Дорогами та вулицями Канади курсує яскраво-розмальований автобус, на якому величезними літерами написано “HOLODOMOR. The Ukrainian Genocide” (“ГОЛОДОМОР. Український геноцид”).
Це інтерактивний клас на колесах, який ознайомлює школярів, студентів та вчителів канадських навчальних закладів з Голодомором – геноцидом 1932-1933 років, намаганнями сталінського комуністичного режиму знищити українську націю.
Автобус “ГОЛОДОМОР. Український геноцид” – це канадський проєкт “Національного інформаційного туру “Голодомор”, який з’явився завдяки співпраці між чотирма організаціями – Канадсько-Української Фундації (засновник проєкту), Конгресу Українців у Канаді, Українсько-Канадського Центру Досліджень та Документації та Консорціум Досліджень та Освіти з Питань Голодомору.
В оповіданні журналістка розповіла історію своєї бабусі Раїси Якименко, яка зі своїми сестрами та братом пережила Голодомор у селі Стригуни на Харківщині.
Уляна Глинчак, журналістка.
Присвячується пам’яті моєї бабусі Раїси Якименко, вона ж Марія Кміть
“Завтра в школі буде дуже сумний день”, – сказала моя доня Мар’яна, допомагаючи прибирати зі столу. Наша родина щойно закінчила вечеряти. “Приїжджає автобус “Голодомор”, його ще називають клас на колесах. Туди пускають лише сьомі та восьмі класи, і, я вже знаю з попередніх років, що там показуватимуть страшні фотографії українців під час Голодомору”.
“Я бачила автобус “Голодомор” – це інтерактивний клас, де навчають канадських школярів про геноцид українців”.
“Геноцид?” – спитала Мар’яна, витираючи зі столу хлібні крихти.
“Геноцид, – я зробила паузу, – це коли… велику кількість людей навмисно знищують, щоб знищити свою націю. А в Україні це робилося голодом, відбиранням їжі в людей
з 1932 по 1933 роки”. В моїй уяві раптом з’явилися постаті дітей з випуклими ребрами і щелепами, туго обтягнутими шкірою, виснажені, голодні, на грані смерті.
“Знаєш, українській громаді в Канаді знадобилося багато років, щоб добитися того, щоб Голодомор визнали геноцидом українського народу і включили до шкільної програми. Це дуже трагічна сторінка нашої історії. Чому, на твою думку, цей урок показують лише старшим класам?”
Мабуть тому, що Голодомор справді страшний. Ми вивчаємо і обговорюємо цю тему щороку, ще з садочку, але автобус “Голодомор” показує фотографії та відео, які задокументували ті страшні злочини, тому це показують лише страшим класам”.
“То як це сталося, Мар’янко?” – я запитала у доньки.
“Учителька історії розповідала, що совєти знищували українців, забираючи всю їжу та моривши народ голодом”.
“Так”, – я відчула клубок у горлі.
“Трагічно, що такі діти, як я та мої друзі, вмирали, бо не було що їсти… І, навіть ще гірше, сім’ї їли коріння, кору, я не можу уявити, як це можливо. Люди їли м’ясо мертвих тварин та все, що вони могли знайти… Це жахливо… Мамо, ти казала, що твоя бабуся пережила Голодомор. Як їй вдалося вижити?”
Я пішла шукати наш сімейний альбом із фотографіями, які привезла з України. Ми сіли на диван. Тримаючи альбом, я озирнулася навколо. Було затишно в комфорті нашого дому, де палав камін, а в повітрі все ще пахло печеними яблуками.
“Тобі зручно?”
“Так, це прабабуся?” – Мар’янка вказала на чорнооку молодицю, коло якої стояло двоє дітей. Це була моя бабуся, вже вдова в двадцять п’ять років та її діти, моя мама та її молодший брат.
“Коли прабабусі Раїсі було п’ять років, а її братові Іванові сім, вони жили на східній Україні, під Харковом. Їхня мама померла, коли пішла в поле, щоб знайти залишки пшениці після жнив”.
“Як вона померла?”
“Совєти розстрілювали всіх, хто йшов збирати пшеницю. Це був Закон П’яти Колосків. Кожного, хто міг взяти більше п’яти колосків на полі, розстрілювали на місці, якщо спіймали. Але тато Раїси сказав дітям, що у їхню матір влучила блискавка. Вони лише дізналися правду про те, як вона загинула, після розпаду Радянського Союзу із записів у архівах КДБ:
“6 червня 1932 року родина Якименків: куркулі, землевласники. Їхнє майно підлягає конфіскації, а родина висланню на Сибір. Наказуємо їхній будинок розібрати і матеріали використовувати для колгоспу.
29 серпня 1933 року: Лідію Якименко розстріляли на полі за порушення Закону П’яти Колосків”.
“Це так жахливо, мамо. Усіх відправили на Сибір?”
“Ні. Хтось підказав Раїсиному батькові, бо він утік до Харкова, і працював там деякий час. Кажуть, що він дуже майстерно мурував печі. Він деколи навідувався до дітей серед ночі, щоб уникнути чекістів”.
“Діти залишилися самі? Бідолашні діти”.
“Так, діти миттєво осиротіли, але одна з їхніх старших сестер, Ганна, працювала в міський їдальні і час від часу приїжджала до них та привозила щось їсти”.
***
“Іване! Іванку! Ганна йде!” – маленька Раїса стрибала з радості біля вікна, побачивши, що їхня сестра виходить із запорошеного автобуса. Діти годинами спостерігали за зупинкою, чекаючи Ганну.
“У неї щось є в торбі! Сподіваюся, хліб!” – Іван зазирнув у вікно.
“Або сухарики. Біжімо до неї!” – пискнула Раїса, але Іван зупинив її біля дверей.
“Не відчиняй дверей – хату прохолодиш, а дров у нас мало. Зачекай, щоб Ганна зайшла”.
Діти чекали з нетерпінням. Як тільки Ганна увійшла, вони кинулися до неї.
“У мене є дещо для вас, мої любі!”
Діти стрибали від захоплення. Вони схопили її торбу і принесли до столу.
“Хліб! Великий! Будь ласка, відріж окраєць!” – очі Раїси були прикуті до хліба.
“Ганно, ми три дні нічого не їли, – сказав Іван, – ходили до сусідів просити їжі, але вони всі спали глибоко. Ми не змогли їх розбудити”.
“Ганно, будь ласка”, – Раїса потягнулася за ножем.
“Господи, бідолашні, можна хоч пальто й чоботи зняти? Обережно з тим ножем, Раїсо”.
Ганна швидко скинула пальто. Вона помітила, що діти були ще більше змарнілі, ніж минулого тижня.
“Давай ножa”, – почала різати хліб Ганна. Ніж не просувався легко.
“Щось тут всередині?” – Ганна поклала ніж і відірвала частково відрізану скибку.
Зсередини стирчало щось чорне.
“Що це?” – вона тягнула його пальцями. – “О, сволота! Я заплатила тижневий заробіток за цей хліб! Я думала, що Вам буде щось їсти хоч на кілька днів принаймні”, – Ганна почала схлипувати, дістаючи велику чорну вовняну шапку, яка була запечена в хлібі.
“Чому шапка всередині?” – тихо запитала маленька Раїса.
“Щоб хліб видавався великий”, – Ганна витирала сльози, але вони продовжували текти з її великих карих очей.
Іван та Раїса обняли її. Вони довго так стояли, втішаючи один одного. Ганна гладила їхні спини, відчуваючи під долонями, як у дітей стирчать ребра.
“Якщо зголоднієте і не зможете мене дочекатися, ідіть до Віри й просіть їсти у неї”, – сказала Ганна заспокійливо, ніби співала колискову своєму братові та сестрі.
***
“Хто така Віра, мамо?” – запитала Мар’яна.
“Віра була їх найстаршою сестрою, і теж жила в їхньому селі Стригуни. Вона вийшла заміж за комуніста і тому не могла спілкуватися зі своїми братами та сестрами, оскільки їхня родина була куркулями і вважалася ворогом народу. Пізніше родина дізналася, що це Віра попередила батька про неминучий арешт, і він зміг вчасно втекти.
Хоча їхній батько врятувався від арешту, він не зміг врятувати свого майна. Комуністи забрали у них худобу, а їхня велика хата була розібрана цеглина за цеглиною, балка за балкою. Селяни боялися брати до себе дітей ворога держави, навіть Віра боялася. Але люди змилосердилися над дітьми, і, розбираючи будинок, залишили для них одну кімнату для проживання. Це була кухня з піччю і довгим димарем. Я пам’ятаю, як бабуся сміялася з того, як комічно виглядала ця кімната з величними сходами, що вели до кухонних дверей”.
“Мамо, твоїй бабусі та її братові пощастило, що вони пережили Голодомор. Моя учителька сказала, що від голоду померло мільйони людей”.
“Так, до кінця своїх днів бабуся ніколи не викидала навіть шматочка хліба. Казала, що це великий гріх”.
“Як Раїса вижила, мамо, якщо стільки людей загинуло?”
“Ганна привозила дітям їсти з кав’ярні, де вона працювала, а з приходом весни вони шукали на дворі корінці, пагони дерев і кущів…”
“Що сталося пізніше?”
“Почалася Друга Світова Війна і нацисти вивезли Раїсу до Німеччини, як дешеву робочу силу. Їй було чотирнадцять років. Хтось порадив їй піти у сільраду, бо там дають харчові пайки. Вона бігла туди лише для того, щоб бути спійманою та відправленою до Німеччини у вагоні для худоби. Раїса більше ніколи не бачила своєї родини”.
“Ого, чотирнадцять?” – Мар’яна видихнула: “Це мені буде стільки ж через рік. Що сталося?”
“В Німеччині Раїса познайомилася з українським військовополоненим, вони одружилися, там народилася моя мама, і разом після війни вони повернулися до чоловіка в село на заході України… розкажу тобі детальніше пізніше, а зараз давай запалимо свічку за упокій душ, які загинули під час Голодомору”.
Ми запалили свічку і вимкнули світло. Довго сиділи в темряві, обнявшись і дивлячись на полум’я, думаючи про жертви, чиї життя та мрії були обірвані жорстоким радянським режимом.
“У бабусі було щасливе життя?”
“Вона ніколи не скаржилася. Пережила Голодомор, німецькі примусові табори праці, смерть дитини та чоловіка. Уже у двадцять п’ять років вона овдовіла, сама виховала двох дітей, завжди працювала на двох роботах і ніколи не брала відпустки. Була весела і життєрадісна. Я любила з нею проводити час. Вона померла від інфаркту у віці вісімдесяти п’яти років: “Я хочу померти миттєво” – завжди казала нам. Вона боялася бути тягарем у свої останні дні, тому що вона була завжди дуже енергійною і незалежною, і, повною життя”.
“Жаль, що я її не застала”, – прошепотіла Мар’яна.
“Її звали Раїса, але коли вона повернулася з Німеччини і оселилася у батьків чоловіка на заході України, їм не сподобалося її ім’я і вони дали їй інше”.
“Яке?”
“Марія”.
