Цьогоріч 3 серпня відомому українському композитору, хоровому диригенту й педагогу сповнилося б 100 літ, а “Чорнобривцям” – найкращій пісні його життя – 65!
Михайло Маслій
“Справжніх шанувальників у композитора Володимира Верменича уже кілька поколінь. Навіть по смерті творця. Та й справді, його пісні сповна живуть життям народу. Тому що їх виконують не лише в концертних залах. Їх співають люди в будні і у свята, в праці і відпочиваючи. Можна легко переконатись у тому, що пісні його швидко долають відстані. Стають насущною потребою життя. А виживає, як сказав поет, лише найкраща пісня”, – писав про свого творчого побратима і вірного друга Микола Сингаївський.
Немає, мабуть, в Україні людини, яка б не знала чорнобривців, які уже не один десяток років заслужено вважають і кольором, і символом України. Саме за цими жовто-гарячими квіточками, які вмістили в собі усю неймовірно багату палітру різноманітних відтінків, легко пізнають помешкання наших земляків-українців у світі.
Не одне покоління низенько схиляє голову перед талантом композитора Володимира Верменича і поета Миколи Сингаївського, яким вдалося так витончено, щиро і по-справжньому з теплотою і любов’ю оспівати не лише ці сонячні квіти, а й завжди неоплатний борг найріднішій на землі людині, мамі, справжню синівську тугу за Батьківщиною і віру в те, що на рідній землі мусять цвісти і квіти, і доля. Всесвітньовідома пісня на слова Миколи Сингаївського “Чорнобривці” давно стала народною. Понад шість десятиліть звучить вона в серцях мільйонів українців не лише в Україні, а й далеко за її межами.
Дитинство та юність
Автор музики славетних “Чорнобривців” Володимир Верменич народився в сім’ї вчителів у селі Бориси нині Глобинського району Полтавської області. Неподалік від нього – Градизьк, мала батьківщина славнозвісних братів Майбородів та Олександра Білаша. Мама Володимира Верменича, Євгенія Іванівна, хоча й не мала музичної освіти, але, без сумніву, заслужила право називатися наставницею композиторів, адже була вчителькою молодших класів не лише у свого сина, а й у Георгія та Платона Майбородів. Її любили і шанували, з людьми просто і щиро могла заспівати.
Від материнських колискових зародилася в хлопчини любов до пісні, до музики і чарівного народного мелосу. Мама була набожна, співала в церковному хорі. Вона розуміла, що найважливіше в житті – дати дитині Бога. Тож передала синові Віру Господню з грудним молоком.
Змалечку Володя навчився грати на всіх струнних інструментах, які потрапляли йому до рук, – від балалайки до гітари. Батькові, Миколі Гурійовичу, подобалося, що син без особливих зусиль опанував музичну грамоту.
Дитинство Верменича тісно пов’язане з донецьким краєм: спочатку доля закинула родину в Горлівку, а пізніше – у Краснодон. Після закінчення семи класів здібний випускник вступив до Артемівського музичного училища. Проте навчання перервала Друга світова війна. 1941 року Володю разом з сім’єю евакуювали на Урал. Хлопчині на одному з підприємств оборонної промисловості довелося опанувати фах слюсаря, а потім – токаря.
Навчаючись на композиторському факультеті, ніяк не міг скласти екзамену з… музики
Після війні Володя служив в армії та навчався у військовому училищі. Сім’я переїхала на Луганщину, де остаточно й визначилася доля Верменича – музика домінувала над усім іншим. В обласному центрі успішно навчався в музичному училищі. Вчителі бачили в здібному учневі неабиякий дар (до того ж, окрім музичних здібностей, він мав прекрасний голос – рідкісне чоловіче бельканто) і неодмінно радили навчатися далі. Відтак 1954 року луганчанин Володимир Верменич успішно склав вступні іспити і став студентом Київської консерваторії, диригентсько-хорового факультету.
До свого переїзду з Луганська у Київ Верменич уже написав на початку 1950-х років пісні на вірші Володимира Сосюри — “Лечу в Донеччину свою” і “Соняшник за тином голову схилив”. Окрім нього, їх співали відомі виконавці того часу. Свої пісні найкраще виконував сам Верменич. Тоді, навіть маючи в доробку шлягери, композитор без професійної освіти був приречений на те, що його твори могли ніде не зазвучати.
Довелося Верменичу навчатися ще раз, щоб здобути вищу композиторську освіту. Майбутній композитор стояв у черзі за дипломом і ніяк не міг скласти іспиту з основного предмета – теорії музики у свого вимогливого викладача Миколи Дремлюги. Учитель приїжджав на роботу на радянському москвичі до консерваторії, і студент Верменич навіть кілька разів проколював йому шини. Чого лишень і з ким не було в студентські роки…
Щоб вступити у Спілку, окрім пісень, композитор у своєму доробку мусив мати великі форми, тобто класичні твори – сонати, симфонії, кантати. Володимира Верменича успішно прийняли до Спілки композиторів, і це дало зелену вулицю для його творів.
“Як на ті чорнобривці погляну,
Бачу матір стареньку,
Бачу руки твої, моя мамо,
Твою ласку я чую, рідненька…”
Варто подивитися, що пишуть в інтернеті про “Чорнобривці” вдячні слухачі: “Моя покійна мама завжди пускала сльозу, слухаючи цю пісню…а тепер я. Мамо, як тепер тебе розумію”, “Національний код, мурахи по шкірі…”, “Ніколи не наслухаюсь. Скільки житиму…”, “Пісня, яка лікує!!!”, “Як мені не вистачає мами, тих чорнобривців на чужині”, “Моя матуся садила чорнобривці. Бачу руки твої, моя мамо…”, “Шедевр, Гімн Українській Матері…”, “Цю пісню ніколи не зітре час”.
Тема матері в українській поезії, як і в рідній пісні, є вічною і завжди хвилюватиме тих, хто може і вміє це філігранно, щиро і витончено передати в музиці і слові. Чи не в кожного настає той момент, коли хочеться рідній матусі доземно вклонитися синівською вдячністю. Шкода, що інколи, чого гріха таїти, ми це робимо запізно…
“Мені пощастило, що моя рідна матуся ще довго тішилася “Чорнобривцями”. Вона, мабуть, єдина у світі розуміла і відчувала таку радість, адже її синові все-таки вдалося створити диво! Вірш був написаний ще 1959 року, — розповідав Микола Сингаївський. – З Володею Верменичем ми вже були знайомі на той час. Тему запропонував він. Якось сказав мені: “Чого вигадувати і шукати щось незвичайне, давай напишемо про чорнобривці, вони ж ростуть повсюди”. Це справді так. Я бував у світах, “бачив їх у чужій стороні”…
Сім варіантів пісенного тексту було написано. Перший дуже відрізняється від останнього. Мені не подобалося римування – “старенька-рідненька”. Це ж у 2-А класі так вміють. Верменич був упертий і сказав, що це знахідка! “Яка знахідка? – казав я. – Нас же ж люди засміють!” Але залишили так, як хотів Верменич. Та й до матері я звертався завжди на “ви”. Володя наполіг на своєму. І маємо те, що маємо”.
Музику Верменич вловив відразу, але з приспівом трошки промучився. Володя у той час ще тільки пробивався у Києві, голодував, бувало, ночував під човнами на Жуковому острові, заробляв настройками піаніно в консерваторії”:
Чорнобривців насіяла мати
У моїм світанковім краю
Та й навчила веснянки співати
Про квітучу надію cвою.
Як на ті чорнобривці погляну,
Бачу матір стареньку,
Бачу руки твої, моя Мамо,
Твою ласку я чую, рідненька.
Слава Богу, що вдалося зберегти “Розквітають і квіти, і доля на моїй українській землі”
“Окрім композиторського дару, Верменич чудово грав на гітарі й мав прекрасний баритон. Ніколи цього не афішував, тримав це в секреті, але, при потребі, міг дати фору будь-якому співакові. Правда, “відкривався” лише у вузькому колі, на дружніх вечірках”, – стверджував Микола Сингаївський.
Невідомо скільки б іще “вилежувалася” пісня, якби не рибалячи на правому березі Дніпра, на Жуковому острові, Верменич не зустрівся з популярним на той час співаком Огнєвим і не показав йому партитуру нової пісні, і той одразу погодився взяти її до свого репертуару.
Прем’єра “Чорнобривців” відбулася 1960 року в Київській філармонії на творчому вечорі Костянтина Огнєвого.
Тоді ж Платон Майборода (який недолюблював Верменича, свого конкурента, таке часто буває у творчому світі) написав “Рідна мати моя” на вірш Андрія Малишка, яка прозвучала у фільмі “Літа молодії” 1958 року. Пісня справді дивовижна, і вона мала заслужену славу і популярність. Але ж Майборода не давав ходу “Чорнобривцям”, які згодом все-таки знайшли і свою стежину до слухача.
Костянтин Огнєвий заспівав пісню під час гастролей у Канаді на початку 1960-х, де мав шалений успіх і чи не повсюди виконував її на “біс” по кілька разів. Через якийсь час Костя зробив запис на радіо, і вперше з ефіру вона прозвучала аж у березні 1967 року. А до цього її записали у Канаді.
То був час шалених цензур художніх рад. Щось знайшли комуністи поміж рядків, чи щось собі придумали, і все, пісня просто вмирала. Стежили, щоб не було слів “Україна”, “українець” чи “українка”. Якщо й були, то вимагали долучити до них радянщину.
Костянтин Огнєвий гастролював не лише в Україні, а й за кордоном. Ба більше, в капіталістичних країнах. З ним, як і з кожним тоді співаком, повсюдно “гастролював” стукач, представник кдб. Як тільки він все це витримував і не здався! У “Чорнобривцях” “доброзичливці” радили замість “на моїй українській землі” співати “на радянській землі”. Не піддався.
Слава Богу, що вдалося зберегти “Розквітають і квіти, і доля на моїй українській землі”!
Костянтин Огнєвий згадував, як його приймали у канадському Монреалі: “Виконав одну пісню, другу, третю. А потім — “Чорнобривці”, і музика Верменича, і слова Миколи Сингаївського всіх приголомшили… Спершу зал скидався на водоспад: він ревів, гудів, аплодував. Я ще раз повторив пісню – і вже замість шуму між рядами чулося відверте схлипування, – десятки людей плакали”.
“Найбільше щастя, коли знаєш, що твій твір сподобався багатьом, коли усвідомлюєш, що твоя пісня допомагає людям, створює у них світлий настрій”, – тішився Володимир Верменич.
“Поїзд у Варшаву спогади навіяв,
Я ж на Україні згадую тебе…”
“На початку 1960-х, коли співала в джаз-оркестрі “Дніпро”, композитори самі приносили мені свої твори, – розповідала легендарна співачка Валентина Купріна. – Мені пощастило співати пісні близько 30 композиторів і стільки ж авторів віршів. Так 1963 року прийшов до мене Володимир Верменич і приніс пісню з назвою “Спогад”, її ще називали “Поїзд у Варшаву”. Перше, що кинулося у вічі: на клавірі було виведено “Ліна Костенко”. Я вже тоді любила її вірші, їх не можна було не любити, читалися вони запоєм, з гордістю, адже з часів Лесі Українки такої поетеси українці не мали. Поезію Ліни шанувала високо з 1950-х років. Тягло мене до неї. Вона з тих, хто все життя боровся і бореться за Україну. Знала, що вона була у Львові, що там її десь ганяли чи виганяли із залів. Вона не лише активно брала участь у дисидентському русі, а й кидала квіти підсудним у Львові.
Вірш був присвятою її великому коханню – польському поетові Яну-Єжи Пахльовському, батькові їхньої доньки Оксани. Відтіля й “Поїзд у Варшаву”, а не деінде. Потім на цю пісню зняли телевізійні кадри, де я на київському вокзалі стояла біля потяга. Три рядки були українською, а один – польською мовою. На прикладі “Спогаду” відчула, що таке справжній шлягер. Його любили і просили виконати знову і знову:
Поїзд у Варшаву спогади навіяв,
Я на Україні згадую тебе.
Ти співав для мене пісню вечорами:
Co komu do tego, że my tаk kohаmy!
Я люблю, коханий, Київ і Варшаву,
Але батьківщина в кожного своя.
Як тебе згадаю, забринить сльозами:
Co komu do tego, że my tаk kohаmy!..
Раніше такого не було, щоб не оголосили авторів пісні, яку виконували на сцені. Тепер чого тільки не пишуть, тому кажу чесно: не пригадую, щоб замість Ліни Костенко оголошували автором пісенного тексту народ. Чого не було, того не було. Хтось придумав це. Пісня набула шаленої популярності, як у нас, так і в Польщі. Написана українською мовою, лиш один рядок – польською. Мало хто знав, що вірш був автобіографічний, що він правдивий, з життя Ліни Василівни, про перше нещасливе “інтернаціональне” кохання. Пісню записала з першого ж дубля, і її просто закрутило радіо. Казали, що “Поїзд у Варшаву” навіть звучить з кожної української праски.
Бувала я і вдома у Володі Верменича, коли він жив ще на вулиці Цитадельній. Приємний, добродушний, життєрадісний, щедрий, гостинний і завжди усміхнений.
З авторкою вірша ми не були в ті часи знайомі. Уперше побачилися в 2010-му, Ліна Василівна запросила мене на свій вечір в Українському домі у Києві. Співала там її хіт з нашої молодості “Поїзд у Варшаву”, який їй і мені дуже подобався”.
“Вже над містом вогні
Розцвіли, як у лузі ромашки…”
“1963 року, коли ми отримали невеличку, але з усіма вигодами квартирку, коли Дмитра прийняли до Спілки письменників, як грім серед ясного неба – смерть нашої донечки Лариси, — з неймовірним болем згадувала Тамара Луценко, вдова поета-пісняра Дмитра Луценка. – У перші дні Дмитро Омелянович ніби збожеволів, не чув нічого і не бачив нічого… Лише писав, писав… До наступного серцевого нападу та бурхливих солоно-гірких злив. Отак день і ніч. Пив тільки ліки і мінеральну воду. Всю гіркоту виплескував на папір. Десятки пісень було написано після вічної розлуки з донечкою, серед них була “Неспокій” з Володимиром Верменичем (як гарно її виводив Костянтин Огнєвий! ).
Вісім інфарктів переніс батько після смерті доньки. За характером був вічним оптимістом, ніколи не скаржився. Інколи міг сказати: “Подумаєш, вісім інфарктів! Ось у Ейзенхауера було 11. Так що у мене ще попереду багато часу…” Те, що підтримав нашу родину в найважчі життєві часи, говорить про його добре серце і душу світлу” .
Вже над містом вогні
Розцвіли, як у лузі ромашки,
Задрімали квартали…
Та мені лиш спокою нема.
Сам не знаю, чого
На душі так тривожно і тяжко.
Сам не знаю, чому
Знову душу неспокій пройма…
“І квіти, і доля на моїй українській землі…”
У період найвищого розквіту і піднесення своїх творів, композитор спав на підлозі робочого кабінету в Укрконцерті, де працював завідувачем музвідділу. Власного помешкання ще не мав. На той час він був автором пісні на вірш Олекси Новицького “Я славлю партію!”, якою відкривалися всі найбільші партійні збіговиська, звучала вона й на відкритті новозбудованого кремлівського палацу з’їздів. Ось тоді в Миколи Сома народилися такі рядки: “Спить Верменич на підлозі, славить партію по змозі”. Коли гумор пішов у люди, кому тільки не приписували авторство, як у нас чомусь буває… Згодом жартівливі рядки дійшли до цк компартії, і “неподобства” відразу не стало – Верменич отримав ордер на квартиру в столиці на Русанівці.
Композитор багато гастролював, разом з хором імені Григорія Верьовки, робив обробки народних пісень. Мріяв про те, щоб повернути популярність бандурі і прищепити любов до неї молодим виконавцям.
Славу його мелодіями принесли пісні на вірші найкращих поетів-піснетворців – Дмитра Луценка, Миколи Сома, Олександра Богачука, Ліни Костенко, Миколи Сингаївського, Андрія М’ястківського, Івана Неходи…
Здавалося, що композитор кожен наступний день свого життя зустрічав новими піснями, задумами, ліричним неспокоєм душі, якій уявлялись донецькі зорі над копрами, полтавські хлібні роздоли, цвіт папороті в поліських дібровах, – уся наша Україна – від росинки до зорі.
Помер Володимир Верменич надто рано, на 61-му році життя, – 11 грудня 1986-го. Серце не витримало…
Й досі пісням, животворним мелодіям його серця, які стали ще при житті митця найкращим йому пам’ятником, судилося довге життя. Нерідко вони звучать і нині, благо, все частіше їх чути з вуст молоді, яка їх осучаснила. Живій і природній мелодії пісень завжди вільно і легко. Не одне покоління українців несе їх у душі, в пам’яті. Вмирають творці – пісні залишаються.
Висловлюю вдячність за допомогу в написанні цієї статті Тетяні Верменич – доньці композитора.
