Український письменник вечеряє з президентами, читає лекції в американських університетах і сумує за своїм… городом
Він – людина, яка буквально живе на валізах. Телефонуючи Андрію Куркову ніколи не знаєш, в якій частині земної кулі письменник відповість. Це можуть бути не тільки країни Європи, але й Америки чи Азії. Одного разу мій дзвінок застав його в Нью-Йорку, іншого – у Парижі, а потім – в Осло…
Це й не дивно: 63-річний Андрій Курков сьогодні – чи не найвідоміший сучасний український письменник за кордоном. Його твори – романи, повісті, нон-фікшн – перекладено сорока п’ятьма мовами! Чи може ще хтось із його колег похвалитися таким досягненням? Вiдповiдь однозначна – нi.
Окрім того, Андрій Курков має в своїй скарбничці численні відзнаки: як отримані на Батьківщині – наприклад, “Золотий письменник України”, так і на Заході. Тільки за останній рік його нагородили більш чи менш престижними літературними преміями в Ісландії, Німеччині, Канаді й США. Має він і державні нагороди: скажімо, французи удостоїли нашого співвітчизника Ордена Почесного легіону.
Його звідусіль запрошують взяти участь у книжкових ярмарках (цієї весни Україна вперше брала участь у такому заході в столиці ЄС – Брюсселі, й Андрій Курков офіційно відкривав форум), зустрітись із читачами, провести майстер-класи, прочитати студентам лекції. Торік письменник викладав у Стенфордському, а потім Колумбійському університетах.
Майже місяць мені довелося “полювати” на автора “Пікніка на льоду”, “Приятеля небіжчика” й “Сірих бджіл”. Тож можете уявити мою радість, коли я почув голос Андрія Куркова у слухавці. До того ж виявилось, що письменник перебуває не за кордоном, а в рідному Києві. Тож міг приділити більше часу для ексклюзивного інтерв’ю “Ukranian People”, ніж це робить зазвичай.
“Без амбіцій – нецікаво”
– Андріє Юрійовичу, не так давно у вас був день народження. Пригадую, одного разу він застав вас в аеропорту Гонконга – дорогою на Тайвань. А цьогоріч, де “задували свічки”?
– У Франції. У цей день якраз відбувалася офіційна церемонія інавгурації Страсбурга як світової столиці книги. І я був одним із почесних гостей. Мав там три виступи, а ввечері, вже у мерії, мене привітала з уродинами мадам мер. Того ж дня я побачився з нашим послом при міжнародних організаціях Борисом Тарасюком та зустрівся з українськими друзями із Європейського суду з прав людини. Тож я багато всього встиг за цей день.
– Вам виповнилося 63 роки. Як ви вважаєте, це – “вже” чи “ще”?
– І те, й інше. (Після паузи). Скоріше це – “вже”, ніж “ще”. Проте час від часу виникають якісь задуми й плани. Хоча тепер важко щось планувати, враховуючи, що ми живемо в атмосфері війни.
– Якщо трохи пофантазувати: вам не хотілось би поміняти цифри місцями? 6 і 3 на 3 і 6…
– Ні, подібних думок не виникає. (Усміхається). Мабуть, тому, що я не заздрю нинішній молоді. Це навіть не питання заздрощів, а питання амбіцій. У них, як мені видається, немає таких амбіцій, які були у мене, коли я був молодий. Бути ж молодим без амбіцій, до того ж серйозних амбіцій, думаю, було б нецікаво. Просто насолоджуватися життям? Не знаю… Так що, в принципі, я задоволений своїм віком, задоволений своїм шляхом до цього віку і у мене немає жалю, що життя минає.
– У вас чимало різних відзнак. Які емоції переживає письменник під час церемонії їх вручення більш-менш зрозуміло. А коли нагорода вислизає з рук та дістається комусь іншому – як у випадку з цьогорічною Букерівською премією (Англія) – це викликає розчарування, гнів, фрустрацію?
– Ні. (Сміється). У мене таких відчуттів не було… Насправді я ніколи не мріяв про нагороди, тому спокійно ставлюся до них. Проте, звичайно, коли ти отримуєш, наприклад, головну премію Ісландії – імені Ландора Лакснеса, Нобелівського лауреата, це дуже приємно. Тим більше, що на церемонію мене запросили разом з дружиною та з аеропорту привезли в гості, на вечерю, до президента країни. І потім ми провели в Рейк’явіку три чудові дні. Однією з подій був мій виступ, який включав у себе велику частину про Україну й українську літературу. Тож це ще одна можливість говорити про нашу країну на ширшу аудиторію.
– Сьогодні інтерес до нас за кордоном все ще високий чи це залежить від новин з фронту?
– Ні, інтерес дуже серйозно впав. Як і до подій в Ізраїлі. Тобто ми всі повинні розуміти: коли новина перестає бути новиною, інтерес знижується. У книгарнях Європи й Америки, скажімо, уже немає окремих викладок книжок про Україну, про війну і т.д. До слова, в липні англійською вийде мій “Щоденник агресії – 2”. Потім з’являться переклади голландською, німецькою, французькою, польською, норвезькою та ще кількома мовами. Я розумію, що видавцям буде, мабуть, не так легко з цією книжкою, як із першою. Враховуючи, повторюсь, що такого інтересу, як раніше, вже немає. Але вони розуміють, наскільки важливо, щоби книжки про нашу країну і про війну не зникали зараз із полиць.
– Ви згадали про переклади. Цікаво, скількома мовами можна прочитати Андрія Куркова?
– Сорока п’ятьма. Якщо говорити про найекзотичніші, то це – баскська, каталанська, малаялам, а також обидві китайські мови – кантонська і мандарин… Тепер же ж до них додалася фарерська. Декілька місяців тому нею вийшов “Щоденник Майдану”. Як бачите, лави моїх читачів розширюються.
“Вибухи були у 400 метрах від нас”
– Ви колись писали у потягах і літаках, а нині вдається?
– Набагато складніше й набагато менше. Сьогодні взагалі важко працювати. Що вдома, що в дорозі. Я пробую писати, але вже два з гаком роки це лише статті та есеї. Останні, власне, були написані у потягах та літаках. Тепер працюється значно важче, ніж колись.
– З психологічної точки зору, як ви це пояснюєте? Можливо, причина у тому, що перебуваєте на чужині? Чи немає особливої різниці – за кордоном ви чи вдома?
– Складно сказати. В принципі, людина, яка пише про війну, вона возить її з собою. Куди б я не поїхав – до США, Канади, Мексики, Колумбії – війна весь час зі мною. І якби… Сумувати за домом – це одне, але, працюючи, ти забуваєш, де перебуваєш. Місце насправді не відіграє такої важливої ролі.
Після початку повномасштабної агресії половина українців стали якщо не біженцями, то номадами. Тобто людьми, які блукають по світах. Вони втратили відчуття стабільності, втратили відчуття постійного дому. І ось це у мене є. Я декілька разів аналізував свій стан та доходив до думки, що, в принципі, свій домашній світ психологічно я втратив.
– Це можна якось виправити?
– Під час війни – ніяк. Поступово приходить розуміння: те, що у тебе є, воно вже тобі не належить, і може зникнути в один момент. До того ж не з твоєї волі. Тож ти готовий рано чи пізно втратити все, що маєш… Думаю, така реакція – це свого роду психологічний захист.
– У тому районі, де ви мешкаєте в Києві, траплялися “прильоти”?
– Найближче вибухи були у 400 метрах від нас – на Володимирській вулиці. У Будинку вчителя, де колись засідала Центральна Рада, досі не вставлені вікна. Це там впала ракета і вбило кількох людей. Іншого разу вона летіла на СБУ, а приземлилась у парку Шевченка. У наших друзів, які живуть неподалік, повибивало шибки, двері й знесло частину даху. Коли були вибухи, наш будинок теж підскакував. Так що ми добре знаємо ці відчуття.
– Перед нашим інтерв’ю була чергова “повітряна тривога”. Слава Богу, нетривала. Скажіть, повертаючись щоразу в Україну, ви швидко адаптовуєтеся до наших реалій?
– З цим усе нормально. Насправді додаток, який сповіщає на телефоні про “тривоги” в столиці, у мене працює скрізь, де б я не перебував. Слідкую за ним постійно, бо у Києві – моя родина, а також друзі. Тому я весь час на зв’язку з ними. І в момент повернення, коли перетинаю кордон, у мене немає відчуття, що переїжджаю із зони безпеки в зону небезпеки. Тобто я просто повертаюсь додому, а дім тепер там, де справді небезпека.
– Під час недавніх нічних атак я слухав в укритті аудіоверсію ваших “Сірих бджіл”, яку Богдан Бенюк записав на Українському радіо. Ви мали можливість ознайомитись?
– Я навіть не знав, що вона існує. Перший раз від вас чую. Треба буде поцікавитися. Вчора якраз бачився з Богданом Бенюком, але він мені про це не розповідав. (Усміхається). У будь-якому разі – дуже приємно. До слова, шкода, що він не знімався в екранізації мого роману. Фільм, начебто вже закінчений, і його збираються показувати восени.
– Головний герой цієї книги – пасічник. Мабуть, вам доводилось вивчати нюанси цього фаху? Аби розуміти принаймні, що означає, коли вулик гуде, а коли цілковита тиша…
– Перед початком роботи над романом я поїхав до Литви, де й вчився бджолярству. Знаєте у кого? У колишнього міністра внутрішніх справ, який щойно вийшов на пенсію і котрого я знав раніше. Тож я добре підготувався, адже знав, що у різних країнах пасічники перевірятимуть, чи є в тексті помилки. І мені було дуже цікаво, що бджолярі Франції, Італії, Іспанії написали на своїх сайтах, що все правильно, і вони рекомендують мою книжку. (Усміхається).
“У селі мені якось комфортніше”
– Коли я телефонував вам торік восени, ви викладали в Колумбійському університеті. Наскільки тамтешня молодь зацікавилась українською літературою?
– Ви знаєте, більше, ніж у Стенфорді, де я також викладав минулого року. Я був дуже задоволений студентами Колумбійського університету. Крім них, на лекції – з мого дозволу – приходили вільні слухачі. Це свідчення того, що інтерес справжній. Себто в інтелектуальному суспільстві є певний запит.
– Знаю, що три роки тому ви працювали у Каліфорнії над новим романом. Яка його доля?
– Це мав бути не роман, а книжечка нон-фікшн. Дослідження про еволюцію в Америці знання про Україну. Я не завершив тієї роботи, а нині вже немає сенсу щось дописувати. Тому що повністю змінилися обставини і тепер, можна сказати, американці знають про нашу країну, може, навіть більше, ніж про Мексику.
– Це ваш єдиний твір, який не завершений і не побачив світ?
– Ні, у мене є декілька недописаних романів. Я кинув їх, оскільки втратив інтерес. Також є завершені твори, але не опубліковані. Просто я вирішив не видавати. Тож для мене в цьому досвіді – нічого нового.
– А вірші ви іноді пишете – як у молодості – чи вже не експериментуєте?
– Ні. Інколи думаю, що колись повернусь до написання віршів, але ще не настав той час… Нині я трошки частіше читаю поезію, але тільки тих наших поетів, яких особисто знаю. Для мене це продовження спілкування з людьми, котрих я поважаю і люблю.
– А дружині ви щось присвячували?
– Прозу – так, а поезію – не пригадую. (Після паузи). Я писав вірші трьома мовами: українською, російською і англійською. Останні, власне, могли бути присвячені Елізабет.
– До речі, скільки років вашому шлюбові і хто кого більше змінив: ви – дружину чи вона – вас?
— З дня нашого весілля минуло 36 років. За той час ми обидвоє змінювалися. І під впливом одне одного, і під впливом обставин, і під впливом віку, тобто дорослішання. Тому не можна сказати, що хтось когось змінив. Хоча… Я думаю, що насправді дружина не особливо змінилася: головні принципи, які в неї були, такі й залишилися. Натомість я справді змінився, до того ж – на краще. Швидше за все, під її впливом теж став дуже принциповим і, може, більш відповідальним. За власні вчинки та власні рішення.
– Як мав би виглядати ідеальний день вашого подружжя?
– Важко сказати, бо іноді ми подорожуємо разом, іноді – я один. Ідеальний день для мене – той, який починається зі спокійного сніданку і розмови за кавою. Потім – прогулянка, а ввечері – можливо, театр та обговорення побаченої вистави. Опісля ще – пізній чай… Але під час війни – це така утопія. Хоча вчора ми справді були в театрі – на прогоні вистави. Тому коли з’являється можливість побути разом, пробуємо зробити ці моменти ідеальними.
– За той час, що вас не було на рідних теренах, встигли скучити за дачею під Житомиром?
– Навіть, коли я не за кордоном, а в Києві, теж скучаю за нашим садом і городом… Дружина й діти уже все посадили та посіяли. Тож потім будуть і свої помідори, і перці, і огірки, і навіть картопля. (Усміхається). Без урожаю ми не залишимось.
– Під час пандемії ви мешкали на селі пів року. Скажіть, відчуття часу там інше, ніж у мегаполісі?
– У селі мені якось комфортніше. Та й працювати легше, бо час зникає. Він відчувається, коли є динаміка, а там життя відбувається за природніми ознаками – це світанок і захід сонця. До того ж, думаю, у селі в людей психіка набагато міцніша, ніж у жителів мегаполісів. Принаймні мені там спокійніше та більше подобається. Особливо – зараз.
“Робота в колонії – цінний досвід”
– Ви колись розповідали мені, що працювали, точніше служили, охоронцем у в’язниці в Одесі. Той незвичайний досвід – як письменникові – потім знадобився?
– Насправді це була дуже добра школа психології. Тому що всередині в’язниці – особливе спілкування. Як між тими, хто сидить, так і між ними й солдатами та професійною охороною. Тобто там декілька зовсім різних рівнів комунікації і різних рівнів дистанцій між людьми. Для письменника це дуже корисна й дуже цінна інформація, дуже цінний досвід.
Один із моїх недописаних романів якраз про той час і про ту колонію. На жаль, я його не закінчив, адже виник внутрішній конфлікт. Коли я пишу, люблю змінювати реальність, а тут реальність була занадто близькою до мого життя, і я не міг її змінювати, не хотів. А не зробивши цього, не можна було писати далі. Таким чином текст залишився незавершеним. Проте я багато чого пам’ятаю досі і вдячний долі, що в мене був цей досвід.
– Ще один цікавий факт – ви вивчали японську мову. Застосовуєте ці знання нині чи ви у ті краї давненько не забредали?
– Я там тільки один раз був – у 2015 році. Книжки в Японії виходять, до нас приїжджають їхні журналісти. От нещодавно було телебачення, знімало велике інтерв’ю зі мною… Якщо поталанить, то незабаром знову полечу до Японії. Щодо мови, я нею не займаюся і підзабув. Та, якщо буду збиратися, пригадаю основні розмовні моменти. А так, на жаль, мій зв’язок з японською давно вже обірвався.
– А скількома мовами ви сьогодні володієте?
– Я можу виступати шістьма мовами: українською, російською, польською, англійською, французькою, німецькою. Ну і міг би поновити свою італійську, бо часто тепер буваю в Італії. З видавцем та друзями навіть уже спілкуюся, але ще не відчуваю, що готовий до виступів.
– Знаю, що ви – автолюбитель. Який у вас стаж?
– Тридцять років, мабуть. Куди найдалі я їздив за кермом? З України до Франції – у Марсель. Це одна з останніх мандрівок. А колись, до анексії Криму, за один день міг подолати відстань до Севастополя чи Ялти. Також мандрував машиною у Клайпеду і Вільнюс, себто в Литву. Україну ж об’їздив практично всю: від кордону до кордону – показував дітям, наскільки різна наша країна.
– Які зацікавлення ваших синів?
– Старший захоплюється анімацією. Проводить також майстер-класи – таку арт-терапію з дітьми в Ірпені, а також займається іншими благодійними проєктами, що організовує одна католицька організація. А молодший має інтерес до техніки, зокрема, старих фотоапаратів. Якщо треба, може й відремонтувати. І не тільки їх.
– А ви з технікою дружите?
– Не дуже. Я суто гуманітарна людина. З сантехнікою ще можу дати собі раду, а з чимось складнішим уже не вийде. (Усміхається).
– Якщо не секрет, куди проляжуть ваші маршрути найближчим часом?
– Заплановано поїздки у Лондон, Дублін, Гельсинкі, Париж, а також у місто Хей-он-Уай – на один із найвідоміших фестивалів в Англії. Потім повертаюсь до України і вже буду тут. Можливо, тільки в липні поїду на конференцію у Сараєво, а в серпні – до Единбурга, де представлятиму вже згаданий другий том “Щоденника вторгнення”.
– І останнє питання цього інтерв’ю: що сьогодні живить ваш оптимізм, який ви потім транслюєте читачам за кордоном?
– Те, що, попри все, життя в Україні триває. І навіть звуки “повітряної тривоги” не здатні його зупинити. Оце щойно повернувся з парку Шевченка, де зустрів вуличних музикантів. Хоча лунала сирена, дівчина продовжувала грати на скрипці, а її батько чи товариш – на акордеоні… Думаю, така стійкість українців – це і є привід для оптимізму й віри у те, що все ж наприкінці усе буде добре!
Бліц
– Хемінгуей чи Фолкнер?
– Хемінгуей.
– Шварценеггер чи Сталлоне?
– Я би закреслив обидвох.
– Смокінг чи футболка?
– Футболка.
– Лабрадор чи коргі?
– Лабрадор.
– Гамбургер чи канапка?
– Канапка.
– Чай чи кава?
– Кава.
– Коньяк чи горілка?
– Коньяк.
– Нью-Йорк чи Новий Орлеан?
– Це добре питання. (Усміхається). Все ж таки – Нью-Йорк, хоча я дуже люблю Новий Орлеан і був там одразу після урагану. Тобто бачив повністю розбите місто й те, як воно просто на очах знову оживало для подальшого життя.
НАШЕ ДОСЬЄ
Андрій Курков народився 23 квітня 1963 року. Дебютував у літературі рівно тридцять п’ять років тому – оригінальною повістю “Напад”, що містила елементи історичного сюрреалізму.
Сьогодні у його доробку лише романів – п’ятнадцять. Серед найвідоміших – “Пікнік на льоду”, “Приятель небіжчика”, “Нічний молочник”, “Львівська гастроль Джимі Хендрікса”, “Сірі бджоли”. Останній, як і “Ключі Марії” (співавтор Ю. Винничук), номіновано цьогоріч на польську премію Angelus.
Найдовше працював над трилогією “Географією одиночного пострілу”. Сім років писав і два – редагував, намагаючись скоротити. Для порівняння: роман “Садiвник з Очакова” забрав три роки. Як правило, творить під класичну музику – Густава Малера, Арнольда Шенберга та ін.
Торік потрапив у скандал на літературному фестивалі в Торонто (Канада), погодившись взяти участь у публічній дискусії з американською письменницею російського походження Машею Гессен. Такий крок викликав жорстку критику колег і не тільки.
Очолював Український ПЕН-клуб. Член Європейської кіноакадемії. За його сценаріями знято понад два десятки фільмів – як художніх, так і документальних. Входить до міжнародного журі, що присуджує кінопремію “Фелікс”.
Перебуває у шлюбі з Елізабет Шарп. Познайомились ще в студентські роки. Вінчались у Лондоні. Після одруження вона погодилась переїхати до Києва. Мають трьох дітей: доньку і двох синів. Нині дружина координує виступи чоловіка за кордоном – відповідає за логістику і складає календар.
Письменник збирає антикварні грамофони й раритетні платівки. Також може похвалитися колекцією старих фотоапаратів. Вони – в робочому стані, тож сини залюбки знимкують. Причому – на чорно-білу плівку.
Автолюбитель. Багато років мав “Форд Ескорт”, а останні сімнадцять їздить на мінівені “Міцубісі”. У місті воліє пересуватися таксі, а за його межами – власним транспортом.
