113 років тому народився Василь Кук. Один із дев’яти генералів УПА, єдиний із них, який дожив до відновлення незалежності України. Кук народився у селі Красне біля Золочева. Навчався на юридичному відділенні Люблінського католицького університету.
Василю Куку судилося прожити дуже довге життя, хоча майже всі, з ким він у середині ХХ століття намагався збудувати Українську державу, померли рано або відсиділи багато років у сталінських таборах.
Але Кук попри свій високий статус у ієрархії українських націоналістів зумів вижити за радянської влади, тихо працюючи звичайним науковцем у Державному історичному архіві та Інституті історії АН УРСР.
Народився Василь Кук 11 січня 1913 року в селі Красне Буського району Львівської області.
З юності був соціально активним, належав до молодіжної організації “Пласт”.
1934 року був засуджений польським судом за революційну діяльність до двох років позбавлення волі.
Ще до початку війни на території України Степан Бандера призначив Кука членом Проводу ОУН.
З початком війни Кук організував очолював штаб похідних груп ОУН у східних областях України, а також провідну похідну групу, яка прибула 30 червня до Львова й організувала Народні Збори, на яких було проголошено Акт відновлення Української Держави.
З 1947 року Кук був заступником Романа Шухевича на всіх його посадах, а після загибелі генарала 5 березня 1950 р. Василя Кука було обрано Головою Проводу ОУН в Україні, Головним Командиром УПА та Головою Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради.
Уляна Крюченко очолювала юнацтво ОУН у Дніпропетровську, коли познайомилася з Василем на початку 1940-х. 1944-го вони побралися на Рівненщині. Через два роки народився син Юрко. Чекісти пильно стежили за родиною Кука. Тож Уляна була змушена повернутися в підпілля, а дитину віддати на виховання брату Василя.
У 1954-му Василя Кука разом із дружиною Уляною в криївці в Іваницькому лісі схопили підпільники, яких завербував НКВС. Василь 6 років відсидів у радянських в’язницях і таборах.
Рідним Василя Кука та Уляни Крюченко не вдалося уникнути репресій. Усіх їх чекав арешт і табори ГУЛАГу. А малого Юрка під іншим прізвищем (Чоботар) утримували в дитячому будинку Маріуполя. Там він провів 10 років. Після арешту 1954-го подружжя шість років перебувало у слідчих в’язницях Києва і Москви. Після вбивства Степана Бандери їх відпустили. Лише тоді змогли побачити сина, якому на той час було вже 15.
Василя Кука звільнили за указом Президії Верховної Ради срср. Тоді ж він прочитав по радіо “Відкритого листа” до керівників ОУН та “всіх українців, що живуть за кордоном”, у якому визнавав радянську владу в Україні та закликав діаспорні організації припинити всі спроби насильницького скинення комуністичного ладу.
Цей лист, написаний 1960 року, а також той факт, що Кук більше не піддавався помітним репресіям з боку радянської влади, дав підстави запідозрити останнього головнокомандувача УПА у співпраці з КДБ, однак ці підозри так ніколи і не підтвердилися.
Після звільнення Василь Кук проживав у Києві, займався науковою роботою в Центральному державному історичному архіві та Інституті історії Академії наук Української РСР. Після розпаду СРСР видав низку робіт, присвячених історії УПА.
Після смерті Кука 9 вересня 2007 року його поховали у рідному селищі Красне. А через три роки, 12 вересня на батьківщині останнього головнокомандувача УПА був урочисто відкритий пам’ятник Василю Куку.
