсолютно новий тренд – швидке збільшення кількості українців у штатах Ореґон та Вашинґтон. Водночас в окремих містах, де раніше присутність українців раніше не бралася до уваги (у метрополіях Сакраменто і Портланд, у 1990 р. проживало, відповідно, 2629 і 3160 українців, а в інших метрополіях – від 160 до 980 осіб), вже у 2009 році жили від 1000 до 6000 осіб українського походження, приріст яких просто вражає: від найнижчого показника у 492% до 766%! І це стрімке зростання української діаспори відбувається головним чином за рахунок “Четвертої хвилі”. Ба більше, формуються нові українські громади.

Колективний портрет новітніх діаспорців

Соціологічне опитування представників “Четвертої хвилі” у 5-ти штатах (зокрема, у містах компактного їхнього проживання: Нью-Йорку, Стемфорді, Клівленді, Детройті, Чикаго, Вашинґтоні, Монро), дозволяє відтворити колективний “портрет” новітніх іммігрантів.

“Четверта хвиля” становить приблизно ¼ популяції у кожній віковій групі у межах від 15 до 39 років. 93,4% новоприбулих – працездатного віку! Найчисельнішими є вікові групи 31-40 років ~ 35.5%; 41-50 років – 28,9%; 21-30 років – 20,7%. З погляду економіки, це найбільш продуктивна частина людських ресурсів держави, яка є практично втраченою для України. Натомість для української громади в Америці – це неабияке надбання!

За офіційними даними Бюро Перепису США, співвідношення чоловіків та жінок серед іммігрантів становить 46 і 54%. Понад 75% новоприбулих – одружені. Понад 74% мають дітей, (60% – по двоє), 21,5% – ні.  

81% дітей нових іммігрантів проживають у США, а 18% – в Україні. Причина останнього – частина дітей на момент, коли батьки отримували імміграційну візу, вже були старші 21 року і, згідно з імміграційним законодавством США, не могли іммігрувати з батьками.

Дослідження засвідчило високий освітній рівень новітніх імміґрантів. 62,8% із них мають університетську освіту, 18,2% – професійно-технічну, а 5% є науковцями. Понад 40% представників „нової хвилі” здобули освіту і професійну підготовку в США, у т. ч. 24% –  університетську. Це свідчить про великий потенціал і можливості професійного росту її представників.

Робота: до еміґрації та у США

Поширеною є думка, що більшість з тих, хто приїхав у США, були безробітними. Проте, згідно опитування, їх частка становить лише 13,2%. Натомість 55,4% з них працювали за фахом, 7,4% – мали приватний бізнес, 5% займалися комерцією, 4,1% вели домашнє господарство, 3,3% були держслужбовцями. Загалом понад 80% (з них 6,6% – студенти) були активно зайняті.

Складним питанням є пошук роботи на імміграції, яка відповідала б рівню фахової та освітньої підготовки в Україні. Частина науковців працює у наукових лабораторіях університетів (фізики, математики, хіміки), а, до прикладу, програмісти успішно реалізовують себе у бізнесі.

Водночас 45,5% із числа опитаних працюють не за фахом, бо частина з них не має легальних документів або дозволу на роботу. Крім того, наприклад, щоб працювати лікарем, треба мати не лише відповідну освіту, але й ліцензію.

Утім, 16,5% таки працюють у США за набутим в Україні фахом, а ще 46,2% у професійному плані зуміли реалізуватися на ринку праці США: 22,3% здобули нову професію, а 7,4% займаються приватним бізнесом.

Квартирне питання

35,5% представників Четвертої хвилі вже мають приватне житло в США, а винаймають помешкання 55,4% із них.

В Україні ж формально 35,5% нинішніх еміґрантів були власниками кооперативних квартир; 28,9% – будинків; 17,4% – жили у комунальних (державних) квартирах, нині вже приватизованих; 8,3% винаймали помешкання і 2,5% проживали в гуртожитках. Але це, наголошу – формально, і аж ніяк не означає, що лише 10,8% з числа опитаних, приймаючи рішення про еміґрацію, мотивували переїзд до США можливістю заробити гроші на покращення житлових умов або пошуком кращого життя  (надто ж враховуючи, що з 2001 року ціни на житло різко зросли). Бо є, як то мовиться, й інший бік медалі: 42,1% з числа опитаних проживали разом із батьками. Беручи до уваги надто високі ціни (співвідносно зарплат) на житло в Україні, а відтак для широкого загалу – безперспективність придбати його, для більшості еміґрантів одним з пріоритетних факторів стало саме прагнення покращити житлові умови.

Утім, факт, що 35,5% стали власниками житла у США, а 7,4% відкрили приватний бізнес, свідчить, що ця частина еміґрувала з метою облаштувати життя в іншій державі. А те, що 45,5% працюють не за фахом – про складнощі адаптації у новому суспільно-економічному середовищі.

Articles