Олена Ріпка
131 рік тому, 3 січня 1895 року в Житомирі народився Борис Лятошинський – видатний композитор-симфоніст, диригент, піаніст. Один з основоположників модернізму в українській класичній музиці, Шевченківський лауреат. Творити Лятошинському довелось у складні часи підсовєцької України.
“Борис Лятошинський – один з найважливіших композиторів двадцятого століття. Його симфонії не поступаються Шостаковичу, чи гордості Фінляндії Сибеліусу. Проте, Сибеліус і Шостакович відомі у всьому світі, а Лятошинського мало-хто знає. Чому так? Тому, що його твори мало виконують. Його симфонії потрібно зіграти по-справжньому. У нього ж така вагнерівська оркестровка, що навіть наш колонний зал філармонії буде малим. Його музика повинна бути виконана у Лондонській або Берлінській філармонії і там же ж записана. Тоді це прозвучить.”, – сказав про свого учителя видатний український композитор сучасності Валентин Сильвестров.
Творчість Лятошинського припала на період культурного терору срср, але він зумів зберегти автентичність і сміливо поєднував українські народні мотиви з модерністськими ідеями. Його вплив на “Київський авангард” – покоління композиторів-шістдесятників – неоціненний.
Композитор ніколи не говорив про “музичний зміст” своїх творів. Один із небагатьох відомих випадків – коли композитор на настійливе домагання музикознавця дізнатися, чи є зв’язок між мистецьким доробком і фактами його біографії, відповів: “Усе, що я написав, якоюсь мірою автобіографічне. Можливо, навіть з дитинства…”
Блискучий талант
Борис закінчив другу житомирську гімназію. Його батьки були музично обдарованими та вважали за необхідне навчати музиці і дітей. Мати сама вчила сина грати на фортепіано, пізніше він починає грати і на скрипці. Вже 1910 року він пише свої перші твори – мазурку, вальс, невеликі п’єси для фортепіано, а трохи пізніше фортепіанний квартет. Ці твори виконують у Житомирі і притягують до себе увагу музичної громадськості.
1913 року Борис Лятошинський вступає на юридичний факультет Київського університету, водночас готується до вступу в тільки-но відкриту консерваторію, приватно бере уроки у славнозвісного професора Рейнольда Глієра та стає студентом його класу у консерваторії. Наставник став для Бориса справжнім другом на все життя і найбільше вплинув на його музичний світогляд. Після смерті Глієра Лятошинський закінчив та оркестрував його концерт для скрипки, а 1964 року присвятив пам’яті митця симфонічну “Ліричну поему”.
1918 року у буремному Києві Лятошинський пише свою Першу симфонію, яку вперше виконали 1926 року. Диригуватиме оркестром вчитель Лятошинського – професор Глієр. Але потім її чекає тривале забуття: совєцька цензура її нищівно критикувала, називаючи твори Лятошинського буржуазними.
1920 року Лятошинський почав викладати в Київській консерваторії, і працював там до кінця свого життя. Як і його вчитель Глієр, він зміг об’єднати навколо себе композиторську молодь, і вже за 3 роки в його класі було понад 20 студентів. 1935 року Борисові Лятошинському присвоїли професорське звання, а за три роки він почав також викладати і в московській консерваторії.
У 1930-х роках Лятошинський, окрім симфонічних партій для оркестру, створив і декілька сюїт для кіно. Він пише романси, музично обробляє чимало народних пісень, поклавши їх на фортепіано – завдяки батькові, який був гімназійним професором, він з юних років зацікавився українською історією та культурою. Окрім того, він редагував оперу Миколи Лисенка “Енеїда”, вів музичний супровід балетів та опер, а 1937-го блискуче відіграв оперу “Тарас Бульба”.
У силу свого могутнього таланту, Лятошинський став головною жертвою “полювання на формалістів”. Як учень Глієра, що був німецько-польського походження, відкриваючи перед українською культурою сучасний європейський простір, він отримав тавро “найхарактернішого представника буржуазно-індивідуалістичного урбанізму”. 1937 року його Другу симфонію також розкритикували московські критики, які, власне, вирішували долю української музики, – за небажання “наблизитися до яскравого і хвилюючого совєцького життя і перемогти в собі тяжкий тягар формалізму”.
Протистояння з совєтами
Попри критику, невдовзі Лятошинський очолив Спілку композиторів України, де головував до початку німецько-радянської війни. У цей період відбувся авторський концерт Бориса Миколайовича, який схвально оцінили як музикознавці, так прихильники його творчості.
З початком війни Лятошинського разом із іншими викладачами консерваторії евакуювали до Саратова. Його композиції звучали на хвилях радіостанції “Тарас Шевченко”, яка вела свої передачі для партизанського підпілля України. Лятошинський брав у них участь разом зі своєю дружиною Маргаритою Царевич. У той час Борис Миколайович створив чимало сюїт на основі українських народних пісень та віршів українських поетів. За “Український квінтет”, написаний 1942 року, Лятошинському присвоїли Державну премію. У 1945-х Лятошинський отримав звання заслуженого діяча мистецтв Урср.
Як тільки стало можливим повернутися до України, Лятошинський примчав до Києва і одразу ж поринув відновлювати музичне життя у повоєнному місті. Борис Миколайович стає художнім керівником Української філармонії, водночас працює музичним консультантом у Радіокомітеті та викладає у Київській консерваторії.
Кульмінацією протистояння композитора з совєцькою культурною політикою стала Третя симфонія (1948). 1951 року, під час першого виконання на концерті пленуму Правління Спілки композиторів України, твір вітають стоячи, але невдовзі його оголосять “порочним твором”. Мовляв, композитор виступає “не як совєцький прихильник миру, а як буржуазний пацифіст”. Спілка композиторів України на зборах за участю гостей із москви Коваля та Захарова назве симфонію “формалістичним мотлохом, який треба спалити”. Лятошинський захворів на депресію і писав: “як композитор я мертвий, і коли воскресну, не знаю”. За кілька років Лятошинський її змінить, переробить фінал з трагічного на штучно-піднесений. Таким він є і нині. Відтак оцінка творчості Лятошинського різко змінилася на протилежну. Третю симфонію оголосили етапною для всієї української музики.
Початок хрущовської відлиги дав композитору можливість розкритися у Четвертій та П’ятій симфоніях, які вже не так завзято критикували, а сам Лятошинський отримав більше публічного визнання. Композитор відвідав Італію, Францію, Велику Британію, Бельгію, НДР, Польщу, Болгарію, Чехословаччину, Швецію. Його партитури потрапляють до рук все нових і нових диригентів, а твори Лятошинського знаходять свого слухача.
1958 року за низку композицій на польську тематику Лятошинського нагородили “Медаллю тисячоліття”.
1995 року диск із симфоніями Бориса Лятошинського видано у США, і його визнано кращим записом року. Шевченківську премію за оперу “Золотий обруч” (за повістю Івана Франка “Захар Беркут”) композитору присудили посмертно.
Борис Лятошинський виховав плеяду чудових композиторів, серед яких Ігор Шамо, Валентин Сильвестров, Леся Дичко, Іван Карабиць, Євген Станкович, Юрій Щуровський, Леонід Грабовський та багато інших.
Востаннє Борис Лятошинський піднімався на сцену Колонного залу Київської філармонії взимку 1968 року, диригуючи свої симфонії. А вже 15 квітня видатний композитор відійшов засвіти. Покоїться на Байковому кладовищі.
Борис Лятошинський заклав підвалини для сучасної української класики в часи культурного терору та виховав покоління композиторів-шістдесятників у складних умовах, коли керівництво Київської консерваторії було відданим ідеалам соцреалізму. Найголовніше – в часи тоталітарної совєцької задухи він доклався до створення української академічної музики, якою ми знаємо її сьогодні, осучаснивши її небаченими раніше інноваціями.
