Ілюстрований журнал для молоді і не тiльки “Екран” виходив у Чікаго (США) в однойменному видавництві з квітня 1961 року по 1990 рік накладом три тисячі примірників. Започатковуючи журнал, редакція зазначала, що видання має на меті заповнити одну з видавничих прогалин у житті української діаспори: за допомогою фотоілюстрацій та графічних матеріалів дати візуальне уявлення про ті події минулого і сучасного, які хоч і були висвітлені пресою, але лише інформативно. Ставилося завдання зібрати якнайбільше ілюстративного матеріалу з історії українського народу, а також зберегти здобутки і досягнення української еміграції.
Журнал давав читачам широку панораму життя української національної спільноти з усіх континентів і країн світу. Видавництво стояло на позиціях соборності і позапартійності. Своєю тематикою видання охоплювало всі ділянки українського життя, висвітлюючи в ілюстраціях події церковного, політичного, громадського, мистецького, культурного, наукового і спортивного життя українців як у вільному світі, так і в поневоленій Батьківщині.
Відповідальним редактором, видавцем, експедитором видання був професор, педагог Адам Іванович Антонович, який народився 20 вересня 1908 року у місті Сколє на Бойківщині. Батько його був родом з Долини (Стрийщина), мати Катерина – з роду Горбових. Громадську активність Адам розпочав ще у шкільні роки, національну свідомість перейняв від батьків, виховувався в “Соколі” і “Пласті”. У Львівському університеті студіював давню історію і фізичне виховання. Був настоятелем Інституту св. Йосафата при Малій семінарії у Львові під протекторатом Митрополита А.Шептицького, долучився до організації Другої Малої семінарії в Рогатині. Був членом “Сокола-Батька” і членом організації Католицьких Орлів, де займався фізичним вихованням і організацією таборів.
На початку ІІ світової війни був мобілізований і відправлений польською владою на фронт, там потрапив до німецького полону (табір в Люксенвальде під Берліном), після звільнення учителював у Холмі в українській гімназії, був опікуном юнаків протиповітряної оборони, працював в УЦК (Український Центральний комітет) педагогом-фізкультурником між українцями Генеральної Губернії, був організатором великих крайових змагань в різних видах спорту в Україні під час окупації. Після закінчення війни перебував у таборах “Ді Пі”, разом з дружиною Марією викладав у гімназії в Карсфельді (Німеччина), де директорував В.Радзикевич.
У грудні 1949 року родина переїхала до Чикаго (США). Професор А. Антонович і тут розпочав активну громадську роботу, був одним з організаторів і опікунів літніх виховних таборів для дітей і молоді на українській оселі “Самодопомога” в Равид Лейку. Там дітей навчали української мови, пісень, традицій українського народу, а також проводились спортивні змагання, душею яких був він сам – пластун, колишній активіст “Соколу”.
Адам Антонович взяв діяльну участь у заснуванні Товариства Українських Педагогів в Америці, все життя присвятив українській молоді, рідним мові і школі. З метою плекання української мови і національного самозбереження на поселеннях у вільному світі, перейняв ідею письменника Т.Курпіти – створення постійного Літературного Фонду ім. І.Франка, який функціонував упродовж 30 років під головуванням А.Антоновича. Фонд організовував літературні конкурси та вечори, доповіді, різні свята і вшанування з нагоди ювілеїв письменників у вільному світі і тих нескорених з України, що знаходились в таборах СРСР. Був довголітнім Головою Української Учительської Громади в Чикаго.
Одним із чільних співробітників видавництва “Екран” на початковому етапі був професор Василь Іващук. Протягом 15 років (1961-1976) обов’язки секретаря й адміністратора журналу виконувала дружина професора Антоновича, Марія (померла наприкінці 1976 року). Марія (дівоче прізвище – Охримович) народилась 1 грудня 1911 р. на Львівщині. У 1934 році закінчила Ягеллонський університет у Кракові за фахом психологія і фізичне виховання. Викладала у гімназіях Самбора і Львова. У 1939 році була ув’язнена польською владою, перебувала у найстарішій в’язниці Львова з суворою ізоляцією – Бригідці. Пiд час бомбардування Львова втекла з в’язниці, перебралась до Кракова. 1940 року у Холмі було утворено 8-класну гімназію, де Марія Охримович викладала. Там познайомилась, а згодом одружилась з Адамом Антоновичем, і уже з ним прибула у грудні 1949 року до Чикаго.
До липня 1970 року журнал виходив під патронатом Української Учительської Громади в Чикаго.
Журнал “Екран” – це видання великого формату, єдиний такого типу і напрямку в усьому українському зарубіжжі. Містив матеріали з різних галузей життя української еміграції й рідної землі, історії нашого народу. Видання співпрацювало з церквами, політичними, громадськими, мистецькими, молодіжними організаціями, школами в усіх країнах українського поселення. Тому журнал і отримав назву “Екран”, адже на його сторінках, мов на екрані, чергувались події і люди, сучасне й минуле. Видання призначалось у першу чергу для молоді з метою виховання її в українському національно-патріотичному дусі, мало представництва у різних містах і штатах США (Нью-Йорку, Філадельфії, Вашингтоні, Детройті, Клівленді, штаті Каліфорнія), а також в Австралії, Аргентині, Канаді. З журналом співпрацювали професори Р. Завадович, М. Семчишин, редактор Т. Курпіта та ін.
Журнал планувався як двомісячник, але далеко не завжди вдавалося витримувати таку періодичність. За рік виходило 2-3 здвоєних числа із зазначенням місяців, а з 1982 року – у зв’язку з фінансовими труднощами, перевантаженням громадською роботою і віком професора Антоновича – на випусках журналу було позначено лише порядкове число без зазначення місяця.
Видавництво не мало ні друкарні, ні приміщення для редакції. Набір на лінотипі виконували українські друкарні в Чикаго, а офсетні роботи і друк – американські друкарні. Компонування сторінок безоплатно виконувала редакція, яку від 1977 року, після смерті дружини, Адам Антонович вів сам. Він же замовляв, відбирав і обробляв матеріали для публікацій, організовував передплату, забезпечував своєчасний вихід кожного числа. Канцелярія і адміністрація містилися у його приватному будинку на кухні. Саме відданість професора Адама Антоновича, його жертовність і самопосвята забезпечили випуск журналу, зберегли для історії багато цінних інформаційних матеріалів і світлин з українського життя.
Не маючи штату кореспондентів, редакція співпрацювала з іншими еміграційними виданнями, часто передруковувала статті і повідомлення з різних українських часописів (“Свобода”, “Америка”, “Народна воля”, “Ukrainian Weekly” – США; “Наша мета”, “Шлях перемоги”, “Гомін України”, “Новий шлях”, “Вісті” – Канада; “Українське слово” – Аргентина; “Християнський голос” – Німеччина; “Вільна думка” – Австралія тощо), а також з американських (“The New York Times”, “News World Staff”, “Chicago Tribune” тощо) та видань з України (“Літературна Україна” та ін.).
Починаючи з 1963 року, частина текстів друкувалась англійською мовою – з метою залучення до видання англомовних читачів, і не тільки українців. Щоб і вони збагатились знаннями про українську історію і перейнялись нагальними проблемами української громади за межами рідної землі. Так було поінформовано про Голодомор в Україні 1932-1933 рр. (1963), акції на захист українських дисидентів М.Руденка, В.Стуса, О.Мешко, І.Сеник, В.Романюка та ін. (1981), про 2-й з’їзд Народного Руху України, студентське голодування на Майдані Незалежності у Києві (1990) тощо.
Протягом всього часу свого існування “Екран” мав фінансові труднощі, виходив головним чином завдяки подвижницькій праці і одержимості його засновника, видавця і редактора Адама Антоновича. Неодноразово на сторінках журналу редакція зверталась до читачів і прихильників за фінансовою підтримкою з метою зберегти для історії свідчення важливої і корисної діяльності української громади у релігійних, політичних, студентських, виховних, спортивних, професійних товариствах тощо. Видавництво не мало допомоги жодної фінансової структури, лише пожертви від приватних осіб, прізвища яких постійно друкувались у часописі.
Друкуючи в журналі фото та повідомлення про події з життя української еміграції, редакція надавала моральну підтримку і заохочувала до подальшої праці на українську громаду, прагнула надихнути молодь до активної громадської діяльності на користь української спільноти. А для цього висувалося завдання не оминути жодної з більш-менш важливих подій, що відбувалися в усіх географічних точках розселення українських емігрантів. Серед повідомлень:
– Iнформація про 5-ту Сесію УНРади та світлини складу її нового виконавчого органу: М.Лівицького, Д.Андрієвського, Ф.Пігідо та ін. У цьому ж числі можна прочитати про життя українців в Бразилії, Аргентині, Парагваї, організацію української молоді “Пласт” (1963).
– Фото-інформація про посвячення площі під пам’ятник Т.Шевченкові у Вашингтоні, матеріали про з’їзд колишніх мешканців Стрийщини (Львівщина), який відбувся 17-18 серпня 1963 р. в Пайн Гил, штат Нью-Йорк (1964).
– Наступні випуски журналу розповідають про 2-й Світовий конгрес Вільних Українців 1-4 листопада 1973 р. у Торонто; 3-й Світовий Конгрес українських жінок, який відбувся 26-29 травня 1977 р. в тому ж мiстi (1977), про 3-й Світовий Конгрес Вільних українців, який відбувся 23-26 листопада 1978 р. у Нью-Йорку (1980).
– Матеріали про масштабні події у житті української діаспори, насамперед – це 5-й конгрес СКВУ (Світовий Конгрес Вільних Українців) 23-27 листопада 1988 р. в Торонто.
Редакція розуміла своє завдання також і в тому, щоб не втратити підростаюче покоління українців, яке вже народилось в еміграції і не відчувало ностальгії за рідною землею. Необхідність виховання українських дітей на національних традиціях, опанування ними української мови, культури, історії, обов’язковість проведення служб в українських церквах українською, збереження зацікавлення українським життям, розуміння ваги національної солідарності перед загрозою асиміляції – усім цим пронизана стаття проф. І.Боднарука “Українські діти – наше майбутнє” (1987).
Перші сторінки кожного числа журналу “Екран” прикрашали портрети визначних діячів української культури, історії, церкви: Петро Конашевич-Сагайдачний – до 350-річчя смерті (1972) Маркіян Шашкевич – до 170-ліття від дня народження (1981), Григорій Сковорода – з нагоди 250-річчя від дня народження (1972), Іван Котляревський – до 200-річчя від дня народження (1969), Тарас Шевченко – з нагоди 150-річчя з дня народження (1964), Іван Франко – у 110-ліття від дня народження і 50-ліття смерті (1966), Леся Українка – до 100-річчя від дня народження (1971), Митрополит Йосип Сліпий – з нагоди звільнення з радянських таборів (1963), Євген Коновалець, Симон Петлюра, Степан Бандера, Роман Шухевич – жертви комуністичного терору в світі (1964), Алла Горська – разом з повідомленням про її смерть (1971) та ін. Окрім портретів подавалась інформація про життя та діяльність цих діячів.
Багато уваги на сторінках журналу приділено релігійній тематиці. Постійно повідомлялось про відзначення ювілеїв українських церковних діячів, пам’ятних дат з історії української церкви: 80-ліття Митрополита Іларіона, 70-річчя Митрополита Й.Сліпого (1962); Золотий ювілей Союзу Українців Католиків “Провидіння”, заснованого 1912 р. у Філадельфії (1962); 50-ті роковини замучення НКВД (1938) Митрополита Київського і Всієї України В. Липківського. Великою подiєю для української діаспори стало відзначення 1000-ліття Хрещення Руси-України, приготування до якого тривали протягом десяти років.
У 1960-80-ті роки сторінок журналу не полишає тема боротьби з тоталітарним режимом в підрадянській Україні, постійно друкувалась інформація на захист українських політв’язнів: П. Заливахи, С. Караванського, В. Чорновола та ін., матеріали проти русифікації України, про відзначення 20-ї річниці прав людини (1968); студентську демонстрацію в Чикаго на захист В.Мороза (1971); протестне голодування 22 січня 1979 р. в Канберрі проти поневолення України російським імперіалізмом і відзначення 60-річчя соборності України (1979). У числі за 1982 рік повідомлялося, що 9 листопада 1982 року тодішній президент США Рональд Рейган проголосив День Української Гельсинкської Групи на честь 6-ї річниці від дня її заснування 9 листопада 1976 р. в Києві. У 1984 році редакція повідомила про смерть українських в’язнів сумління Валерія Марченка і Олекси Тихого в радянських таборах, а у 1985 році інформувала західну громадськість про загибель українського поета Василя Стуса у таборі 4 вересня 1985 р.
З настанням демократичних змін в СРСР у кінці 1980-х-поч.1990-х рр. часопис подає багато фотоматеріалів про тогочасні події в Україні – 2-й з’їзд Народного Руху України, який відбувся 28 жовтня 1990 р. за участі 2300 делегатів з усієї України; відзначення 500-ліття Запорозької Січі на Хортиці у вересні 1990 р., студентське голодування на Майдані Незалежності у Києві у жовтні 1990 року.
Останнє прижиттєве число журналу А. Антоновича № 148-149 вийшло із запізненням у 1991 році з позначкою за 1990 рік – в зв’язку з тривалою хворобою редактора і видавця. Він готував і ювілейне, 150-е число, але видати його не встиг.
У 1997 році в Чікаго вийшло останнє, пропам’ятне число “Екрану” за редакцією Орисі Антонович, невістки Адама Антоновича, яке містить матеріали, підготовлені ним до 150-го числа, а також спогади про нього Мирослава Антоновича “Згадуючи мого брата Адама”; Осипа Панчишина – “Мій спогад про проф. А.Антоновича”; Юрія Саєвича – “Про дорогого виховника” та ін. На обкладинці – портрет Адама Антоновича (1908-1992) роботи художника Володимира Немирі, (монограма – N.V. 1996). Це композиція в колі – символ завершеності зробленого, здобутого.
Професор Адам Антонович жив Україною, вірою в те, що Україна буде вільною і тому фоном роботи вибрано землю України, Київ, святі храми. Довкола портретa – українська символіка: тризуб, писанка і верба. A також “Екран” – журнал, який він випускав.
Якби Україна була незалежною державою, він би жив і працював там, але доля склалась так, що Адам Антонович вимушений був жити далеко від рідної землі. Залишачись її часткою, українцем душею і за своїми справами.
