Щовесни ми з нетерпінням чекаємо того дня, коли зранку на святковій Літургії священник урочисто заспіває великодній тропар: “Христос Воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах, життя дарував!” А церковний хор йому відповість: “І нам дарував життя вічне!”
Роман ЧОРНЕНЬКИЙ, Петро ГАВРИЛИШИН
В українській традиції було багато цікавих звичаїв та обрядів зустрічі Великодня. Більшість з них уже давно стали надбанням різноманітних етнографічних збірників та рукописів, які з пожовклих сторінок можуть нам розповісти про ті давні часи. Саме вони є тією ниточкою ідентичності нашого народу, який зумів зберегтися у лихоліттях бездержавності та репресій.
Останній тиждень Великого посту
Останній тиждень Великого посту називають білим або чистим. Упродовж нього дотримувалися посту так само суворо, як і першого тижня. Старші люди ішли до сповіді вдруге. Найважливішим днем цього тижня є четвер, який в Україні, залежно від регіону, називали Чистим, Світлим, Великим, Страсним або Живним.
У Галичині переважала назва Чистий четвер. Цей день вважали днем весняного очищення. Ще вдосвіта, до схід сонця селяни чистили в стайнях, коморах, на подвір’ї, в хатах – все повинно було бути чистим і святковим. У саду і на городі господар згрібав на купу торішнє листя, бадилля бур’янів та сухе гілляччя і підпалював – “щоб очистити землю від морозу, зими, смерти і всякої нечисти”. Така процедура відбувалася і в містах, де прибирали будинки, вулиці та обов’язково базарну площу чи торговицю.
У надвечір’я Чистого четверга у храмах відправляли Святу Літургію, по-народному “Страсті”, під час якої читають 12 уривків із Євангелія про Страсті Христові. Під час Літургії по селах та містах люди намагалися зберігати урочистий спокій та додержуватися тиші: ні сміху, ні співів, ба навіть голосних розмов на вулицях у час, коли в церкві читали Євангелії, чути не було.
Вірні, повертаючись із церкви, намагалися донести додому “страсну” свічку так, щоб вона не погасла.
Страсна п’ятниця
У Страсну п’ятницю люди нічого не їли до виносу плащаниці з вівтаря на середину церкви, а відбувалося це зазвичай близько другої години по обіді. Перед цим плащаницю тричі обносили навколо церкви, біля якої збиралися по-святковому одягнені люди. В Галичині у Страсну п’ятницю замовкали церковні дзвони. У дзвіниці до бантини чіпляли грубу дерев’яну дошку, і замість дзвонів дзвонар двома дерев’яними молотками “виклепував” по цій дошці, сповіщаючи людей про Службу Божу. В момент виносу плащаниці діти також вистукували спеціальними ручними калатальцями.
Повернувшись із церкви, родина сідала обідати. Обід у Страсну п’ятницю – пісний, навіть риби їсти в цей день не можна було. Здебільшого обходилися городиною: картоплею, огірками, капустою. Ні шити, ні прясти у Страсну п’ятницю не можна було. Великим гріхом вважалося рубати дрова або що-небудь тесати сокирою. Дозволялося в цей день лише пекти паски та садити капусту – “щоб капуста була здорова, як паска”.
Паски пекли завжди з білої пшеничної муки і тільки один раз на рік – на Великдень. Рецепт був типовим для всіх регіонів України. Для паски робили опару на молоці, до опари додавали муки та яєць і місили тісто. До тіста – жовтий та білий імбир: жовтий для “краси”, а білий – для “духу”. Додавали ще настоянки на шафрані. Виробляючи паски, клали їх у високі форми, а зверху накладали хрест із тіста і “шишки”. На якийсь час ці форми з пасками ставили в тепле місце – “щоб паски посходили”. Після цього їх закладали у напалену піч. Допоки паска не посвячена, їсти її не дозволяли, бо це був гріх. Навіть господині, коли вона витягне з печі паски, не можна було розламувати жодної з них, щоб скуштувати.
Писанки, крашанки, галунки
У Великодню суботу роблять крашанки, або, як кажуть на Київщині, “галунять яйця”, а на Гуцульщині – “сливчать сливки”. За народними віруваннями, крашанки готують у суботу тому, що яйця, пофарбовані в п’ятницю, швидко псуються, а зроблені в суботу зберігаються протягом усіх свят.
Здебільшого яйця фарбували у червоний, жовтий, синій, зелений і золотистий кольори. Для червоного купували у крамниці червону фарбу і фуксин або використовували лушпиння цибулі; для жовтого брали суху торішню траву “свербель” (свербигуз) або яблуневу кору; для синього варили проліски. Використовували ще сушені ягоди чорної бузини, лушпиння цибулі, кору з чорноклена. Фарбували яєць тринадцять, тобто за числом дванадцятьох апостолів та Ісуса Христа. Найбільше готували червоних крашанок, бо червоний колір символізував кров Господню.
У ніч перед Великоднем була традиція розпалювати вогонь. Його парубки розпалювали десь на горбі за селом або на майдані під церквою, щоб вогнище було видно на все село чи місто, а ще краще – щоб його можна було бачити і в сусідніх селах. Для цього вогню вважалося добрим зрізати в лісі або на леваді сухий дуб чи суху вербу – “бо в сухому дереві нечиста сила ховається”.
Досить цікаві традиції святкування Великодня на Гуцульщині зафіксував у своїй праці “Rus historyczny o hucułach” (“Історичний нарис про гуцулів”), яка була видана у Львові 1863 року, греко-католицький священник отець Софрон Витвицький (1819-1879), який з 1854 року і до часу власної смерті був парохом Жаб’я (сучасної Верховини). Своєрідну “гуцульську енциклопедію” з польської мови на українську переклав 1993 року коломийський науковець Микола Васильчук, а книгу видав ще тодішній “Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини і Покуття імені Йосафата Кобринського” (сьогодні це Національний музей народного мистецтва Гуцульщини і Покуття імені Йосафата Кобринського).
У Великодню суботу при заході сонця біля кожного гуцульського подвір’я на пагорбку палили великий вогонь. Ватра палала аж до ранньої зорі. На думку о. Софрона Витвицького, цей звичай мав нагадувати вогнище, яке палила сторожа біля гробу Господнього. Коли вогні гаснули, це свідчило про те, що гуцули зі своєю родиною у святкових строях вирушають до церкви. Робили це тихо і поважно. Господар дому або дід їхав на коні попереду, а молоді йшли за ним. Посередині йшла господиня дому з конем, обвішаним паскою, схованою у двох великих дерев’яних посудинах. На далеких під’їздах до церкви злазили з коней і далі йшли пішки, простоволосі. Коней прив’язували на подвір’ї священника чи до дерева на цвинтарі (колись багато цвинтарів було навколо церкви).
Великдень
Свою їжу гуцули розкладали так, що кожен пагорбок становив осібну групу. Тривало шанобливе мовчання. А далі, як згадував о. Софрон Витвицький, “коли побачать душпастиря, який іде до церкви, на обличчях з’являється якийсь урочистий вираз. Усі зразково слухають Службу, а коли ксьондз затягне: “Христос воскрес із мертвих”, падають навколішки, як підстрелені, часто по п’ятдесят і більше. Після Святої Служби настає свячення паски, при якому треба краплями свяченої води загасити свічку, що горить на хлібі”. Ледве священник встигне покропити останню паску свяченою водою, як парафіяни у великому тлумі бралися складати свою їжу на коней. При цьому тричі хрестилися та промовляли “Христос воскрес”, а у відповідь чуючи “Воістину воскрес”, гуцули вітали один одного з Великоднем. Священник вітав своїх парафіян такими словами: “Дай Боже, абисте сесі свята мирно опровадили і других мирно дочекали”, на що йому відповідали “І ви з нами!” Опісля всі всідалися на коней і в найбільшому галопі мчали додому, бо вірили, що який господар першим прибуде на свій грунь (обійстя), той у поточному році буде першим і в господарці.
У хаті господиня роздавала дітям по цілому свяченому яйцю. Молилися і лише після цього господар ламав паску і починали великодній сніданок.
Близько обіду молодь сходилася на забаву, яка відбувалася біля церкви. Парубки дзвонили у дзвони, а старші поважно придивлялися. Коли ж до церкви наближався священник, то зазвичай вітали його шістьма пострілами з пістолетів.
Сам Великдень завжди був великим святом, який давав вірним, незалежно від соціального стану, почуття радості і надії. Початку великоднього сніданку передував звичай стукання великодніми яйцями.
Поливаний понеділок і гаївки
Найбільшою розвагою для молоді був Поливаний понеділок, коли можна було обливатися водою. Серед української еміграції після Другої світової війни з’явилося досить патріотичне великоднє привітання, яке ми адресуємо до всіх наших читачів: “Христос воскрес – воскресне Україна!”
Під час великодніх свят церковні подвір’я наповнювалися людьми. Учасники весело проводили ігри та забави під супровід обрядових пісень. Веснянки, гаївки, гагілки, голубки, маївки відрізнялися за сюжетом та мотивом – але кожна знаменувала прихід весни і відродження природи.
Гаївки були найбільш поширеними на Поділлі, Опіллі, Надсянні та Покутті. Менше їх співали в Українських Карпатах.
Після тривалого посту молодіжні забави та співи веселили всіх довкола. На церковному подвір’ї ставало людно. Дзвонили церковні дзвони, юнаки стріляли зі самопалів. Все супроводжували великодні пісні.
Гаївки давали можливість неодруженій молоді натякнути про свою закоханість. Часто в іграх легалізовувалися вчинки, які зазвичай осуджувалися “на людях”. Наприклад, у деяких забавах обов’язковим елементом був поцілунок.
У народі великодні ігри вважали справжнім ярмарком наречених. У період зимових м’ясниць частина зрілого юнацтва одружувалася – таким чином, виходила зі складу молоді. Весною відбувалося формування нових молодіжних спільнот, і нові любасики отримували нагоду вступити у шлюб.
Ой, чия ж то крута рута в городочку, в городочку?
Маринина крута рута в городочку, в городочку.
Чому ж ти її не сполола, Мариненько, Мариненько?
Бо я її не любила, матінонько, матінонько.
Кого ж ти си полюбила, Мариненько, Мариненько?
Молодого парубочка, матінонько, матінонько.
