“… Ні, не все минуло.
Нехай ми не ті богатирі, що у давнину
Притягували землю до небес,
Ми – це ми; нехай час і доля
Нас підточили, але душа така ж,
І той же в серці мужній запал –
Боротись, шукати, знайти і не здаватися!”
(Альфред ТЕННІСОН. Улісс)
І враз мене осінило. Майдан – це не площа в центрі Києва. Майдан – це ми, українці. Усі разом і кожен зокрема. І не так важливо, в яку країну світу закинула нас доля, тому що цей зв’язок з рідною землею назавжди, на віки-вічні.
Майдан, забравши з собою найкращих і найсміливіших патріотів, змінив і нас. Він розпочав нову еру розвитку України. Він дав нам Віру і Надію. А також велику любов, повагу і співчуття до братів-українців, які зі зброєю в руках захищають нашу Вітчизну.
Канадська діаспора завжди була міцно прив’язана до своєї Матінки-України. Ми також зі всіх сил підтримували Майдан. Ми зверталися по допомогу до канадського уряду. Ми збирали кошти, речі, організовували мітинги протесту проти російської інвазії та підтримки наших патріотів.
Та найбільшою гордістю нашої діаспори за останній час стала медична місія канадських лікарів, які в листопаді 2014-го подорожували до Києва, щоб допомогти пораненим в зоні АТО та на Майдані. Ця благодійна акція була організована з ініціативи Українського Конгресового Комітету Канади (Ukrainian Canadian Congress), збір коштів проводився Канадсько-Українською Фундацією (Canada Ukraine Foundation) за сприяння міжнародної громадської організації “Operation Rainbow Canada”, яка спеціалізується у проведенні операцій в усьому світі.
Очолював команду канадських медиків професор пластичної хірургії торонтівського університету, відомий канадський хірург Олег Антонишин. До складу місії входили добровольці з усієї Канади (всього 25 осіб), серед яких були хірурги, анестезіолог, медсестри та фізикотерапевти. У загальній складності команда провела 43 складні реконструктивні операції, які включали реконструкції черепа, кісткові реконструкції лицьового скелета, пластичну хірургію м’яких тканин повік, носа і губ, усунення шрамів та хірургію рук і ніг.
Канадські спеціалісти усували деформації та посттравматичні дефекти, багато з яких були просто жахливі – результати поранень під час вибухів, опіки та осколкові поранення. Операції були такими складними, що деякі з них тривали по сім-вісім годин.
Одним з учасників минулорічної подорожі в Україну був мій добрий приятель Адріян Гавалєшка – вінніпезький лікар з понад двадцятирічним стажем, професор-анестезіолог манітобського університету, керівник анестезіологічного факультету та член спілки операційних лікарів трьох головних лікарень Вінніпегу та Манітоби. А ще пластун, музикант та автор двох чудових книжок (“In a Little Bit of Nothing” і “The Chair by the Side of the Road”).
Мені захотілося більше дізнатися про поїздку Адріяна в Україну та розкрити таємниці його душі.
– Адріян, у світовій пресі було досить багато інформації про вашу гуманітарну місію в Україні і допомогу пораненим українським військовим. Чи не міг б ти коротко розповісти про ваш проект – для наших читачів важливо дізнатись про це якомога більше.
– “Обличчя війни” – так я назвав свою презентацію. Все почалося у травні минулого року. Мені зателефонували і запропонували допомогти пораненим українцям.
Потрібні були кошти на поїздку та медичне обладнання. В Торонто був організований вечір для збору коштів на фінансування нашої місії. При активній участі Христини Валр (CUF), Джеймса Безана (Canadian MP), Євгена Мельника (Ukrainian Canadian Congress), прем’єр-міністра Канади Стефана Гарпера, знаменитого канадського хокеїста Уейна Ґретцкі та понад тисячу учасників, небайдужих до долі України та українців, було зібрано потрібну суму.
Моєю метою було самому побачити “обличчя війни” у цей мирний час та полегшити страждання поранених. Фотографії учасників бойових дій були тривожні, просто болючі. Під керівництвом голови місії, пластичного хірурга Олега Антонишина, наша поїздка стала реальністю.
– Що ти можеш сказати про загальний стан поранених? Чи ти мав можливість з перших вуст дізнатися про ситуацію на Донбасі?
– Це хлопці сильні серцем і духом. Психологічно їм потрібно багато допомоги, щоб жити з посттравматичним стресовим розладом. Так, я знаю про ситуацію на Донбасі і чув чимало розповідей.
– Про вашу місію в Україні багато писала і канадська преса. Чи було щось таке, про що тебе не запитали, але ти хотів би згадати про це?
– Я задоволений, що ніхто не запитав мене про політичну ситуацію в Україні – олігархів, президента… Мені важливо було дізнатися про стан молодих хлопців – простих солдат, які воюють і вмирають на сході в боротьбі з московськими терористами. Багаті і сильні бики, що грають в шахи молодим українським життям, мені не цікаві.
Щодо нашої місії в Україні: вона була потрібна і українцям, і нам. Серед нашої команди були люди, які не мали українського коріння і їх нічого не пов’язувало з Україною. Проте вони були готові пожертвувати свій час, досвід та енергію, допомагаючи пораненим.
Під час кожної операції ми працювали пліч-о-пліч з українськими медиками, вони училися у нас, а ми спостерігали, як працює їх система. Вони чудові спеціалісти! Я думаю, що це все залишило незабутнє враження. Як підкреслив керівник нашої групи, лікар Олег Антонович, наша місія була новаторською з точки зору співробітництва між медичними спеціалістами України та Канади. Вона забезпечила основу для майбутньої співпраці. освіти.
– Що тебе пов’язує з Україною?
– Мені легше відповісти, що мене не пов’язує з Україною. Я народився в сім’ї українців, тому вперше почав говорити англійською мовою тільки на шостому році життя. Вихований в українському дусі у канадському суспільстві, я учився, як знайти себе у вільному світі. При цьому, роки, проведені в українській національній скаутській організації “Пласт”, допомогли мені багато чого зрозуміти в житті, а саме: що правильно, а що неправильно.
– Твоє повсякденне життя? Що найважливіше у ньому?
– Моя родина, віра та вінніпезька хокейна команда (Winnipeg Jets). Дружина Джолін, син Лука, сестра і родичі.
– Де ти народився?
– Фізично я народився в найкращому у світі місті – Вінніпезі (Канада). Метафізично – коли я став чоловіком. Це було моє справжнє народження.
– Що для тебе означає твоя сім’я?
– Сім’я з усього, це найважливіша річ у світі. Для мене це початок і кінець.
– Чого ти найбільше боявся в дитинстві?
– Це питання найкраще задати моїй мамі. Знаю, що найбільше я боявся води. Ніколи не любив водойм чи пірнати під воду. Боявся впасти під лід та не любив риболовства. Одного дня на озері я спостерігав, як рибалка закидав вудку. І його гачок зачепив за моє плече. Це було дуже боляче.
– Який твій найкращий талант?
– Я є брутально чесним. Все, що я думаю і говорю, це правда.
– Чи є такий куточок у світі, де ти почуваєшся найкраще?
– Я багато подорожував по світі. Жити хотів би у сучасному Львові, або в Дубровнику у Хорватії. Або на маленькому чудовому острові Сент-Люсія, який розташований на одному з Навітряних островів на сході Карибського моря.
– Твоє перше кохання?
– …Не скажу ім’я… летюче. Одного дня гаряче, мов вогонь, другого дня – холодне, як лід.
– Хто є твоїм героєм?
– Мій тато Остап. Як можна не брати його за приклад, коли твій батько отримав Орден Канади? (Адьо додав: але нікому не розповідай про це, бо тато буде занадто пишатися собою).
У мене в житті були різні герої від самого початку, але реальним емоційним корінням на все життя лишається сім’я – тато й мама.
– Твій життєвий девіз? (Your life motto?)
– Підтримуй те, що говориш не тільки словами, але й діями (Walk the Walk, Talk the Talk).
– За останній рік ти став відомою людиною в Канаді. Який твій наступний проект?
– В цей час почав я писати одразу дві книжки, а за кілька місяців знову від’їжджаю на Україну з другою канадсько-українською медичною місією.
“Медицина воістину є найшляхетнішою з усіх мистецтв”, – сказав Гіппократ.
У даному випадку, я з ним погоджуюсь.
