ІВАН ВИГОВСЬКИЙ: між Московією, Польщею та двома Хмельницькими

16 вересня мине 360 років із дня підписання історичної угоди між Україною та Польщею

Він став першим гетьманом української козацької держави, страченим за участь у боротьбі за її незалежність. Після його усунення почалася Руїна: Гетьманщина розкололася на Правобережну та Лівобережну.

Він – одна з найменш досліджених постатей Козацької Доби. Настільки, що й донині достеменно невідомі ані дата й навіть рік його народження, ані час його страти та місце поховання. Певна річ, значним чином через те, що окупанти України – і Російська імперія та СРСР як спадкоємець її загарбницьких традицій, і Річ Посполита, – та їх численні прислужники у самій Україні вважали його “зрадником” і люто ненавиділи не лише самого Івана Виговського, але й кожну згадку про нього та його роль в історії.

Як на мене, і нині нечисленні вітчизняні автори досліджень про гетьмана принижують його пам’ять, раз по раз називаючи його лише генеральним писарем Богдана Хмельницького. Адже саме Виговський зумів – через 40 років після Петра Сагайдачного – здобути найбільшу перемогу над Москвою, відстоявши цілісність України. Інтелектуал, дипломат, воїн, абсолютний європеєць, він здійснив сміливу спробу вирватися з-під жорсткої опіки Москви, відстоюючи природне право України на самостійний вибір шляху свого розвитку.

З писарів – у гетьмани

… У вирішальний момент бою біля Княжих Байраків 16 травня 1648 Іван бився хоробро, після втрати коня – пішо, але, поранений, знепритомнів і потрапив у полон. Тричі невдало втікав, і врешті його прикували до гармати. Бранця врятував Богдан Хмельницький: викупив його в хана за коня. Тоді Виговський і присягнув гетьману на вірність.

Спершу став особистим писарем гетьмана, відтак невдовзі – й генеральним писарем. За короткий час Виговський створив високоефективну Генеральну канцелярію, що стала за своєю суттю водночас Міністерствами закордонних і внутрішніх справ, своєрідним урядом, вище якого був лише гетьман, тож західні джерела відтоді називали генеральних писарів канцлерами.

Виговський був одним із творців розвідки і контррозвідки України. На початку 1649-го полковник Максим Нестеренко послав до Речі Посполитої з Переяслава 2000 (!) розвідників. Невдовзі керування ними переходить до Виговського. Агентом останнього був навіть татарський товмач великого візира, котрий під час сепаратних польсько-кримських переговорів у грудні 1653 року передав генеральному писареві їх деталі. Створив широку агентурну мережу, яка сповіщала гетьмана про все важливе, що діялося не лише в Україні, але й у Польщі, Литві, Чехії, Моравії, Сілезії, Австрії, Османській імперії, Кримському ханстві, придунайських державах.

Менш ніж за два роки після Переяслава, у 1656-му Московське Царство підписало перемир’я з Річчю Посполитою, а влітку розпочало війну зі Швецією. Богдан Хмельницький розцінив цей акт як сепаратний, недотримання пакту та зраду України. Тож вже у грудні він приєднався до ліги держав, які ухвалили план розділу Речі Посполитої. На деякий час була захоплена Варшава й Краків. Але влітку ліга, зазнавши поразок від поляків та татар, по суті розпалася. Після цього у зовнішній політиці Гетьманщини настала криза…

Юрій – 16-річний молодший син Богдана Хмельницького, за жодними критеріями не годився на роль гетьмана, надто ж в умовах війни: слабкий тілом і духом, безхарактерний, не мав ні політичного, ані військового досвіду. Попри це, Богдан перед смертю взяв клятву зі своїх соратників, що вони зроблять Юрія гетьманом, хоча передача влади у спадок й суперечила козацькій традиції.

Давня козацька приказка “До булави треба ще й голови” набула неабиякої актуальності…

У квітні 1657-го, при тяжкохворому гетьманові та після смерті Хмельницького Виговський був регентом при Юрієві, а вже 26 липня його обрали на Чигиринській раді новим гетьманом – до часу повноліття Юрія.Відсторонивши останнього від гетьманства на 3 роки (поки той не здобуде освіту в Києво-Могилянській колегії), Виговський і козацька старшина не порушили закон, а, навпаки, слідували демократичній козацькій процедурі. Проте рішення цієї Ради, в якій брали участь старшини від усіх полків, викликало невдоволення серед мас простого козацтва: з ним не порадились! Обурювався й кошовий отаман Війська Запорозького Павло Гомін. Звичаю, бач, не дотримались: досі гетьманів обирали на Січі, а тепер – у Чигирині.

Відтак гетьманом Виговського обирали ще двічі. На початку жовтня 1657 року – на  загальновійськовій Генеральній Раді у Корсуні, куди запросили представників усіх полків, а також послів Австрії, Швеції, Польщі, Криму і Туреччини. Виговський прагнув переконати козацтво й народ, європейську спільноту, що вибори відбуваються відкрито, справедливо, демократично. Його знову обрали гетьманом майже одностайно.

Але російський цар Олексій Михайлович, під руку якого після Переяславської ради в січні 1654-го перейшло Військо Запорозьке, ні обрання, ні саму Корсунську Раду не визнав. Мовляв, проводити Раду можна лише з дозволу царя, узгодивши час і місце проведення та кандидатури на гетьманів, і в присутності представника московського царя. Тож наступну Раду скликали 7 лютого 1658-го – за наполяганням Кремля, у Переяславі, аби нагадати українцям про Переяславську Раду 1654-го. Але й тут, у присутності московського представника Виговського одностайно  обрали гетьманом.

Політику щодо Росії Виговський сформулював лаконічно: “Нехай Великоросія буде Великоросією, Україна – Україною, ми є військо непереможне”. Певна річ, така політика не влаштовувала Москву. Відтак Росія ввела війська до Києва і майже всіх великих міст Лівобережжя. Виговського обурило таке порушення Переяславської угоди: Україна не перебувала в стані війни, мала власні збройні сили, і російських військ до неї ніхто не кликав. До того ж, утримання московської армії покладалось на народ України.

Гідна відсіч Москві

Цар видає грамоту, де Виговського називає зрадником, а народ закликає до повстання. Ба більше, починає “гібридну війну”: офіційно дистанціювавшись від повстання під проводом полтавського полковника Мартина Пушкаря і запорізького кошового отамана Якова Барабаша, на ділі всіляко підтримувала їх, зокрема силами підпорядкованих їй Слобідських полків. Водночас царські посли постійно пропонували себе на роль арбітрів та миротворців. Москві було вигідно усунути Виговського й віддати булаву “вєрному холопові”, чи й взагалі передати владу російським боярам і воєводам. Адже на той час боярин Григорій Ромодановський не лише командував російськими військами в Україні, а й, по суті, став чи то намісником, чи генерал-губернатором.

Виговський швидко і рішуче відновлює дисципліну у вірних  йому полках, укладає союз із кримськими татарами, наймає значні сили найманців-сербів, і 31 травня 1658 р. 60-тисячна гетьманська армія вщент розбила під Полтавою сорокатисячне військо повстанців. Так закінчилася перша громадянська війна в історії Гетьманщини.

Відтак Виговський видає універсал, в якому звинувачує царя у порушенні Переяславських угод та проголошує розрив союзу з Московією: “Цар не виправдав надій України, не давав їй допомоги проти ворогів… Царські воєводи підтримували бунти, нищили край… Зрада підступної Москви помітна в усьому: вона готує нам ярмо – насамперед домашньою, громадянською війною, тобто нашою власною зброєю”.

По суті, маніфест був оголошенням війни. Відтак гетьман створив два корпуси, один з яких повів сам проти воєводи Ромодановського, війська якого стояли на кордоні з Росією; а другий (очолений його братом, полковником Данилом Виговським) дістав наказ визволити від російських військ Київ. Ці бойові дії, що розпочалися в серпні 1658 року, змусили царя оголосити деякі поступки Україні, зокрема, вивести російські війська. Але Виговський не повірив обіцянкам Кремля, і не помилився: на Україну посунули нові російські війська.

Перша спроба здобути незалежність

16 вересня 1658 року у козацькому містечку Гадяч гетьман Виговський домовився із поляками про конфедерацію: Україна під назвою Велике князівство Руське на рівних правах з Короною Польською та Великим князівством Литовським мала входити до Речі Посполитої. І хто знає – можливо, саме тут, у нині невеличкому райцентрі на Полтавщині, де мешкає 25 тисяч осіб, розташувався б політичний центр України, якби 360 років тому реалізувалася унія Польської корони та князівств Руського і Литовського.

Більшість істориків не сумніваються, що і гетьман Хмельницький наприкінці життя розчарувався у Москві та шукав нових союзників. Тож гетьман Виговський продовжив політичну лінію попередника. Інша річ, що умови ставали щораз складнішими: Москва не припиняла спроб послабити козацьку державу, всіма силами підігрівала неспокій у суспільстві, зокрема, підбурювала повстання низових козаків проти Виговського.

Доктор історичних наук із Санкт-Петербурзького університету Тетяна Таірова-Яковлева ще з 80-х років минулого століття вивчає Гадяцький договір, називаючи його феноменом думки української політичної еліти того часу: “Гадяцьку угоду можна порівняти лише із Конституцією Пилипа Орлика. Водночас угода була спробою примирення Польщі та України, де останню визнали майже незалежною державою (хоча й з обмеженнями влади гетьмана, адже проголошувався єдиний монарх конфедерації – польський король).

Понад те, в угоді підкреслюється: Велике князівство Руське має існувати в тих кордонах,  яких сягає мова народу руського, тобто українського. Нею ж мало було вестися у князівстві діловодство. Вища законодавча влада належала б національним зборам депутатів, які обиралися від усіх земель князівства. Виконавчу – здійснював би гетьман, що обирався довічно й затверджувався королем. Гетьман же ж очолював би збройні сили. У Великому Князівстві Руському встановлювалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія і вищий судовий трибунал. Передбачалося створити монетний двір для карбування власної монети.

Військам Речі Посполитої заборонялося перебувати на території князівства. У випадку воєнних дій в Україні війська Речі Посполитої, які перебували на її території, переходили під командування гетьмана. Гарантувалися права та привілеї козацтва, за поданням гетьмана щороку сто козаків із кожного полку мали визнавати шляхтичами. У спільному сенаті Речі Посполитої надали б право засідати православному митрополитові київському і п’ятьом єпископам.

Угода передбачала закріплення за Києво-Могилянським колегіумом академічного статусу, прирівняного до Краківського університету; заснування православної академії та середніх навчальних закладів – колегіумів, а також у необхідній кількості – початкових шкіл та друкарень…

Проте коли у 1659 році польський сейм ратифікував Гадяцьку угоду, його автори, зокрема український аристократ із дипломами Оксфордського та Сорбонського університетів Юрій Немирич, були шоковані: сенатори відкинули багато її положень. Зокрема, чимало українських земель залишилися за Польщею, а права раніше вигнаних з України шляхтичів на землю відновили.

Деякі історики твердять, що надії Виговського на Гадяцьку угоду надто випереджали час:  чимало аристократів Польщі й України вже дозріли до компромісів, але середні та низові прошарки наших народів з недовірою ставилися один до одного. Що і визначило долю гетьмана Виговського: свої позбавили його гетьманської булави (за те що ляхам буцімто “продався”), а поляки – розстріляли як шпигуна.

Віддав булаву, але не скорився

Московське царство не сприйняло цю угоду і почало війну з Україною. Відразу ж після підписання Гадяцької унії у Полтавський та Чигиринський полки, а також на Запоріжжя прийшли грамоти від московського царя, де гетьмана назвали клятвопорушником і віровідступником. За наказом Москви Слобідські козацькі полки вступили на територію Гетьманщини і захопили Миргород і Лубни. Навесні 1659 р. 100-тисячна армада московського воєводи князя Пожарського, Острогожський полк і українські війська промосковського самозваного гетьмана І. Безпалого обложили під Конотопом козаків Чернігівського і Ніжинського полків.

Проте Виговський у битві під Конотопом 28-29 червня 1659 р. вщент розгромив московське військо. За словами російського історика С. Соловйова, “цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле таке блискуче військо. У жалобній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу, і жах охопив Москву…”. Відтак козацька і татарська кіннота дійшли аж до Воронежа і Тули, розоривши понад 30 міст. Цар особисто керував роботами з укріплення Москви…

Здавалося б, після такої перемоги Виговський наблизився до заповітної мети. Проте Москва відомстила йому руками зрадників. Запорізька Січ напала на татар-союзників гетьмана і змусила їх повернутися до Криму. Промосковсько налаштовані кола старшини та козацтва саботували війну, вважаючи, що Виговський “продав Україну полякам”. Відтак  змістили занадто незалежного Виговського з поста гетьмана, обравши замість нього 18-річного Юрія Хмельницького. А той вже за місяць підписав із Москвою нові Переяславські статті, щоб невдовзі залишитися гетьманом лише Правобережної України, контрольованої Московією…

September 2018