Безсмертній “Червоній руті”, яка стала синонімом слова “Україна”, сповнюється 55!
Михайло Маслій
“Володя з юнацьким завзяттям працює над “Червоною рутою”, яка завдає йому багато клопоту, – писав Михайло Івасюк у книзі “Монолог перед обличчям сина”. – Спочатку хотілося надати пісні характеру і форми балади, але твір виходив розтягнутим, композиційно недолугим, а композиторові потрібні лаконізм, простота і щирість народної пісні. Переписує її безліч разів, постійно шліфує текст твору. Коли переконується, що вклав у пісню все, на що був здатний, відкладає її зі сподіванням, що через деякий час у нього з’являться нові ідеї, зринуть свіжі образи. Для вісімнадцятирічного юнака, закоханого в рідний фольклор, чутливого до всього нового, образ червоної рути був хвилюючою знахідкою, справжнім одкровенням. Та квітка не давала йому спокою майже три роки. Мандрував селами, особливо гірськими, шукаючи ключ до розуміння таємничого поняття, в якому відчув життєдайний подих поезії, вібрацію пісні. На Косівщині знайшов новий варіант коломийки про червону руту, а на Путильщині, у Розтоках, записав легенду про загадкове чар-зілля, яке постає у народних переказах символом вічного і чистого кохання.
Хоча й до цього було багато пісень про загадкове зілля – руту-м’яту, але саме “Червоній руті” судилось полонити стільки сердець своїми ліричністю та романтизмом. Мільйони людей вбачатимуть у ньому виразника своїх почуттів. А Володя йтиме від пісні до пісні, від балади до балади, від романсу до романсу ні на кого не схожий, не повторюючи зробленого своїми попередниками, але й не відриваючись від них. Це початок тієї дороги, яку Володя шукав із ранньої юності і, нарешті, знайшов. Десять років син ітиме нею з гідністю і скромністю, дивуючи оригінальністю своїх творів. Пізніше він це виразить своїм афоризмом: “У мистецтві, якщо здивуєш – переможеш”. І додав: “Дивувати може лише талант, поєднаний з працьовитістю”.
Хтозна чи без Володимира Гнатюка народилася б “Червона рута” Володимира Івасюка
“Червона рута” – найзнаменитіша пісня Володимира Івасюка, яка давно стала символом усього найкращого, найчистішого в українській естраді. “У фотоальбомі мого сина зберігся цікавий фотодокумент: Володя сфотографований біля пам’ятника Володимира Гнатюка на Личакові у Львові. І це не знічев’я, не випадково. Володя завжди линув до праць Володимира Гнатюка, був добре обізнаний з ними, – написав письменник Михайло Івасюк 1 березня 1981 року. – В його бібліотеці є монументальна праця Володимира Гнатюка – “Коломийки”, видана ще 1906 року. Цю книгу нам подарував Анатоль Волков, мій товариш по роботі, нині доктор філологічних наук. Вона зіграла велику роль у творчій біографії мого сина, композитора. Він її читав уважно, вдумливо вивчав. У ній він вичитав про “червону рутоньку”. Ось та коломийка:
Назбирала троєзілля, червону рутоньку,
Та схотіла зчарувати мене сиротоньку.
Для сина образ “червоної рутоньки” був хвилюючою знахідкою, несподіваним одкровенням. Майже протягом трьох років він блукав селами, особливо гірськими, шукаючи ключа до загадкового поняття “червона рута”. І він знайшов його нарешті і на Косівщині, і на Путильщині. І ось цей образ у поезії й мелодії Володі набув сили високопоетичного символу. Народ прийняв його до серця, пісня завоювала добрі почуття людей, започаткувавши разом із “Водограєм” та “Баладою про дві скрипки” нову сторінку в українській пісенній культурі. Так принаймні писали в нашій пресі дослідники пісенної лірики на Україні. Поштовх до ліричного відкриття Володі дав, безумовно, Володимир Гнатюк. Тому Володя сфотографувався біля його пам’ятника (1973 року): віддав синівську данину любові і шани великій та дорогій Людині, світлій постаті у нашій культурі”.
“Володя брав гітару і співав у брамі нашого під’їзду, де була прекрасна акустика”
“До “Червоної рути” Володя уже мав написані популярні пісні – “Я піду в далекі гори” на власний вірш і “Залишені квіти”, з його віршем та музикою Валерія Громцева. Ними не тільки була зачарована, а й впевнена в його потужній творчості, – зазначає старша з сестер Івасюка – Галина. – Він шукав тексти, прискіпливо добирав кожне слово, писав, переписував, перекреслював. Ми мешкали на вулиці Богдана Хмельницького, де мали дві прохідні кімнати з роялем. Володя грав, наспівував, багато напрацьовував над “Червоною рутою”. Текст постійно шліфував, записи на обласній телестудії робив звукооператор Василь Стріхович. Титанічну роботу брата в сім’ї сприймали дуже уважно і дуже серйозно. Щоб прослухати себе, Володя брав гітару та співав у брамі нашого під’їзду (широченькій і височенькій, куди вміщалася карета), де була прекрасна акустика. Його співом і несподіваним концертом заслухалися сусіди. Так зароджувалася “Червона рута”, яка відразу ж мала перших слухачів. Жили всі дружно. Ніколи не забуду, як готувалася до екзаменів, а єврей Сьома з вікна своєї квартири “врубав” на всю потужність музику. Йому все пояснила і попросила почекати. Він вловив суть з півслова, ба більше, всіх мешканців просив вести себе тихіше, адже “у Галі та Володі сесія!” Кожен новий твір брата сприймала з почуттям внутрішньої гордості, щастя і захоплення. Особливо, коли народжувалася “Червона рута”.
“Звичайно, Володя працював над “Червоною рутою”, як і над усіма іншими, цілком самостійно, – згадував батько композитора. – Писалося йому важко, буквально кожен рядок вистражданий. Можливо, один раз і я дав дружню пораду. Пригадую, у Володі спершу було: “У дібровах зелених. По зелених стежках…” Я звернув увагу, що двічі повторюється один і той самий колір. Оце, здається, і вся моя участь…”
Ти не смійся хоч раз,
Не кажи, що забула,
А згадай про той час,
Як ти мавкою була,
Що ночами в лісах
Ти чар-зілля шукала,
Що з вітрами, як птах,
Ти колись розмовляла.
Бачу я тебе в снах
У дібровах зелених.
По яких же шляхах
Ти вернулась до мене?
Квітень 1970–го. Чернівецький медінститут
“З Володею познайомилася 1968 року, він часто приходив на репетиції ВІА “Карпати” Валерія Громцева при Будинку текстильників, де була солісткою. Івасюк приносив нам свої пісні. “Червону руту” він показав Громцеву ще на початку весни. А потім попросив, щоб я її заспівала разом з ним, в дуеті. Володя навчався на третьому курсі лікувального факультету Чернівецького медичного інституту, був учасником студентського ВІА, який брав участь у різноманітних концертних акціях свого закладу. А я закінчувала третій курс диригентсько-хорового відділення Чернівецького музичного училища. В один з останніх квітневих днів 1970-го в актовій залі навчального корпусу, що на вулиці Богомольця, відбувся творчий вечір Володі для студентів та викладачів вишу. Я вловлювала все “на ходу”, тож двох репетицій нам було достатньо. Стоячи на інститутській сцені в рідних Чернівцях й гадки не мала, що невдовзі “Червона рута” мого приятеля облетить світ, стане піснею з пісень, генетичним кодом українців, – визнає Світлана Юрченко. – Дякую Богові, дякую долі, що в моєму житті були вічно молодий геніальний та незабутній Володя Івасюк і не менш геніальний Валерій Громцев, їх, мелодистів від Бога, єднала справжня багатолітня чоловіча дружба”.
13 вересня 1970-го. “Через камеру ми несли глядачам світ не лише краси, але й своїх почувань і мрій”
“Червона рута” і “Водограй” були написані Володею при мені. Він часто приходив до мене і радився, як краще подати мелодію, де зробити наголос. Від цих пісень віяло новизною, мелодійністю і задушевністю. Якщо до цього додати ще й юнацьку поезію серця, то хотілося виплеснути створене з глибини душі, – підкреслює Олена Кузнецова. – У Чернівецьку телестудію Володя запросив оркестр ансамблю “Карпати” Валерія Громцева. Я ж співала у дуеті з Івасюком. Спочатку прискіпливий і вимогливий звукооператор Василь Стріхович записав оркестр, потім мали накладатися голоси. В єдиному пориві автор, оркестр і виконавці хотіли, щоб пісні несли кришталеву чистоту. Ми з Володею зробили 12 дублів. “Червона рута” була складнішою, “Водограй” співалося легше. У кінці серпня 1970 року записи було завершено.
Свято Івасюкового генія відбулося 13 вересня 1970 року. Пополудні Чернівецька телестудія вийшла у прямій трансляції на Україну з передачею “Камертон доброго настрою”. Що робилося, коли ми заспівали з Володею Івасюком “Червону руту”! Усі присутні на Театральній площі Чернівців, а також усі телеглядачі цієї передачі стали очевидцями народження рідкісного таланту 21-річного хлопця”.
“Екран сприяв його популярності. Був погожий осінній день, день, коли люди вперше почули у Володиному виконанні “Червону руту” і “Водограй”, – констатував у своєму есе Назарій Яремчук. – До самої площі – не пройти. Її обступили сотні людей. З вікон медінституту, де на той час навчався Володя, визирали студенти. Сонце сяяло у променях бабиного літа, а над Чернівцями лунали пісні Володимира Івасюка. Сам він сидів на лаві під деревами – смерічками та ялинками, – і розмовляв із дівчиною…
І хоч вони прозвучали одночасно, доля у них була різна. “Червона рута” відразу затьмарила не тільки “Водограй”, але й інші пісні”.
“Якось на вулиці почув свою пісню. Її співали солдати. Це було так несподівано, що мимоволі сам рушив за строєм, – засвідчував Володя. – Одверто кажучи, стало трохи сумно. Чому? Мабуть, від того, що пісня уже належала не мені. Знаєте, це почуття важко передати словами. Щоправда, відразу подумав: хіба можна тримати птаха у клітці? Йому потрібна просторінь. Для польоту”.
Коли Володя вперше заспівав “Червону руту” по телебаченню, почали надходити листи від його шанувальників з усього тодішнього радянського союзу. Адреса була простою: “Чернівці, медичний інститут. Студенту Володимирові Івасюку – автору “Червоної рути”.
Серпень 1971-го. Яремче. Музичний телефільм “Червона рута”
На початку 1970-х про Буковину та її молодечі таланти почув увесь радянський союз завдяки “Червоній руті” і “Водограю”, написаних студентом Чернівецького медінституту Володимиром Івасюком. Щоб закріпити досягнуте, виник задум створити музичний телефільм. Автори картини – сценарист Мирослав Скочиляс, режисер Роман Олексів і оператор Аркадій Дербінян – розрахували, що його прихильно сприйме молодь країни. Неймовірна популярність пісні “Червона рута” визначила назву. У серпні 1971 року в Яремче задум було втілено настільки вдало, що фільм став справжнім бумом, і всі 45 хвилин стали вибухом туги за чимось вищим, чистішим у житті і для малого, і для старого.
“Москвичі наполягали, щоб там прозвучали аж три пісні російських авторів. Ми ж ухитрилися записати одну, – стверджував звукорежисер Василь Стріхович. – Ніхто не зміг повторити того, що колись зробили “Смерічка” Левка Дутковського і Софія Ротару. Більше від них українських пісень на всьому пострадянському просторі не заспівав ніхто”.
Тоді ніхто й не думав про те, що буде далі. Після зйомок телефільму заступник директора Чернівецької обласної філармонії Пінхас Абрамович Фалік запропонував Левкові Дутковському зі “Смерічкою” та Софією Ротару перейти на професійну сцену в філармонію. “Смерічка” залишилася у Вижниці, Дутковський ж порадив чоловікові Софії, Анатолію Євдокименку, створити свій ансамбль і назвати його, як і телефільм, “Червона рута”. Так і сталося. 10 жовтня 1971 року народився ВІА “Червона рута” Чернівецької обласної філармонії.
22 грудня 1971–го. Українська “Червона рута” – пісня року!
“У Вижницький Будинок культури надійшла телеграма, в якій йшлося про те, що “Червона рута” Володимира Івасюка має звучати у фіналі телеконкурсу “Пісня-71” і що наш Будинок культури має відрядити солістів “Смерічки” Назарія Яремчука і Василя Зінкевича на заключні зйомки, – оповідав Левко Дутковський. – “Смерічку” не викликали, тож я почав хвилюватися, чи зможуть Назар з Василем заспівати під оркестр. Обидва не мали подібного досвіду, та й музичної грамоти не знали. Радився з Володею, який наступного дня приїхав у Вижницю. Запропонував йому взяти мій сценічний костюм і підстрахувати хлопців. Івасюк заспокоїв і сказав, що вийде на сцену в європейському вбранні. Володя мав рацію, навіщо йому чужий одяг, та й солістом “Смерічки” він не був”.
22 грудня 1971-го в концертній студії останкіно у фіналі “Пісні-71” – його проводили вперше – українська “Червона рута” стала переможцем!!!
Через роки Василь Зінкевич напише: “Весняним вихором, стрімким птахом вилетіла в широкий світ пісня Володимира Івасюка “Червона рута”, її прекрасна мелодія, в якій органічно злилися, поєдналися сучасні ритми з кращими елементами традиційного українського співу, звучала повсюдно – з професійної і самодіяльної сцени, з голубого екрана, на студентських вечорах і сільських весіллях, у наметах геологів та прикордонних заставах… “Червону руту” люди прийняли всім серцем, бо це була чесна пісня. Це була не позичена, а ніби самим народом написана пісня, яка, без перебільшення можна сказати, стала чи не найвищим проявом української естради, що тільки-но почала зароджуватися”.
“Червону руту” співали чи не в усіх грузинських ресторанах, вона лунала ледь не з кожної грузинської кватирки”
“Зачарований вашою мовою і піснями. Якби народився ще раз, то хотів би бути українцем. На початку 1970-х співав “Червону руту”, – акцентував Вахтанг Кікабідзе. – Чую її подумки у виконанні “Орери” уже стільки десятиліть. А все почалося з того, що “Червону руту” співали чи не в усіх грузинських ресторанах, вона лунала ледь не з кожної грузинської кватирки. Як же ж міг її не заспівати? Пісня стала хітом номер один відразу після виконання її на центральному телебаченні українцями-красенями Назарієм Яремчуком і Василем Зінкевичем з буковинського ансамблю “Смерічка” Левка Дутковського (вони були у гарному національному вбранні й співали божественно) і самим Володею Івасюком. “Червона рута” пішла у народ досить швидко, усіма можливими засобами. Мені хтось приніс її у запису на магнітофонній стрічці. “Орера” зробила своє аранжування і співала її повсюдно.
Знав я Володю Івасюка. Ми не раз зустрічалися. У нього було якесь особливе обличчя: одухотворене і з добрими іскорками в очах. “Червону руту” в запису “Орери” і моєму, як вокаліста, на жаль, не зберегли. Пробував знайти її у різних фонотеках, проте даремно… Тепер заспівав заново.
Це вічна пісня. Вона і її автор набагато випередили час. Івасюк мав Божий дар, а це така рідкість… Шкода, що українці не вберегли Володю. Він би стільки ще зробив добра…”
“Свого часу я пропагувала “Червону руту” і “Водограй” в Азії”
“Мені видається, що в українців і казахів лиш мова і віра інші, а людські якості, принципи, наміри – однакові: жити в мирі та дружбі зі всіма. У нас же ж величезна українська діаспора, у наших краях свій притулок знайшов ваш великий Кобзар, – роздумує Роза Римбаєва. – Та й після освоєння цілинних земель багато українців поодружувалися із казахськими дівчатами і мають прекрасні сім’ї. На жаль, мені не часто випадало бувати в Україні. Для нас, азіатів, ваша країна асоціюється з центром Європи і центром культури. Лише тепер починаю розуміти, чому пісенні шлягери всіма мовами популярні. Мені не пощастило бути знайомою з вашим Володимиром Івасюком, але свого часу я пропагувала “Червону руту” і “Водограй” в Азії. Завжди гордилася і пишалася тим”.
“Червона рута” може звучати в будь-якому стилі і матиме популярність”
“Ми готувалися до концертного туру Україною і дуже хотіли щось заспівати вашою мовою, – каже вокаліст і ударник групи “No To Co” Алєксандр Кавецький. – Запропонував виконати і записати українську пісню, як жест нашої симпатії до вас, наш менеджер Станіслав Цейровський. Ось він і купив платівку, де нам дуже сподобалася “Червона рута” Володимира Івасюка. Українська мова споріднена з польською і навпаки, не було жодних проблем з перекладом. “Червону руту” любили як в Польщі, так і в Україні. Збігло стільки часу, досі можу легесенько заспівати її від початку до кінця”.
“Я був свідком того, як Володя приніс додому і вперше показав платівку польської групи “No To Co” з його “Червоною рутою”, – повертався думками в 1972 рік шваґер композитора, фотомитець Любомир Криса. – На ній було написано, що автором музики і слів є Володимир Івасюк, проте музична обробка належить Єжи Кшемінському. Тоді ж сказав: “Старий, маю платівку, як гарно співають хлопці!” Пам’ятаю ту радість, яку випромінювали його щасливі очі й усмішка. А інакше й не могло бути, якщо твою працю визнали у світі, значить, вона варта цього. Володя не був з тих, хто замріяно заглядав у майбутнє, але, скоріш за все, йому вірилося, що напише ще чимало такого, яке би вражало і подобалося всім”.
“Запис і виконання поляків були дуже несподіваними і нехарактерними, як звично співали “Червону руту” в Україні, – додає Галина Івасюк. – Як для всіх було несподіване виконання кубинської співачки Нерейди Наранхо (до речі, вона – володарка першої премії Міжнародного конкурсу “Золотий орфей” 1974 року) і японського гурту “Роял Найтс” зі своїми національними трактуваннями і баченнями. Володя сказав тоді: “Яке щастя, що вони виконують українську пісню”.
Ось такий наш Івасюк. Тішився не за своє, тобто написане ним, а за всеукраїнське, національне. Гордився, що у світах звучить українська пісня.
“Тепер складно сказати, хто скоріше заспівав “Червону руту” – “Орера” чи “No To Co”. І це не настільки важливо, найголовніше, що вона зачепила за живе, схвилювала і поляків, і грузинів, – резюмував Вахтанг Кікабідзе.– На відміну від поляків зробили у стилі рок. Хоча варіант “No To Co” також цікавий. Мені видається, що геніальний мелодист Володимир Івасюк у своєму творі заклав щось дивовижне. Адже “Червона рута” може звучати в будь-якому стилі і матиме популярність”.
Володимир Івасюк виконав свою земну місію – використав свій талант і потенціал, зробивши українську пісню відомою на весь світ, залишивши нам свої невмирущі мелодії.
Фото з архіву Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка.
