1 квітня патріархові українського, національного пісенно-поетичного слова – сповнюється 90!
“Наливаймо, браття, кришталеві чаші!”
Михайло Маслій
Журналіст за фахом, поет-пісняр за покликанням, автор сотень пісень, які посідають провідні місця в репертуарі найпопулярніших виконавців України, а також співаків інших держав, Вадим Крищенко усе своє свідоме життя пропрацював на посаді відповідального секретаря Головного комітету Виставки досягнень народного господарства (ВДНГ) України. У трудовій книжці у нього всього один запис. Поезія, а згодом і пісня стали для нього справжнім хобі, яке переросло у життєдайні зерна золотих сторінок українства. Нині в усіх куточках світу, де мешкають наші земляки, кожен знає пісні автора: “Наливаймо, браття, кришталеві чаші” (її без відома поета використав Єжи Гоффман у фільмі “Вогнем і мечем”, уважаючи народною), “Хай щастить вам, люди добрі!”, “Білі нарциси”, “Берег любові”, “Родина”, “Гей ви козаченьки”, “Одна – єдина”, “А вже осінь прийшла у мій сад” і багато-багато інших.
Пісні на вірші Вадима Дмитровича хочеться слухати і співати, вони змушують подивитись вперед і оглянутись назад. Вони дають душі всміхнутись і втерти сльозу тривоги. Його поетичне слово таке наповнене і щире, що просто не може не обнятись з мелодією. А хіба є вища оцінка від цієї? Господь щедро обдарував пісняра не лише талантом, а й довголіттям. Має наш улюбленець-ювіляр свою мрію:
На цій землі я хочу буть
Хазяїном – не гостем.
Бо дуже прагну досягнуть
До цифри 90!
Уклінно дякуємо, наш пісенний батьку і учителю, що були, є і будете у нас. Нехай буде мирною, багатою і щасливою земля, яка народжує таких Господніх талантів!
“Я освітянське дитя ще довоєнного “виробництва”
– Народився я в Житомирі, як не дивно, у студентському гуртожитку. Мої батьки якраз навчалися – мама на четвертому курсі, тато (він пізніше вступив) – на третьому. Вони були вчителями. Так що я освітянське дитя ще довоєнного “виробництва”, і війна пройшла через моє дитинство, – каже Вадим Крищенко. – Коли 1939 року Західна Україна приєдналася до Східної, батька скерували працювати завідувачем райвно до Луцька. Ми прожили там два роки поруч річки Стир.
Війна прийшла миттєво, 22 червня 1941 року. Мої батьки зі мною змушені були повернутися на Житомирщину. А на Волинь я повернувся творчою співпрацею з корифеями пісні Лесиного краю – Василем Зінкевичем і тріо Мареничів.
Дитинство минуло на берегах річки Хомори у бабусі з дідусем у селі Глибочок Баранівського району. Усе сільське життя, його перипетії і труднощі мені знайомі.
1958 року закінчив факультет журналістики Київського університету, моїм одногрупником був Борис Олійник, ми дружили все життя. А трудову діяльність починав з посади головного редактора радіо Виставки досягнень народного господарства. У штаті нас було вісім працівників. Двох ведучих дикторів знала вся Україна. Й досі визнають, що найкраще читав поезію Ліни Костенко наш Петро Бойко, а наша Євгенія Круглова першою з українських дикторів радіо отримала звання заслуженої артистки. Мав я двох літературних працівників, оператора, звукоінженера… Отримував тоді 120 карбованців і з першої зарплатні купив собі вітчизняні мешти, які видалися останнім писком світової моди.
Виставка була цілим містом, державою в мініатюрі, де, окрім павільйонів, була своя пошта, свої ресторани, заклади громадського харчування, продуктові та промислові магазини, майстерні, відділення ощадбанку, свої автобуси. Загальна площа – 366 гектарів. Я ж написав перший путівник.
Коли почав працювати на ВДНГ, мені запропонували запросити Малишка на рибалку. Такого азарту, з яким Андрій Самійлович витягував рибку з озера, не бачив ніколи. Сказав йому: “Малька відпускайте”. А він: “Ні, ні, нізащо!” Малишко був народним депутатом, приїхав своїм зімом (ЗіМ-12 –радянський VIP-автомобіль, попередник “Чайки”). От тоді дав йому свій зошит з першими віршами. Він прочитав і сказав: “Твої вірші – як пісня!” Я собі подумав: “А що це – добре чи погано?” Він першим підмітив у мені поета-пісняра.
Частенько любив заходити в юності у гості до Павла Тичини. Він був людиною рідкісно інтелігентною. Прекрасно знав, що студенти завжди недоїдали, тому просив дружину щоразу щось приготувати смачненьке. “А може, щось вип’ємо?” – відразу запитував Павло Григорович. Пригадую, як він зізнався, що не вміє відкорковувати шампанське. Я взяв пляшку в руки і легесенько відкрив. “О, Вадиме, ви геніальний чоловік!” – схвально вигукнув Тичина. Яка геніальність? У чому? Він умів робити несподівані радощі. Але під старість поет був уже надзвичайно зламаний.
Я був знайомий і з Володимиром Сосюрою – людиною надзвичайної делікатності. Він також був надламаний. Після історичного вірша “Любіть Україну” його помістили в психіатричну лікарню. Як наслідок, з’явилася загальмованість. Починав я в Києві поруч Василя Симоненка і Василя Стуса…
“Пісню визначає лише мова. Навіть написана чужинцем, але українською мовою, вона буде нашою!”
– Уже написав і видав дві збірки, допоки написав першу пісню. Вона відразу набула популярності. Так сталося, що тільки пісня з літератури (точніше, пісенна поезія) нині не втратила комерційної спроможності. Першу
пісню написав ще у школі, і її виконував дитячий хор.
– Важко написати усе рівноцінно, так не буває, – визнає поет. – Колись мені геніальні слова сказав Ігор Шамо: “Вадиме, не треба ста пісень, які звучать один раз. Потрібна одна пісня, але така, яка звучатиме сто разів”.
– Теж згоден, щоб це було дві-три пісні, але які! Щоб це був хіт, який будуть співати усі. Щоб вона була в душі та в серці. Пісню визначає лише мова. Навіть написана чужинцем, але українською мовою, вона буде нашою! Якщо написана нашим земляком з Подолу, Буковини чи Львова, але російською мовою, це вже не наша пісня.
З цього приводу свідомо веду суперечки з тими, хто пише чужинецькою мовою. Як вірити тому, хто говорить про національні питання і переходить на москвороту!
“Яремчук і Бобул (найбільше), Мареничі, Дворський, Сандулеса, Дмитро Гнатюк…”
– Я товаришував з Назарієм Яремчуком. Він найбільше з усіх поетів співав на мої вірші. Гарні пісні вдалися з тріо Мареничів. Багато мого співають Іво Бобул, Павло Дворський, Лілія Сандулеса (саме вона, а не Софія Ротару, була першою виконавицею пісні “Білі нарциси”.
Я знав Дмитра Гнатюка давно, але щільно ми зійшлися, почали співпрацювати і, мені здається, стали близькими один для одного лиш в останнє двадцятиліття його життя, – мовить Вадим Дмитрович. – Співак багато поїздив по світу. Мене вразила його розповідь про поїздку до деяких острівних держав. Переповідаю розповідь Дмитра Михайловича:
– Виступали ми якось в одному такому місці. Серед глядачів – вождь тамтешнього племені. Йому так сподобався мій спів, що він вирішив дивним способом поріднитися зі мною. Оголосив на всю залу, що він дарує мені своє дитя від коханої жінки.
– Я не знав, що робити, – згадує Дмитро Гнатюк. – Відмовитися – значило кревно зобідити по-своєму щирого мого шанувальника. Взяти. Куди? І що робити? Допомогли хлопці з посольства: мовляв, допоки триватимуть гастролі, дитину негоже возити із собою, а там вирішимо. Отакий цей дивний і непередбачений подарунок. Із часом якось уляглось. Хоча моя дружина Галина Макарівна, – додав Дмитро Михайлович, – коли я їй подзвонив, сказала: “Привозь, будемо виховувати”.
Назарій багато їздив світами, ніс у краї близькі і далекі нашу пісню. Певен, у багатьох випадках світ відкривав Україну саме з образу і голосу самого Назарія. А вони були притягально-щирі, сповнені неповторного колориту, доброти і глибокої порядності. Ми випустили у світ близько двох десятків пісень. Під словом “ми” розумію не лише себе, а й композиторів.
А це були Олександр Злотник, Геннадій Татарченко, Остап Гавриш, Володимир Шабашевич, Олександр Пушкаренко…
Часто ми, здавалося б, у щирому пориві не усвідомлюємо, що робимо…
Пригадую, коли записували пісню “Лелека з України”, Назарій мені зізнався: “Сьогодні вперше, співаючи, плакав”. І потім розповів, що його старший брат Дмитро уже давно живе в Канаді, а лише рік тому вони вперше побачилися…
А якось, повернувшись із гастролей по Латинській Америці, Назарій з болем сказав: “Знаєте, в світі нас ще так мало знають, для більшості ми просто “рашен”. Коли їм розповідав про Україну, про нашу державу і народ,
у багатьох від здивування розширювались очі. Невже? Хіба? Та не може
бути! Нас ще мають відкривати, і ми ще маємо відкриватися».
І тут же ж Назарій попросив: “Напишіть, будь ласка, пісню про Україну”. Згодом я це зробив.
Пісня називається “Невідома Україна”. Встиг показати співакові, але він, на жаль, уже не зміг покласти її на свій голос. Розгублено дивився на мене сумними очима, ніби вибачаючись, мовляв, не маю вже сил. Я обійняв його і ледве стримав сльози…
Тепер співака, хоч близько подібного до Назарія, не бачу в нашій пісні.
Одна з моїх найулюбленіших – “Одинокий вожак”. Нещодавно прослухав її знову і подумав, що то Назарчик співав про себе. Бо був він справді вожаком у пісенному професіональному товаристві…
“Чом же у нього печаль на обличчі? Чом на щоці в неї тиха сльоза?”
– 1993 року разом із композитором Геннадієм Татарченком написали щемливу пісню “Стрілися двоє”. Зрозуміло, що кожен твір має знайти свого виконавця. Почали і ми шукати. Запропонували одному – покрутив носом: не моє. Другому – не для мене. Третьому, четвертому… Усі відмовляються. І пісня лягла на полицю. Що ж, буває й так. Ми вже й не сподівалися, що вона колись зазвучить, якби не щасливий випадок, – свідчить пісняр. – Пам’ятаю, якраз готувався до свого авторського пісенного вечора, що мав відбутися в палаці “Україна”. Запросив різних виконавців, серед них Лілю Сандулесу та Іво Бобула. Якраз тоді вони мали побратися. Почали шукати пісню для них. І раптом згадалася та, вже забута, – “Стрілися двоє”.
– Подивіться, – запропонував співакам.
Геннадій Татарченко награв мелодію, а я прочитав вірша. Бачу, очі в Іво загорілися: “Ти знаєш, може вийти непоганий дует”. І почалася робота: аранжування, запис. Коли записувались у студії Українського радіо, я відчув, як почуття двох закоханих людей переливаються в пісню, наповнюючи її тим трепетом, який потім передається слухачам і глядачам. І чарує їх, не відпускає…
Тож невипадково виконання цього твору на концерті викликало бурхливі оплески. Просто тріумф дуету, що виконав “Берег любові”, бо саме під такою назвою пісня полетіла у світ.
Понад три десятки літ вона живе і радує людей. Цю пісню намагалися співати і інші. Та й Іво брав для виконання інших співачок. Але так, як пісня лилася з вуст Іво та Лілії, ніхто не міг донести до слухача.
Стрілися двоє, що долею схожі,
Може десь тут, або може десь там.
Дивляться в очі, чи вірити можна
Теплій руці і привітним словам?
Берег любові в далекім тумані,
А допливеш, коли тільки удвох,
А допливеш, коли спільне бажання,
Берег любові та хвилі тривог.
“Щоб шаблі не брали, Щоб кулі минали Голівоньки наші!”
– Найбільшу популярність мені принесла “Наливаймо, браття, кришталеві чаші”, – вважає Вадим Крищенко. – Якось до мене прийшов бандурист, за професією інженер. Попросив текст. Я дав. Так згодом Віктор Лісовол написав таку музику, що й досі більшість вважає пісню народною. Йшов 1966 рік. Коли твоя пісня стає не твоєю, а народною, що може бути більшим щастям? У радянські часи в штики сприймалися слова “Щоби Україна в ярмі не стогнала”, але її виконували у скороченому варіанті, без тих слів. Тепер чи не кожен хор України має у своєму репертуарі “Наливаймо, браття, кришталеві чаші”. Багато для цієї пісні зробила Ніна Матвієнко. Інколи людям здавалося, що це відроджена пісня з минулих століть. Може, якби знали, що автор є сучасником, то не була б такою легкою доля цього твору.
“Вадим Дмитрович подарував мені невеличку збірку своїх віршів “Щирість”, яка вийшла у світ 1966 року – з радістю промовляв Віктор Лісовол. – Ось там знайшов для себе вірш, який починався словами:
Гей, наповним кухлі,
Полив’яні чаші,
Щоб шаблі не брали
Голівонькі наші…
Мелодія, яку написав невдовзі, вимагала деяких змін у тексті. Змінено перший рядок і додано слова у другому. Відтоді співається так, як вимагала музика і як знають пісню нині. Уперше заспівав її на новосіллі у своїх друзів. А підігравав собі на гітарі. Потім пісня пішла в люди.
Радянська цензура сприйняла пісню в штики! Убачали у тексті бунтарський дух з натяком на самостійність України. Найгостріше тоді звучали рядки другого куплету:
Щоби Україна
В ярмі не стогнала,
Щоби наша слава,
Козацькая слава,
По світу гуляла!
Погодьтеся, що на 1960–ті роки для цензури подібне пропустити було занадто. Інколи доходило до таких маразмів, про які здорова і мисляча людина навіть уявити подібного не могла. Це пахло Сибіром. Тому йшли на хитрість: з великих сцен виконували без цих слів, тобто їх пропускали. Але народ любив усе, тож нічого не викидав.
На естраді її почали співати хлопці з квартету “Явір”, Ніна Матвієнко, хор імені Григорія Верьовки…. Кожен, кому поталанило в житті й кому Господь довірив щось більше, і він не осоромив Творця, не підвів, не злукавив, пережив момент слави. Правда, я зумів вистояти, не зазнатися, не піддатися спокусі й не загордилися. Коли ж говорили, що пісня народна, розумів і тішився, що щось моє пішло та прижилося в народі”.
“Родина, родина – це вся Україна З глибоким корінням, з високим гіллям”
“Ми знали, що ця пісня для Назарія Яремчука, – повідає Вадим Крищенко. – “Родина”, на відміну від усіх заспіваних буковинцем моїх пісень, виношувалася надто довго. А так, лише щось новеньке давав Назарчику, і він старався якнайшвидше записати. І йому вдавалося відразу кожен ще гаряче записаний твір показати авторам, щоб поділитися радістю. Потім твір звучав на радіо, з концертних майданчиків, з екранів телевізорів. А тут коїлося щось незрозуміле і незвичне навіть для співака. Минув місяць, два, три… Злетіло півроку. А пісні нема! За той час Назарій записав кілька інших пісень. Ми неодноразово зустрічалися, часто розмовляли по телефону. І мені, і Саші Злотнику він щоразу казав те саме: “Хлопці, почекайте. Прийде час і до нашої “Родини” Навіть було таке, що ми з композитором натякнули йому: “Якщо не хочеш, може, дамо її комусь іншому?” А він стояв на своєму: “Почекайте…”
А якось на одному з концертів у палаці “Україна” Яремчук уперше виконав довгоочікувану пісню. Хоч ми були присутні з Сашею Злотником, нас він не попередив. Ми навіть не сподівалися. “Родина” була другою заспіваною піснею тоді у концерті. Коли закінчив, зала на якусь мить завмерла. Оця реакція глядача на новий твір, ось ця пауза, завжди неймовірно страждальна. Сприймуть чи ні, сподобається чи … Реакція не забарилася: шквалом оплесків, які не вщухали, а перейшли у понад тритисячну овацію, зустрів прем’єру наш вдячний слухач.
Коли ж ми зі Злотником підійшли за куліси, щоб привітати артиста з таким величним успіхом, то Назарчик сказав: “Недаремно вичекав, бачите, як сприйняли нашу “Родину!” Це відчуття пісні, її часу та місця завжди важливі. І Яремчук знав це, і вдало та влучно досягав мети.
Пісня досить швидко набула популярності, полюбили її й за кордоном. Коли ж її співав Назарій, уже зболений і смертельно хворий, ніби прощався зі своєю рідною багатомільйонною родиною шанувальників його пісні.
Складна життєва доля була у співака, при слові “родина” його зачіпало за живе. Нею жив, марив, тішився, дорожив. Коли писав вірша, хотів показати сімейну родину, а в пісні, на щастя, значення слова розширилося, набрало глибшого змісту: “Родина, родина – це вся Україна З глибоким корінням, з високим гіллям…” Твір від цього збагатився.
Може в житті хтось принаду підкине
У чарівничих, звабливих очах.
Тільки родина, як зірка єдина,
Твій порятунок – надійний причал.
Ні, не шукай в своїм серці причину,
Якщо зневіра тебе обпече…
Тільки родина у прикру годину
Схилить надію тобі на плече…
“Тож гріймо в свому серці віру, Що ПЕРЕМОЖНИЙ ДЕНЬ ПРИЙДЕ!!!”
– Дуже добре пам’ятаю, як на нашу землю прийшли фашисти. Скільки крові було пролито, скільки руйнувань. Дуже схоже на нашу землю принесли й російські нападники, набагато страшніші від звірів-хижаків, без нічого святого. Армія мародерів, ґвалтівників і вбивць. Москаль кривавий, дуже гріховний, дуже жорстокий… Ті ж сльози, та ж кров, ті ж руйнування. Залишився я в столиці і з горя, з болю пишу вірші, резюмує ювіляр. – Моя рідна Україна у вогні. Злий російський загарбник хоче подолати нас. Треба вірити Україні! Віра – подвійна сила у боротьбі.
НЕ ВИЙДЕ!!! Так, на крові нині гартується і згуртовується нація. Нація переможців! Тримаймося! Ми вистоїмо й переможемо! Ми стали сильною, єдиною і непереборною нацією. І світ аплодує нам!
Гарчить москаль злобою звіра,
Ми ж не поступимось ніде!
Тож гріймо в свому серці віру,
Що ПЕРЕМОЖНИЙ ДЕНЬ ПРИЙДЕ!!!
Слава нашим героїчним ЗСУ! Слава Україні!
