Відома письменниця завершує роман про кохання в час війни, не любить іти на компроміси й не шкодує, що свого часу знялася для… “Плейбоя”
Богдан Бондаренко
Її називають головною хуліганкою укрсучліту. Харизматична, епатажна, прикольна… Та найважливіше — щира. Чим і припала до вподоби великій армії читачів в Україні, чисельність якої зростає з виходом кожної нової книжки.
Їх на рахунку Ірени Карпи — чортова дюжина. Найпопулярніші, мабуть, “Фройд би плакав”, “Як виходити заміж стільки разів, скільки захочете” (для деяких дівчат ця книжка стала ледь не настільною), а також “Тільки нікому про це не кажи”. У будь–якому разі вони не припадають пилом у книгарнях.
Проте не літературою єдиною. Ірена Карпа пробувала себе в різних іпостасях: як співачка, як телеведуча, як сценаристка і навіть як… дипломатка. Для тих, хто не знає: не один рік вона працювала першим секретарем вiддiлу культурно–гуманiтарного співробітництва посольства України у Франції. А ви думали!
Власне, сьогодні моя співрозмовниця живе у Парижі. З чоловіком–французом, двома дітьми–підлітками і собакою–непосидою. Проте час від часу приїздить на батьківщину. Львів, Київ, Одеса… І приводів для таких візитів особливо шукати не треба.
“Я НЕ МОЖУ ДОВГО ЛИШАТИСЯ ПОЗА УКРАЇНОЮ”
— Ірено, як часто вам вдається приїздити сьогодні в Україну?
— Ось зараз я повернулася з дев’ятнадцятої поїздки з часу повномасштабного вторгнення. Це все ж більше й частіше, ніж було в довоєнній реальності. Не можу довго лишатися поза Україною. Це моє місце сили. Наче щось за пуповину тягне. Вона потрібна мені, а я — їй. У Париж мушу вертатися, бо діти в школі, з собакою ніхто не гуляє нормально і, щоб чоловік не звільнив із посади дружини. Плюс розповідаю на французькому телебаченні чергову емпіричну правду — коли ти щойно повертаєшся з-під нічних атак на Київ, у тебе трохи більше легітимності, ніж у диванного експерта, який був в Україні востаннє на початку дев’яностих.
— На ваш погляд, пересічні французи і загалом європейці сьогодні краще орієнтуються в ситуації? Тобто ху із ху…
— Думаю, так. Водночас, наша війна давно вже стала для них рутиною “на фоні”. Але зараз французький уряд на чіткій позиції допомоги нам — це головне.
— Коли ми спілкувались улітку 2022 року, ви зронили таку фразу: “Ця війна — не спринт. Це марафон. Треба жити з дня у день, не прогнозуючи, що все закінчиться за тиждень чи за місяць”. На жаль, ви мали рацію…
— Нині важкий і темний період. Перечитую Підмогильного, текстам більше ста років, і якесь дежавю, все це вже було, дуже подібні історії й відчуття — в його героїв і у наших сучасників. Але щось у мені вперто вірить, що цього разу Україна вистоїть. Тому не припиняємо донатити й волонтерити, що б ми не робили і хто би де не вигравав вибори. Тут головне — самих себе не зрадити.
— Читав ваш текст на сайті “Дойче велле” про те, як ви відвідували у паризькому госпіталі поранених українських військових. Наскільки з емоційної точки зору для вас такі зустрічі були непростими?
— Це складно описати. Людська драма, молоді скалічені люди, старші скалічені люди, що мають єдиний жаль — вони не можуть повернутися до побратимів на війну. Хтось у глибокій депресії, а хтось на куражі й чорному гуморі. Я захоплююся силою наших людей. Кожен з них заслуговує на роман чи фільм про себе. Деякі історії я “вкрала” в книжку. Але, сподіваюся, багато хто з них напише свою книгу сам. Буду щаслива цьому прислужитися…
— А як би ви речення продовжили: “Я ненавиджу росію, тому що…”?
— Це країна–помилка, що живиться кров’ю і слізьми. Це огидний монстр, що перемелює людську свободу, бреше, вбиває, краде й знову бреше, що жертва — це насправді він. Мрію дожити до кінця цієї країни. Вдихнути на повні груди запах її розкладання.
“ВДРУГЕ ЦЕЙ ЧАРІВНИЙ КОПНЯК ТАК ДОБРЕ НЕ ПРАЦЮЄ”
— Якщо не помиляюсь, у вашій бібліографії — чотирнадцять книг. Яка з них “народжувалась” найдовше, а які “пологи” були найлегшими, якщо так можна сказати?
— Найдовше родиться та, яку я пишу зараз. До неї важко так прощалася хіба що з “Добрими новинами”. Тоді моя терапевтка так і сказала: “Та відпустіть її вже й пишіть нову!” Тепер вона сказала мені те ж саме, але вдруге цей чарівний копняк так добре не працює. Треба новий магічний рецепт прискорення… Ну а найлегше вдаються жартівливі нон–фікшни і книжки для дітей — у першому випадку, нічого не треба вигадувати, правда вже така, як є. У другому на арену виходить моя власна внутрішня дитина й дає собі волю. Дуже люблю це.
— Ви не раз згадуєте в різних інтерв’ю американку Едіт Егер, яка написала свій бестселер “Вибір” у 92 роки. А ваш “офіційний дебют” відбувся у 20 чи у 22?
— Здається, навіть раніше. У 19 чи в 20. І це не був бестселер, це було щось дуже нішеве, яке люди бозна–як знаходили на ятках з українськими книжками Петрівки чи в книгарні “Сяйво”. Я сама розносила ті перші книжки — “Знес Паленого” — по книгарнях. Якогось дива в мене їх брали, вірили на слово. І перші отримані гроші за продану книжку, за мрію, що стала реальністю і комусь теж “зайшла” — я їх ніколи не забуду.
Вдячна моїм першим читачам і тим журналістам, що написали відгуки в тоді ще паперових газетах і журналах. Ви не уявляєте, що це значить для молодого автора. А сьогоднішніх читачів у книгарнях теж до цього заохочую: гортайте книжки нових, молодих, не лише розрекламовані бестселери. Довіряйте інтуїції — хай ваша книга вас знайде. Пишіть про книжки в соцмережах, діліться — так ви запалите світло для нового імені.
— Торік вийшла збірка оповідань та есеїв “Я не знаю, як про це писати”. На обкладинці зазначено, що ви — кураторка. Наскільки я розумію, для вас це був особливий досвід?
— Так, дуже особливий. Я вже виступала упорядницею збірки “Волонтери” після 2014–го, але то були вже встановлені, незалежні одні від одних автори. А в нашій збірці авторки об’єднані не лише спільною метою і тематикою, а й курсом “Май сторі”, випускницями якого всі вони є. Називають мене “мати драконів” — і для мене кожна з них як творча дитина. Відкидати якісь тексти, а інші брати, було дуже важко — й мені, й редакторці Жанні Капшук. Аж 33 тексти взяли, це багато. Але дуже сподіваюся, що ті, хто в збірку не потрапив, рук не опускатимуть і писатимуть далі.
— Ви якось сказали: “Натхнення — це брехня”. Тоді, що — правда?
— Правда — це повернення до своєї творчості щодня. Навіть подивитися на свій текст чи картину п’ятнадцять хвилин на день дасть більше результату, ніж сидіти на дупі й чекати на музу. Її треба ловити — піти з рукописом в якесь затишне місце, замовити смачного чаю, відгородитися тишею чи навпаки шумом тераси та людей. Я люблю писати в поїздах чи літаках, люблю писати в готельному вестибюлі — тоді ти наче маєш при собі попутника, ти не сама. Любіть те, що ви робите. Будьте критичними — але конструктивно. Без любові творчості не буває. Працездатність, як у ремісників (“Так, маю писати на день по п’ять тисяч знаків!”) чи очікування божественного поцілунку, як у міфічних поетів — дві крайнощі. Правда десь посередині.
— Ваш трилер “Тільки нікому про це не кажи” побачив світ три роки тому. Щось нове заповідається найближчим часом?
— Так, допрацьовую роман-історію кохання в час війни (і після). Людям потрібна зараз ця перспектива. Навмисно не обтяжую історію, хоч вона й базується на реальних фактах, але винести нашу реальність за дужки було би нечесно. Тому в книжці є як багато іронії й гумору, так і глибоких речей, про які варто подумати вже: як то реінтеграція в повоєнне суспільство воїнів і воячок, які за це суспільство воювали.
“НА ЩАСТЯ, МІЙ ЧОЛОВІК СПОКІЙНІШИЙ ЗА МЕНЕ”
— Ви народились в останній місяць року. Наскільки вас можна назвати типовим чи атиповим Стрільцем?
— Дуже типова стрільчиха. Кудись гнати, щось придумувати, робити сто одночасних справ, а тоді сісти і плакати, бо побачила бездомного пса на заправці, якого нікуди забрати. Типові перепади енергії — то гори звертати, а то сидіти тупити з серіалом під ковдрою. Головне себе за це не дуже картати…
— Як ви зазвичай святкуєте уродини і чи любите взагалі це робити?
— Зазвичай люблю кудись поїхати з чоловіком. У місце, яке дає мені силу, чи просто в нове місце. Найліпше люблю бути в горах чи коло океану. Холодний океан чи море взимку — особливі.
— А чоловік іноді — чи не іноді — балує вас чимось крутим і коштовним?
— Я це називаю “профспілковий мінімум” — щось коштовне на день народження, хоча би раз на рік. Але сюрпризів я не люблю: в мене чіткі wish-lists (списки бажаних подарунків). Це може бути прикраса, сумка чи подорож. Інакше раптом він витратиться, а мені воно не сподобається — неприємна ситуація буде, правда? Після всіх років шлюбу слід бути відвертими. І щодо своїх бажань, і щодо бюджетів.
— Ваш третій шлюб триває шість років. Чи були за цей час кризи та як ви їх долали?
— Шість на папері, а де факто майже дев’ять спільного життя. Криза якраз десь на сьомому році була — канонічна. На щастя, мій чоловік спокійніший за мене, багато в чому толерантний, звик “гасити” конфлікти там, де я готова рубати все на шматки.
— На компроміси часто доводиться йти?
— Так, але я це не люблю. Гну лінію на свою користь, наскільки можливо. Наприклад — поїхати в природу замість великого міста, взяти з собою собаку, а не їхати лише вдвох. Коли не виходить — страждаю й усім своїм виглядом демонструю, на які великі жертви пішла заради його комфорту (хе–хе). Так, щоб наступного разу було по-моєму. Але ці компроміси і правда найчастіше стосуються собаки, яку я дуже люблю.
— Одній вашій доньці — Корі — якщо не помиляюсь, тринадцять, другій — Каї — дванадцять. Які у них сформувались характери і як ви даєте собі раду з дітьми, маючи завжди “сто та одну справу”?
— Вже чотирнадцять і тринадцять. Характери дуже різні — менша хитра й завжди отримує, що хоче, старша чутлива і більш інтровертна, але обидві — добрі й емпатичні, радіють простим речам. Здається, я в їхньому віці значно більше дратувала батьків — а тут щось ніхто не цікавиться “гульками й хлопцями”, за що мені і подружкам часто влітало. Може, ефект великого міста працює у зворотній бік: у малому якось звичніше було виходити, тусуватися з однолітками в дворі. А тут якась точкова соціалізація: школа, гурток, інколи походи в гості до подруг.
“ПЕЧАЛІ В ЛЮДЕЙ І БЕЗ МЕНЕ ВИСТАЧАЄ”
— У 2007 році ви знялися для “Плейбоя”. Маю той номер у своїй домашній колекції… З відстані часу ви не жалкуєте про той сміливий крок, який, здається, жодна з українських письменниць не повторила?
— Невже не повторила?! Ну дають. Ні, не жалкую точно. Знялась би ще раз навіть у шістдесят з копійками, як зробила Софі Лорен. Щоб показати, що людське тіло є красивим у будь–якому віці й поборотися з ейджизмом. Тим паче, український “Плейбой” став розумніший з того часу — багато пишуть про книжки, мистецтво й актуальне у суспільстві. Та ще й українською.
— А які у вас сьогодні стосунки з дзеркалом?
— Довірливі. Воно як нетоксичний друг — показує мене приязними очима. Я буває навіть радію новим зморшкам: ого, яка прикольна! Люблю, коли люди дорослішають красиво й без болісних спроб вкачати собі вічної молодості. Меріл Стріп, наприклад. Коли видно характер і натуру людини, жоден вік не страшний. Тому ліпше бути вдоволеним собою і добрим до інших — так не перетворишся на злу бабку–відьму, що кляне всіх, хто заходить у під’їзд. З роками вираз обличчя дуже добре відображає наш внутрішній стан. “Те обличчя, на яке ми заслужили”, — казала Коко Шанель. Ніхто не любить людей, в яких обличчя, наче їм щось повсякчас смердить.
— Як ви підтримуєте форму? Басейн, фітнес, руханка…
— Ходжу пішки мінімум годину щодня. Басейн ситуативно. Фітнес — так, через “апки” в телефоні, максимум півгодини на день якогось пілатесу. Їм овочі, білки, п’ю воду. Але коли втомлена, то можу. Торт ложкою вночі жерти — добираю гормонів щастя. Так негоже робити, краще раніше лягти спати. Але всі ми люди.
— Чи всі комплекси вам вдалося побороти чи ще щось у цьому списку залишилось не викресленим?
— Та нащо їх бороти? Я просто їх знаю і приймаю. От бачу, що в мене пузо на фото, то й кажу собі: ого, яке гарне пузо на фото, хороший торт був на ніч і три коробки суші, так мені й треба! Ну бо я людина, я нікому не зобов’язана бути ідеальною. З того, що хочеться бороти — це скаржитися й нити через дрібниці. Це “щастя” дістається близьким людям, як правило. Пора їх пожаліти. Кажуть, життя стає автоматично кращим.
— Наскільки ви змінились за останні майже три роки? Які нові риси — якщо такі з’явились — для вас самої стали несподіванкою?
— Я вирівнялася багато в чому. Не знаю, як це пояснити в кореляції з війною. Нам всім треба міцніше триматися за власний стержень, щоби не “злетіти” за цих обставин.
— А що живить ваш оптимізм, коли заходить мова про Україну?
— Я фаталістка. І насправді все бачу радше в чорному світлі. Коли щось стається добре, я швидше дивуюся. Але назовні рідко бідкаюся. Людям потрібна підтримка і сила. Вони такі круті — військові, лікарі, волонтери. От їхні приклади й живлять мою віру в те, що Україна, яка на них тримається, вистоїть.
— Ірено, коли востаннє на вашому обличчі були сльози і з якого приводу?
— На подкасті Аліка Зубра про стару українську музику. На “Колисковій для матері” я розревілася в ефірі. Пісня про Другу світову й про синів, що всі до одного полягли, залишивши маму самою. Неможливо не екстраполювати на сучасну війну в Україні.
— А усмішка? Така, щоб від вуха до вуха…
— От прямо зараз. Я взагалі багато й безкоштовно усміхаюся — печалі в людей і без мене вистачає. А усмішка в більшості випадків викликає дзеркальну реакцію — й от уже і в людини день кращий, і в тебе.
БЛІЦ
— Лас–Вегас чи Лос–Анджелес?
— Лос–Анджелес.
— “Океан Ельзи” чи “Бумбокс”?
— “Бумбокс”.
— Ліна Костенко чи Оксана Забужко?
— Костенко.
— “Шанель” чи “Zara”?
— Litkovska. (Усміхається).
— Поїзд чи літак?
— Поїзд.
— Іван Марчук чи Ілля Чічкан?
— Чічкан.
— Круасани чи шоколад?
— Шоколад.
— Чай чи кава?
— Кава.
— Черкаси чи Київ?
— Київ.
З НАШОГО ДОСЬЄ
Хоча у багатьох Ірена Карпа асоціюється з Прикарпаттям (якщо точніше — з Івано–Франківськом), та насправді вона народилась у Центральній Україні — в Черкасах. Дата — 8 грудня 1980 року.
Її перша книга (до того були публікації в періодиці) з’явилась у 2000 році. Пробувала себе в різних жанрах: від тревелогів і нон–фікшн до детективу й трилера. А ще написала книжку для дітей — “День усіх білок”, події якої розгортаються в карпатському лісі.
Паралельно з літературою захоплюється музикою. Була вокалісткою популярної групи “Фактично самі”, з якою записала декілька альбомів. Нині — лідерка гурту “Qarpa”, який під завісу минулого року повернувся на сцену і дав концерт в одному з київських клубів. Співпрацювала з бендом “Жадан і Собаки”.
Тричі виходила заміж. Перший раз — за письменника Антона Фрінлянда, що був старший на чотири роки. Удруге — за американця Нормана Пола Хенсена, з яким має двох дітей. Утретє — за француза Людовика–Сіріла Требюше, родовід якого, кажуть, веде до Віктора Гюго. Чоловік носив коханій у ліжко каву з круасанами, а остаточно “добив” віртуозним виконанням на фортепіано дев’ятого ноктюрна Шопена.
Має пристрасть до мандрівок, до того ж в екзотичні країни. Відвідала Індію, Індонезію, Непал, Бутан та ін. Пригоди під час закордонних мандрівок лягли в основу книги “Фройд би плакав”, що побачила світ у 2004 році. Не полишила цього хобі, навіть коли з’явились діти. Відтак у 2014–му написала ще одну книгу — “Baby Travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою”.
Любить час від часу експериментувати на кухні. Головна умова — гарний настрій. Готує як українські страви (насамперед — класичний борщ), так і середземноморської й тайської кухонь. Доньки письменниці теж переймають у мами секрети “чаклування” зі скалкою, борошном та спеціями.
Фото Софії Лупул, Марі Михайленко, Анастасії Нікіфорової і з архіву.
