“Будьте сміливі, покладайтеся на долю і не бійтеся смерті.
А найбільше любіть свій край, своїх батька й матір, любіть Україну.
За парканом не сховатися. Особисте щастя і добробут можливі
тільки в щасливій захищеній і шанованій Батьківщині”.
24 серпня виповнюється 95 років від дня народження Героя України, дисидента, політичного та громадського діяча, співзасновника Української Гельсінської групи, одного з авторів Акту проголошення незалежності України Левка Лук’яненка. Він українську національну ідею зробив головною справою свого життя. Для багатьох був взірцем боротьби, стійкості та незламності духу.
Народився Левко Лук’яненко 24 серпня 1928 року у селянській родині в селі Хрипівка (Чернігівська область). Був найстаршим з чотирьох дітей у родині. Сім’ї вдалося пережити Голодомор у 1932-1933 роках, бо батько прикопав на стежині картоплю. У 1944 р. був мобілізований до радянської армії. Спочатку служив у Чернігові, потім – Новгород-Волинському, Житомирі, Києві. У 1945 році його перевели служити в Австрію, де перебував до 1949 року. Потім службу проходив у Грузії і Закавказзі.
У Лук’яненка завжди було дуже гостре відчуття несправедливості. Він бачив в яких злиднях та постійному терорі живе український народ. З його спогадів: “Тоді я вирішив: найбільше для України зможу зробити на високій посаді в партії, що неможливо без вищої освіти”. Впродовж 1951–1953 роках вступив у комсомол і партію. У 1953 році – на юридичний факультет Московського університету. Він вважав, що “усі великі революціонери – юристи. Значить, це найкраща освіта, щоб боротися”.
Лук’яненко вів активне громадське життя, але вже з другої половини 1950-х років зрозумів, що обраний ним шлях помилковий та почав вести підпільну боротьбу за свободу України. З його спогадів: “Я перестав удавати з себе партійця. Арешт мене не лякав. Я не хотів давати москалям підставу казати, що вони вже розгромили УПА, розгромили УНР, і тепер Україна лягла на лопатки. Вирішив: продовжу нести блакитно-жовтий прапор боротьби. І якщо помру, знайдеться інший хлопець, який підніме той прапор і понесе далі. Поки Україна не стане незалежною”.
У 1958 році, за розподілом поїхав штатним пропагандистом райкому партії в Радехівський район Львівської області. Його робота була пов’язана з постійними поїздками по селах району, де він побачив, як людей заганяли в колгоспи, знищували цілі хутори. Тому Левко Лук’яненко разом зі Степаном Віруном і Василем Луцьківим створили підпільну партію Українська Робітничо-Селянська Спілка (УРСС), яка повинна була ненасильницькими, правовими методами здобути незалежність України.
6 листопада 1960 року у Львові відбулася перша організаційна зустріч, там обговорили програму партії. Проте програма була дуже гостра, тому доручили Лук’яненку скласти нову, більш м’якшу до наступної зустрічі, яка мала відбутися 22 січня 1961 року. Член партії Іван Кандиба згадував: “Виступив Лук’яненко спочатку. Потім я. Я сказав приблизно такі фрази, що викликали тоді навіть між нами непогодження: “Проєкт програми взагалі я схвалюю. Але мені не подобається те, що то на базі марксизму-ленінізму вона побудована”. А тоді Вірун мені зразу таку репліку каже: “Без марксизму-ленінізму дальше, як до Києва, не дійдеш”. Ну, такий собі конфлікт. І якраз Левко тоді записував свого роду нотатки. Вони так і називаються: “Нотатки на зборах шостого листопада”. Потім у справі фігурували… Значить, вирішили все-таки замінити цю програму… І доручили знов-таки Лук’яненку в іншій формі це подати”. Але вже 21 січня 1961 року її члени Іван Кандиба, Степан Вірун, Василь Луцьків, Олександр Лібович та Левко Лук’яненко були заарештовані. Трохи пізніше заарештовано Івана Кіпиша та Йосипа Боровницького.
У травні 1961 року Львівський обласний суд засудив Левка Лук’яненка до розстрілу за ст. 56 ч. 1 і 64 КК УРСР. Звинувачення було побудоване на першому проєкті програми УРСС. Його звинуватили в тому, що він “з 1957 виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму”. Він 72 доби провів у камері смертників, чекаючи на виконання вироку. Проте Верховний Суд замінив розстріл 15 роками позбавлення волі. Інші члени партії дістали строки від 10 до 15 років позбавлення волі. Термін свого ув’язнення Лук’яненко провів у різних таборах. Брав активну участь у боротьбі політв’язнів зі свавіллям адміністрації, писав і підписував різноманітні листи до радянських керівних органів і міжнародних організацій.
9 листопада 1976 року, за пропозицією Миколи Руденка, увійшов до складу Української Гельсінської групи (УГГ), організації, яка боролася з порушенням прав людини. Засновниками УГГ стали 10 людей. Фундаторів швидко почали арештовувати один за одним. Не оминула ця доля і Левка, якого 12 грудня 1977 року заарештували. У 1978 року Лук’яненко засуджений Чернігівським обласним судом до 10 років позбавлення волі і 5 років заслання та визнаний особливо небезпечним рецидивістом.
У березні 1988 року був заочно обраний головою відновленої УГГ, яка від 7 липня діяла як Українська Гельсінська Спілка (УГС). У листопаді 1988 року Лук’яненка помилувано та звільнено із заслання. А на початку 1989 року він повернувся в Україну, де одразу поринув в активне політичне життя. У квітні 1990 року на установчому з’їзді УГС був обраний головою створеної на її базі Української республіканської партії (УРП). У березні обраний депутатом Верховної Ради України XII (І) скликання.
Після Серпневого путчу 1991 року (арештів членів ДКНС, призупинення діяльності Компартії РСФРР, розпуску ЦК КПРС та відставки Горбачова з посади генсека) українські патріоти усвідомили, що у них з’явилась унікальна можливість проголосити самостійність України у Верховній Раді.
Вже 23 серпня депутати Левко Лук’яненко та Леонтій Сандуляк писали текст документу “Акт проголошення незалежності України”, який був лаконічний і водночас не викликав дискусій серед депутатів, більшість з яких були комуністами.
Зі спогадів Левка Лук’яненка: “23 серпня 1991 р. був підготовлений документ, який наступного дня зробив Україну незалежною державою. В той день Народна рада зібралася в будинку Верховної Ради. Абсолютна більшість була комуністичною, хоча і в Народній раді комуністів було багато. Я поклав папір на стіл та обговорив з Сандуляком, який також був депутатом. Ми були схожі за характером, тому я його запросив. Я з ним обговорив, як ми будемо писати документ. Я сказав, що ми маємо створити найкоротший документ, бо почнемо обговорювати, почнуться дискусії, відкладуть на завтра. Страх у комуністів пройде. Я дістав зошит і почав писати. “Закон” закреслив, бо це нормативний акт багаторазової дії. Далі я написав “універсал”, це політичний термін з часів української революції. Я зрозумів, що це викличе дискусію. Тоді Сандуляк запропонував акт”.
Також Левко Лук’яненко у шкільному зошиті спочатку написав: “виражаючи волю народу України до життя у незалежній державі, продовжуючи традиції державотворення Української Народної Республіки, сформульовані 22 січня 1918 року Четвертим універсалом…”. Проте, дана фраза була викреслена через її відсилку до Української Народної Республіки. Це могло налякати комуністів, і тоді вони б не проголосували.
Ухвалювати документ доводилося в умовах загрози повної втрати суверенітету внаслідок спроби державного перевороту в СРСР, і саме тому Акт починається словами “Виходячи із смертельної небезпеки…”.
І вже 24 серпня 1991 року о 18:00 Верховна Рада УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України. На підтримку документа висловилися 346 депутатів. “Це найщасливіший день у моєму житті. Після того можна було б уже помирати спокійно – бо виконав свою історичну місію. Але Господь Бог продовжив мою діяльність, він справді не тільки звів ті дві речі докупи: мій день народження і проголошення незалежності, народження незалежної України, а продовжив моє життя для того, щоб я продовжив боротьбу за українську Україну. І я відчував його підтримку”.
У грудні 1991 року Лук’яненко балотувався на посаду президента України, проте зайняв лише 3 місце за кількостю відданих за нього голосів. У травні 1992 року склав повноваження депутата і залишив посаду голови УРП у зв’язку з призначенням Надзвичайним і Повноважним послом України в Канаді. У листопаді 1993 року через незгоду з політикою уряду України подав у відставку і повернувся в Україну. Був декілька разів народним депутатом України різних скликань. Продовжував активно вести суспільно-політичне та громадське життя.
19 квітня 2005 року Левкові Лук’яненку присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави “за незламну волю, громадянську мужність і самовідданість у відстоюванні ідеалів свободи і демократії, визначний особистий внесок у становлення і розвиток незалежної Української держави”.
Левко Лук’яненко – автор численних статей та книжок, зокрема, видав 13-томник власних творів “Шлях до відродження”, де містяться спогади про концтабірне життя політв’язнів-друзів; режим ув’язнення; роздуми про долю України; розмірковування над методами боротьби за її незалежність; торкається питань юридичних аспектів Голодомору 1932-1933 років; механізму масового терору; насильницького переселення українців під час колективізації; комуністичного режиму і церкви тощо.
Помер 7 липня 2018 р. у м. Києві, похований на Байковому кладовищі.
Левко Лук’яненко прожив довге та цікаве життя, яке було наповнене боротьбою та вірою у незалежність України. Його історія життя є прикладом незламності українського духу та вірності своїм переконанням, що повинно слугувати прикладом для майбутніх поколінь.
“Чому я став на шлях боротьби? Усі ми козацького роду, і найцінніше, що ми маємо – це славу нашого народу, честь служити батьківщині. Мене надихнув козак Наливайко та його жертовність заради високої мети. Я проаналізував його життя і зрозумів, що він знав, що загине в бою, і це його не налякало. Ідея національної свободи і незалежності дорожча від власного тіла, і він ішов тим шляхом. А я якого ж роду?.. Теж козацького! Не хочу бути гіршим пагоном на дереві козацького коріння, тому обрав шлях боротьби. Доля нації залежить від національної свідомості, рівня історичної сутності, розуміння пріоритетності цих тверджень”.
