Соліст “Піккардійської терції” виступає у шпиталях, викладає у музичній академії і пережив… панічні атаки.
Богдан Бондаренко
Цієї осені відомий український колектив “Піккардійська терція” відзначив 33-ліття. Вокальна формація (так називають себе хлопці), що виникла на початку дев’яностих, пройшла шлях успіху від концертів у невеликих залах до столичного палацу “Україна”, який вміщає майже чотири тисячі глядачів!
Перманентно змінювався склад учасників (квартет трансформувався у квінтет і певний час навіть був секстетом, тобто складався з шести вокалістів), але незмінним його солістом усі ці роки залишався Андрій Капраль. Харизматичний, енергійний, позитивний… За це його і полюбили глядачі.
Минулого року співак паралельно з “Піккардійською терцією” розпочав сольну кар’єру. І вже перші концерти в рідному місті засвідчили, що новий проєкт має непогану перспективу. Публіці припали до смаку ліричні пісні Андрія Капраля. Принаймні в моєму плей-листі “Танець любові” затримався надовго…
Теплої осінньої днини ми поговорили із заслуженим артистом України про атмосферу в “Піккардійській терції”, легендарну пісню “Гей, плине кача”, під яку з часів Євромайдану ховають героїв, а також його велику сім’ю (у зірки – троє дітей), драми дитинства і приховані таланти.
“СТАРЕНЬКИЙ ТРАМВАЙ” СПІВАЄМО ДОСІ”
– Андрію, як почувається “Піккардійська терція” у свої тридцять три?
– Відповідно до віку. (Усміхається). Тобто ми немолоді чи краще сказати – зрілі, й цей досвід дозволяє нам робити більш розумні кроки, ніж це було в буремній юності. Тридцять три роки – це вже той час, коли ти можеш приймати справді відповідальні рішення. І щодо творчості, і щодо життя загалом. На граблі вже ніхто не наступає. (Сміється).
Хоча загалом у нас не траплялося якихось речей, за які сьогодні було б соромно дивитися один одному у вічі, а головне – людям, котрі нас знають і люблять. Ми жодного разу не продавались під якісь політичні проєкти. Можливо, не заробили грошей, але не “профукали” своїх цінностей. До речі, наш принцип – усі рішення ухвалювати колективно. Це диктує певну атмосферу в колективі.
– Ви пробивалися до популярності фактично без теле- і радіоефірів. Чи можна сказати, що це відбувалось “попри”, а не “завдяки”?
– Мабуть, так. Якщо на початку дев’яностих українська музика була непогано представлена на FM–станціях (інше питання її якість), то вже згодом почав формуватися так званий шоу-бізнес, а відтак – клановість. І щоб потрапити кудись в ефір, особливо у Києві, де все зосереджувалося, треба було мати або фінансові можливості, або зв’язки у владі.
Наприклад, зняти кліп коштувало 5-10 тисяч доларів. За ті гроші тоді можна було купити квартиру – і не одну. (Усміхається). Та це ще не всі витрати: готове відео треба було транслювати на ТБ. А це потребувало втричі більших коштів. Ми стільки не заробляли, тому фактично ніде й не були в ефірах, але… Не знаю як, але нам вдалося прорватися.
– Певний час вашою візиткою була пісня “Старенький трамвай”. А як у репертуарі з’явилась ще одна знакова річ – “Гей, плине кача”?
– Ця історія бере початок ще зі студентських років, коли ми з друзями (не тільки музикантами, а й художниками, поетами, митцями) любили тусуватись у різних кафешках. Збиралися десь після пар, пили каву (з коньяком чи без) та просто співали для душі. Передовсім – щось народне. Так, власне, було і з “Гей, плине кача”.
Це вже потім Володимир Якимець (“Дональд”) зробив новий варіант аранжування, і пісня увійшла до нашого альбому “Ельдорадо”. Хто б міг подумати, що 2014 року, під час Євромайдану, вона стане реквіємом за загиблими. Трапилося це випадково: коли ховали перших героїв Небесної сотні (Нігояна, Жизневського, Вербицького), стояла несамовита тиша, і Євген Нищук увімкнув “Качу”.
Нас потім просили виконувати її на концертах, але лише через рік ми пішли на такий крок. Раніше фізично не могли співати, оскільки на перших рядках накочували ще свіжі емоції й кожному з нас стискало горло. Сьогодні “Терція” також не виконує “Гей, плине кача”. Не хочемо цього робити, щоб ніхто не звинуватив нас у спекуляції. Натомість “Старенький трамвай” співаємо досі.
– Почути цей шлягер мали можливість під час вашого останнього туру в 13 містах України. Серед них – Одеса, Харків, Дніпро, Запоріжжя, де нині доволі неспокійно… Чи виникали під час гастролей якісь трафунки?
– Дякувати Богу, ні. Єдине – у Запоріжжі концерт розпочався десь на пів години пізніше, бо була ракетна небезпека. І завершився трохи раніше – ми не доспівали одну річ, оскільки знову почалася повітряна тривога. Тоді два “шахеди” прилетіли у житлові будинки за пів кілометра. (Зітхає). У решті міст, на щастя, ми потрапляли між “сиренами”. А деякі глядачі, наприклад, у Харкові, казали, що настільки до них звикли, що вже не реагують. Інакше довелось би не вилазити з укриттів. Вони ж хочуть жи-и-и-ти!
– Як часто виступаєте сьогодні в шпиталях?
– Якщо нас кличуть, ніколи не відмовляємо. Звичайно, такі зустрічі завжди зворушливі, але намагаємось тримати емоції під контролем. Це на концерті можна зронити сльозу, а тут – інша ситуація. Ти прийшов підтримати людей і подарувати бодай трохи позитиву, тому не можна розслаблятися. Навіть, коли бачиш поранених, які втратили кінцівки чи зір… Можу тільки уявити через що вони пройшли на війні. Тому розумію, чому хлопці нечасто усміхаються. Коли ж нам вдається покращити їм настрій своєю музикою, я завжди тішуся.
“ПОНАД ПІВ РОКУ Я ПЕРЕСУВАВСЯ НА МИЛИЦЯХ”
– Торік ти представив публіці свій сольний проєкт. Можеш уже похвалитися якимись успіхами?
– Великими – ще ні. (Усміхається). Проте маю перших шанувальників, яким подобаються мої пісні в стилі “джейзі”. Це – поєднання популярної музики з елементами джазу. Розумію, що такі речі не розраховані на масового слухача. Проте це саме те, що я хочу сьогодні робити. До того ж в Україні сьогодні нічого подібного ніхто не створює.
Сподіваюсь, коли закінчиться війна, така музика теж знайде місце. Наразі працюю: пишу нові пісні та потроху виступаю. Вважаю, що в жодному разі не можна сидіти, склавши руки. Мовляв, коли настануть кращі часи, тоді… Ні, треба рухатись уперед. Скажу тобі по секрету (усміхається), що готую нині сольний альбом. Щоправда, це потребує грошей, а поки що з ними сутужно.
– Тепер ти ще й старший викладач естрадно-джазового вокалу в музичній академії. Студенти сприймають тебе як наставника, а потім уже як відомого співака чи навпаки?
– Це в них треба спитати. Принаймні я не ходжу коридорами академії з апломбом, що я великий артист. (Усміхається). Моя місія не тільки в тому, щоб навчити дітей співати, а й правильно мислити в музиці (вважаю, що це не менш важливо), щоб потім вони могли стати індивідуальностями. Мої знання – не з книжок, це – особистий досвід. І його хочеться передати іншим.
Оскільки у нас джазова кафедра, то з усім трохи вільніше. І в поведінці, і в одязі. Можна дозволити собі приходити на роботу не в костюмі. Ну й не в спортивках, звичайно. (Сміється). Хочу, щоб студенти по закінченні нашого вишу, згадували мене як адекватного чувака, а не якогось там зашореного педагога. До слова, я в молоді теж багато чого вчуся, бо вони сьогодні такі цікаві!
– Тобі ж цьогоріч виповнилося п’ятдесят. В якому настрої та з якими думками ти зустрів ювілей?
– Я абсолютно не шкодую за тим, що було у моєму житті. Нині ж сповнений сил, наснаги та бажання робити щось далі. Не хочу, як дехто з однолітків передчасно себе “зістарювати”. Потім вони і йдуть з цього світу старими, сумними, хворими. Не знаю, скільки мені написано прожити, але хотів би максимально використати той час. Аби комусь щось дати чи самому ще чогось досягти.
Можливо, я колись менше про це думав, а тепер розумію, що час справді плине дуже швидко. Тому треба ще активніше працювати. Якщо раніше я нічого не писав, значить, це мало статися саме в п’ятдесят. Знаю, багатьох відомих людей – не тільки музикантів, які щойно в цьому віці починали щось справді здобувати. Можливо, дійсно з роками приходить та мудрість, якою ти можеш оперувати. Тому я бажаю собі одного – бути в творчості, а вона триматиме мене і в тонусі, і при здоров’ї.
– До речі, про здоров’я. Це правда, що в дитинстві ти сім місяців ходив на милицях?
– Так. У мене була проблема з кульшовим суглобом. Рік, а, може, й більше турбувала нога. Дійшло до того, що одного разу я встав з-за столу – і впав. Більше не міг ходити, так боліло. Офіційна медицина особливо не допомогла, тому батьки звернулися до народної цілительки, яка вправляла диски, лікувала хребти і т.п. Тоді таких людей називали костоправами.
Перед візитом до неї мені зробили рентген, але вона навіть не глянула на нього. Поклала на хворе місце руку і сказала: “У тебе стерся хрящ на суглобі”. Прописала певне лікування, якого я дотримувався. Понад пів року пересувався на милицях, не ходив навіть до школи, вчився вдома… На щастя, народна цілителька поставила мене на ноги.
– Знаю, що твоїх рідні свого часу вивезли до Сибіру. Наскільки пам’ять про ті трагічні події передавали у вашій сім’ї?
– Тоді про таке голосно ніхто не говорив. Усі розуміли, що довкола купа людей, які можуть у будь-який момент підставити. Проте в родині, звісно, про все оповідалося. Наприклад, про те, що бабцин брат не захотів йти до лав совітської армії, переховувався з другом, а потім їх знайшли та вбили. А всіх, хто був удома, одразу “спакували” – і в Сибір. Вісім років там провів і мій тесть, якому уже за вісімдесят.
Тому нелюбов до московитів у мене була все життя. І вона лише зростала, коли пізніше я став вивчати історію та зрозумів, скільки горя принесли в Україну наші агресивні сусіди. Що вже казати про нинішню війну. Знаєш, і батьки, і Церква завжди вчать прощати. Багато кому я можу пробачити, а от московитам – ні. Усі ті вбивства, жорстокість, кровожерливість, звірства… Тому я їх просто ненавиджу!
“НЕ МОЖНА КОГОСЬ ІЗ ДІТЕЙ ЛЮБИТИ БІЛЬШЕ, КОГОСЬ МЕНШЕ”
– У тебе є чудова пісня “Танець любові”. Питання про те, що тебе надихнуло на її написання, мабуть, буде риторичним?
– Мене надихнув Львів, який подарував зустріч із дружиною. Тішуся, що ця пісня перегукується з життєвими історіями інших людей… Зрештою, кожна з пар танцює свій танець любові все своє життя. (Усміхається).
– А скільки триває ваш?
– Понад тридцять років. Ми одружилися 1997-го, а до того зустрічались десь років п’ять. Сумарно виходить багато. (Сміється). Як ми познайомились? На одному з концертів, куди Оля прийшла з коліжанками. Дівчата домовилися, хто з хлопців – чий, і вона вибрала мене. Потім ми перетиналися на студентських тусовках. Якось заговорили й справа пішла далі. (Усміхається).
– За 28 років шлюбу ваш сімейний човен натрапляв на рифи?
– Не те, щоб ми робили якісь серйозні помилки, але давалися взнаки життєві цикли, про які попереджають психологи. Тобто раз на сім років може виникати “шторм”, що випробовує подружжя. Що й не дивно, адже ми всі – різні, так? Проте, якщо свого часу вирішили бути разом, то і будь-які труднощі слід долати спільно.
Такого в жодній сім’ї не буває, щоб хтось не підвищував голосу чи не сперечався. Це нормально, але… Іноді треба ховати свої амбіції і поступатися одне одному. На щастя, у мене дуже мудра жінка. Реально. (Усміхається). Вона знаходить ті слова, які справді переконують. Зрештою, в нас особливо немає часу думати про якісь “кризові періоди”, бо займаємося трьома дітьми.
– І як ти почуваєшся у ролі багатодітного татуся?
– Я на тому особливо не концентрую увагу. Звісно, це дещо складніше, ніж давати собі раду з однією дитиною. Адже треба ділити любов між усіма. По-чесному. Не можна любити когось більше, когось менше. Усе має бути порівну. Тим більше, що у мене троє дівчат. Старшій – 24, середній – 18, а молодшій – 15.
– Цікаво, в тебе є якісь приховані таланти?
– Сьогодні нерви вже не ті, а колись я малював картини і ліпив фігурки з пластиліну. Одного разу навіть зробив дерево, на якому було чотириста листочків. (Усміхається). Непогано водив автомобіль – принаймні так казали. Мені не раз доводилося сідати за кермо бусика, яким ми їздили з “Терцією” на гастролі…
А ще – я люблю готувати. Рецептів особливо не дотримуюсь, а додаю щось від себе. Так завжди цікавіше. Проте у кулінарії я традиціоналіст. Не проти “високої кухні”, але віддаю перевагу класичним стравам. Запечеш, наприклад, м’ясо і знаєш, що не залишишся голодним. (Сміється). Їсти ж я люблю. Не обжиратися, а смакувати.
– Від страв традиційної кухні потім з’являється живіт. Знаю по собі… Як ти з тим борешся?
– Спеціально не борюся. Не роблю з того проблеми взагалі. Усе життя я, скажімо так, не худий. І розумію, що ніколи худим не буду. Та й дивлячись на інших, хто має більший живіт, ловлю себе на думці, що в мене ситуація ще не критична. (Сміється). До речі, зайва вага час від часу сама зникає. Наприклад, коли я мав панічні атаки, то доводилось пити антидепресанти. І тоді я дуже схуд. Ну, а тепер навпаки.
– А що стало причиною панічних атак?
– Виникло дуже багато стресових чинників. По-перше, я перехворів на ковід, по-друге, не було роботи (звісно, через пандемію), по-третє, мама зламала ногу й потрапила до лікарні, потім від тромбу померла фактично у мене на руках. От нервова система і виявилась слабким місцем… Відтак півтора року мене “ковбасило”. Довелося приймати ліки – такі заспокійливі. Врешті-решт я впорався з тією ситуацією.
– Андрію, коли ти востаннє плакав і з якого приводу?
– Коли влітку загинув мій друг – Славко Рущишин, з яким я знайомий із часів заснування мистецького об’єднання “Дзига”. Досі не можу повірити, що його немає. Ніколи не забуду, що в складний момент життя він мене підтримав. Взагалі добре ставився до нашої сім’ї, до моєї дружини, до діточок… Тож на його похороні у Львові, на Личаківському цвинтарі, я справді плакав.
Однак досить часто буває так, що у ту мить, коли всі не стримують сліз, я залишаюсь незворушним. Заплакати ж можу вже згодом. Інколи мене пробивають емоції під час прослуховування якоїсь мелодії. Достатньо одного якогось звороту – це може бути будь-який інструмент – і мої очі стають вологими… Проте зазвичай я все ж не впадаю у меланхолію. Волію бути оптимістом!
БЛІЦ
– “Тріо Маренич” чи Степан Гіга?
– “Тріо Маренич”.
– Лубабу чи лялька-мотанка?
– Ні те, ні те.
– Кіно чи театр?
– Кіно.
– “Океан Ельзи” чи “Мертвий півень”?
– “Піккардійська терція”. (Усміхається).
– Лате чи капучіно?
– Еспресо.
– Море чи озеро?
– Хай буде море.
– Джордж Майкл чи Гару?
– Обидвоє.
– Авто чи велосипед?
– Авто.
– Іван Багряний чи Михайло Коцюбинський?
– Це великі письменнники, тому і той, і той.
– “Діор” чи “Баленсьяга”?
– Не знаю. Я не “брендовик”. (Сміється). Одягаюсь у масмаркеті.
НАШЕ ДОСЬЄ
Андрій Капраль народився 20 січня 1975 року у Львові. Батьки не мали стосунку до творчості: тато працював інженером-електроніком, а мама – в їдальні. З дитинства виявляв потяг до музики, співу й акторства. Грав на барабанах і акордеоні.
Закінчив музичні школу та училище, а потім – консерваторію (нині це академія). За освітою диригент. Співав у студентському хорі, де й познайомився з майбутніми учасниками “Піккардійської терції”. Лауреат Шевченківської премії, а також заслужений артист України. Його кумир – канадський співак і композитор Джинно Ваннеллі.
Одружений. Дружина має диплом психологині, але працює проєктним менеджером. Виховує трьох доньок. Автолюбитель: нині кермує позашляховиком “Ніссан”. Не любить висоти. Уникає подорожей літаками. Понад 20 років не курить, хоча до того 14 років не випускав із рук цигарок.
