Чи втрачена назовсім знищена українська культурна спадщина

Проти ночі 7 травня росіяни обстріляли село Сковородинівку на Харківщині. Снаряд влетів під дах будівлі, в якій містився Національний літературно-меморіальний музей Григорія Сковороди. Зовсім недавно в приміщенні закінчили ремонт – музей і все село готувалися відзначити цьогоріч 300 років із для народження одного з провідних українських митців та філософів. Частину колекції вдалося вберегти, але меморіальна споруда зазнала значних утрат.

Усе ж таки Сковорода – постать масштабна. Доказом тому є швидка реакція агресора на власний вчинок. Російське Міністерство оброни відхрестилося від навмисного, прицільного руйнування музею, заявивши натомість: стріляли по двох пунктах управління ЗСУ, яких у селі ніколи не було. Ще й неправильно вказали назву села – Сковородніково.

Це чи не єдиний випадок від початку масштабного збройного вторгнення в Україну, коли російський агресор намагався хай кострубато, але – виправдатися. Зазвичай українська культурна спадщина руйнується мовчки, завзято, ретельно й, поза сумнівом, навмисне. Показово, що в цьому завзятті Росія вже перевищила нацистську Німеччину – адже російські бомби вражають українські культурні пам`ятки, котрі пережили у 1940-вих німецьку окупацію й відповідно – Другу світову, найжахливішу й найбільш руйнівну війну ХХ століття.

Наприклад, під час згаданої війни вціліли архітектурні пам`ятки кінця ХІХ-середини ХХ століття – будівля колишнього Музею українських старожитностей В.В. Тарновського , в якій останнім часом розташовувалася обласна дитяча бібліотека та будівля колишнього кінотеатру ім. Щорса в Чернігові, в якій розташовувався Обласний молодіжний центр. Загалом старовинний Чернігів постраждав у Другу світову саме від радянських, читай – російських бомб. Центральну частину міста й залізничний вокзал відбудовували полонені німці. Але, нагадаю, згадані старожитності пережили бої тієї війни, але росіяни, вочевидь, вирішили виправити помилки радянського минулого й добити те, до чого не доходили руки раніше.

Те саме відбулося в Харкові. Серед іншого, пошкоджено історичні будівлі Художнього музею, університету імені Каразіна та двохсотрічного Свято-Успенського собору. В Сумах зруйновано історичну забудову артилерійського училища, де в нашу добу розташовувався Кадетський корпус. Всюди, куди долітали російські бомби й ракети, шкоди завдано унікальним сакральним спорудам, серед яких зразки дерев`яної архітектури.

Сумний перелік можна продовжити, зупиняючись на історії, важливості та значенні кожної втрати. Не буде перебільшенням чи кощунством співставляти їх із втратами людськими. Життя культурної спадщини рівноцінне життю людини. Адже жива людина потребує повноцінного культурного середовища. Лише культура й освіта формують світогляд, ідентичність і, як наслідок, мотивують розвиток особи, спільноти, містечка, міста, держави. Українці чинять опір російському агресору багато в чому завдяки збереженій дотепер культурній та мистецькій спадщині.

Натомість Росія чудово розуміє важливість впливу культури на українців здатність чинити опір і перемагати. Тому не лише три останніх місяці, а й загалом кілька останніх тисячоліть системно стирала Україну з культурної, читай –цивілізаційної карти світу. Й не менш системно привласнювала собі українські культурні надбання.

Згадати хоча б Григорія Сковороду – його в Росії офіційно називають «самобутнім філософом Російської імперії», «творцем російської філософської думки» і взагалі «російським поетом, байкарем і педагогом». Так само – російським письменником – офіційна Росія визначає уродженця Полтавщини, прямого нащадка відомих козацьких родів Миколу Гоголя.

Український журналіст Акім Галімов кілька років займався розслідуваннями російських зазіхань на українську культурну спадщину, і їхні результати лягли в основу циклу документальних стрічок «Україна. Повернення своєї історії», «Таємничі манускрипти» та «Скарби нації». Журналіст доводить факти анексії росіянами української культурної спадщини, навіть показує місця зберігання артефактів. Проте визнає: повернути собі своє, забрати вкрадене Україна може лише на словах.

Те, що Росія не спроможна вкрасти, вона руйнує. Насамперед ідеться про історичні забудови, в яких розташовані музеї. Це згаданий вище музей Скоровороди, також будинок-музей Михайла Коцюбинського в Чернігові, і модерна споруда Дворянського земельного банку, в якій нині знаходиться чернігівська обласна бібліотека, й будинок Гампера в Маріуполі чи паровий млин Петра Діка в донбаському селищі з історичною назвою Нью-Йорк.

Слід зазначити: тимчасово окуповані території потерпають від російських грабіжників значно. З маріупольських та херсонських музеїв окупанти вивозять цінні експонати. Наказу з Києва про евакуацію до початку російського вторгнення не надходило. А потім уже не встигли. Проте на підконтрольній території з порятунком цінних експонатів усе ж справи краще.

Так, у Іванкові на Київщині згорів історико-краєзнавчий музей, де зберігалися унікальні роботи художниці-примітивістки Марії Приймаченко. Новина шокувала не лише Україну, а й весь цивілізований світ – роботи мисткині є однією з українських візитівок. Проте з`явилися добрі новини: колекцію врятовано. Працівники музею та містяни винесли їх на руках під обстрілами й тепер тримають по хатах.

Ще один приклад відповідальності музейників – Харківський літературний музей. Свого часу, коли фонди лише формувалися, українська діаспора поповнила їх артефактами. Серед яких – оригінальна печатка літературної групи ВАПЛІТЕ, котра існувала в 1920-тих роках та збагатила українську культуру оригінальними модерними творами. Будівля музею знаходиться в центральній частині Харкова. Фактично під обстрілами, ризикуючи життям, музейні працівники й небайдужі волонтери ретельно спакували артефакти й сховали їх до перемоги.

Хай би як парадоксально не прозвучало наступне, але доля знищених під час гарячої фази війни об`єкти нашої культури краща, ніж доля вкрадених. Адже руїни лишаються на українських територіях. Міністерство культури на інформаційної політики ще в березні створило ресурс, https://mkip.notion.site/7be52d2803994651a23a220a8ed85f1c?v=6ea517f19a8944f9a902a50156656eea на якому документують воєнні злочини, скоєні російською армією проти української культурної спадщини. Паралельно на тій же нив працює Український Культурний Фонд, створивши інтерактивну «Мапу культурних втрат». https://uaculture.org/culture-loss/ Тому є надія, що після нашої перемоги відновлення втраченого включать у загальний план відновлення України.

Ба більше: вже починаються розмови про конкретику: окремі європейські держави готові адресно сприяти повстанню з руїн окремим українським регіонам. А окремі спільноти – відбудові пошкоджених об`єктів. Наприклад, міністр культури України Олександр Ткаченко вже озвучив новину про намір Німеччини та Дортмунського клубу відбудувати зруйнований стадіон у Чернігові. Є надія і навіть упевненість, що небайдужі європейські спільноти візьмуть шефство над кожною поруйнованою культурною пам`яткою України. Хоча б тому, що українська культура має передусім європейський вплив та європейське коріння. Згадайте хоча б Григорія Сковороду.