Лідер гурту “ТіК” жартує з приводу штучного інтелекту, схуднув на понад тридцять кілограмів і мріє отримати ліцензію пілота
Богдан Бондаренко
Улітку цьому гумористично-іронічно-сатиричному колективу виповнилося 20 років. Не знаю, чи рахували його учасники, скільки часу вони провели на валізах, але до війни це була одна з найактивніших команд. Гастрольні тури, сольні концерти, корпоративи, Дні міста. Мабуть, легше перелічити, де Віктор Бронюк і його музиканти не виступали, ніж навпаки.
Хлопці протоптали стежку й за кордон. Не раз були в Північній Америці – у Канаді та США (їздили туди і просто на відпочинок), а також в Європі – у Великій Британії, Австрії, Швейцарії та інших країнах. І навіть одного разу грали в Азії – у спекотному Єгипті. Минулоріч же ж мали черговий тур у Німеччині, де збирали кошти на допомогу українським захисникам. Автівки, дрони, донати…
Якщо раніше жоден виступ Віктора Бронюка не минав без пісні “Олені” (це візитівка гурту “ТіК”), то тепер – без “Кацапів”. У репертуарі пісня з’явилась після початку повномасштабного вторгнення і передала те, що думає про агресивних сусідів більшість українців. Перцю у шлягер додала нецензурна лексика, без якої, як у крилатій фразі про “рускій корабль”, ну ніяк…
Поза сценою фронтмен гурту – людина стримана. Під час нашого інтерв’ю він розмірковував про реалії сьогодення, ділився маленькими секретами сімейного життя, розповідав про свої мрії і, звичайно, жартував. Останнє для Віктора Бронюка – абсолютно природній стан. Навіть нині йому вдається зберігати оптимізм та знаходити приводи – більші чи менші – для радощів.
ЮВІЛЕЙ, СНАЙПЕРИ, СУСІДИ
– Група “ТіК” з’явилась на світ 20 років тому. У вас немає відчуття, що це було, ніби вчора?
– Чесно кажучи, ці два десятиліття якось дуже швидко минули. Свого часу, коли я десь читав, що той чи інший легендарний гурт святкував 20-річчя, думав: “О, нічого собі! Молодці, хлопці, протрималися”. Тепер же ж ювілей наздогнав нас. (Усміхається). Якщо озиратися назад, то ми відпрацювали не один всеукраїнський тур, дали тисячі концертів (зокрема, у Палацах спорту і на стадіонах), записали п’ять альбомів… А скільки пережили емоцій!
– Що “цементує” ваш колектив? Окрім музики, звісно…
– Насправді – багато чого. Нам довелося пройти через різні виклики, перипетії, обставини. Вони й збирають усіх докупи та гартують характер. Насамперед – той факт, що одинадцять останніх років в Україні йде війна. Після ж широкомасштабного вторгнення москалів частина колективу (у тім числі я) пішли до Збройних сил. Двоє учасників нині – на контракті…
Та, попри все, наш гурт тримається купи. Ми дуже цінуємо ті моменти, коли збираємося разом і можемо подарувати людям позитивні емоції, яких, на жаль, не так багато у сьогоденні. Головне, що “ТіК” все ще існує й радує, підтримує, мотивує, надихає, об’єднує людей. Таким чином, виконуючи, мабуть, основну свою функцію. Займатимемося цим і надалі – розмінявши третій десяток!
– А який концерт чи концерти із тих, що ви відпрацювали за ті роки, можливо, був найекстремальнішим?
– Наприклад, у Краматорську, який відзначав першу річниця звільнення від москалів. Тоді була велика загроза терористичного акту, але ми погодилися виступати на площі, де зібралося понад 20 тисяч людей. Адже розуміли, що місто треба якось реінтегрувати. Іншого разу працювали на стадіоні біля Горлівки під снайперським прикриттям. Тоді ще не було інтенсивних атак дронів, але все ж виступ був досить екстремальним…
Ну, а сьогодні небезпека чатує скрізь. Незважаючи на те, де ти перебуваєш – ближче до зони бойових дій чи подалі. На жаль, тепер це не особливо має значення. Тому, організовуючи якесь зібрання чи тим більше – концерт, завжди треба брати до уваги безпекові питання. І я не втомлююсь повторювати, що не можна ігнорувати сигнали повітряної тривоги. Адже в Україні нині триває війна. І москалю вірити не можна!
– За освітою ви – історик. Що про наших агресивних сусідів раніше ви знали суто теоретично, а тепер отримали реальне підтвердження?
– На жаль, наші дебілкуваті “лаптєногі” сусіди досі живуть “совком” та ідеєю відновленням радянського союзу. Відколи той завалився, вони все робили для того, щоб затягнути у це болото інших. Їхні теоретики завжди казали, що без України російська імперія неможлива. Чому так? Бо в них немає своєї історії. От вони й вирішили вкрасти її в нас… Що тут скажеш: ми маємо вчити власну історію і робити з неї висновки, адже все йде по колу. І москаль, це таке падло, що воно ніколи не заспокоїться!
– І все ж, як би ви продовжили фразу: війна закінчиться, коли…?
– Звичайно, закінчиться. Всі війни рано чи пізно закінчувалися. Щоправда, деякі – через сто років. Безумовно, хочеться, щоб в Україні це сталося якомога швидше. Проте боюся робити якісь прогнози… Тим більше, що ми бачимо: світ стоїть на порозі глобальної трансформації. Оскільки головні інституції, та ж ООН, що були створені після Другої світової, фактично не функціонують… І тут можна проводити чимало сумних історичних паралелей.
ГАСТРОЛІ, “ОЛЕНІ”, ВОРОГИ
– З нагоди ювілею влаштуєте черговий всеукраїнський тур?
– Улітку нічого глобального, напевно, не робитимемо, а ось восени – так. Не скажу, що це буде повноцінний тур. Хотілось би, звісно, як колись – з нашим Донбасом і з нашим Кримом, але… Куди буде можливість, туди поїдемо. Дуже вже хочеться зустрітися з глядачами. А заодно зібрати “пару копійок” для підтримки наших сил оборони. На жаль, щодалі проблем не меншає, адже москаль продовжує агресивно наступати. Майже щодня приходять запити від захисників, тому будемо шукати можливість якось допомагати.
– На концертах скільки разів вам доводилося виконувати на біс свою найвідомішу пісню – “Олені”?
– Бувало, що двічі. (Усміхається). Проте сьогодні найчастіше просять іншу річ – “Кацапи”. Особливо, коли виступаємо для наших захисників. Тоді вона може прозвучати за один вечір і тричі. Один раз заспіваєш, другий, а хлопці питають: “Можна ще?” Звісно! (Сміється).
– За 20 років багато хто міг уже забути, а, може, й не знав: як народився ваш головний хіт?
– Маєте на увазі “Олені”? Я написав цю пісню в студентські часи. Хто жив тоді у гуртожитках, знає: кімнати прикрашали килимками з “рогатими”. У когось вони висіли на стіні, у когось лежали долі, а в декого на столі – замість скатертини. Не раз я думав: чому саме така композиція: озерце (чи точніше болото), неприступний ліс, гори вдалині, декілька оленів, один із яких стоїть на сторожі… Ми з хлопцями навіть розбирали філософську концепцію тих килимків. (Усміхається).
– Перепрошую, на тверезу голову?
– Було по-різному. (Сміється). Знаєте, іноді під час таких студентських посиденьок на думку спадало чимало цікавих ідей, які потім виносилися на широке обговорення, і там уже набували іншого змісту та іншого характеру… Ну, а в даному випадку народився хіт. Тобто мета була досягнута.
– Нині дехто користується штучним інтелектом для створення пісень. Як ви до цього ставитеся і чи не вважаєте знеціненням праці композиторів та поетів?
– Коли два роки тому ми їхали в тур, я написав такий куплет: “Дуже часто говорять мені – хто то пише дурнуваті пісні? Я відповім – для вас не секрет, що це створює штучний інтелект”. (Усміхається). Після того мій син сказав: “Тату, навіщо ти так? Тепер люди думатимуть, що тобі всі пісні справді написав ШІ”. Я ж хотів трошки “постібатися”, потролити всю цю тему.
Слід визнати, що штучний інтелект сьогодні стрімко входить у наше життя. В якійсь мірі це досить корисна річ. Що ж до використання його в творчості – можливо, комусь ШІ й стане непоганим помічником. Проте це, як із живописом: картина, роздрукована на прінтері, навряд чи цінуватиметься так само, як намальована олійними фарбами чи навіть олівцем. Зрештою, вибір за глядачем і слухачем…
– Скажіть, у шоу-бізнесі дружба можлива чи радше як виняток?
– Можлива. Комусь може здаватися, що у шоу-бізнесі трошки інші люди, але насправді тут усе, як в інших царинах. Є адекватні, з ким хочеться проводити час і спілкуватися. А є ті, кого не дуже волів би бачити, якщо чесно. (Сміється). Проте все ж мусиш існувати поруч. Зрештою, ти сам вирішуєш, з ким тобі дружити, а з ким – ні.
Інколи у мене запитують: “У вас є вороги?” Насправді я ніколи не класифікую так людей. У мене ще з дитинства склалося: якщо навіть із кимось і виникли непорозуміння, намагаюся про це поговорити й вирішити їх. Підемо ми далі спільною дорогою чи розійдемося, але принаймні між нами не буде чогось недомовленого.
ДРУЖИНА, АЛКОГОЛЬ, МРІЯ
– Вашому шлюбу – сімнадцять років. Чи можете сказати, що вам поталанило з дружиною?
– Можу. Мені справді пощастило, що до нашого знайомства дружина працювала в тій же ж сфері. Це позбавило мене зайвих розмов. Особливо щодо гастрольної діяльності. Багато речей не треба було розповідати та пояснювати. Наприклад, коли виступ запланований на сьому вечора, а ти ще о дванадцятій не вийшов на сцену. Тетяна на старті розуміла, про що йдеться.
На жаль, маю сумні приклади колег, в яких дружини не дотичні до шоу-бізнесу, тому різні історії ставали проводом для сварок, негараздів та непорозумінь. А надалі негативно впливали на сімейні стосунки і на “виробничий процес”. (Усміхається). Тому я вдячний Богові, що у мене в житті все склалося так, а не інакше.
– Знаю, що ваша дружина має додаткову освіту – психолога. Це якісь речі спростило чи навпаки – загострило? Адже тепер на кожне слово може бути наведено аргументацію і пояснення з точки зору науки…
– Ні, вона так глибоко не копає. (Усміхається). Люди займаються такими “розборками”, коли їм нічим зайнятися у житті. На щастя, на оці побутові сімейно-психологічні історії ні в мене, ні в дружини немає часу. До слова, останні декілька років вона займається клубом дитячого плавання і розвитку. Здобула ще тренерську ліцензію й максимально занурилася в цей процес. Їй справді цікаво.
– І попри все, чиє слово, як правило, вдома останнє?
– У нас такого немає. Ми не керуємось принципом “я так сказав”. А чому ти так сказав? Тому що! (Усміхається). Звісно, можна мати різні думки, різні погляди на якісь речі або обставини, але ми завжди сідаємо та обговорюємо ситуацію, що виникла. Ну, й доходимо спільного знаменника. Як на мене, це конструктивний підхід… Зрештою, дві адекватні людини обов’язково до чогось домовляться.
– Ви й далі любите готувати?
– Звичайно. Роблю це вже рідше, якщо чесно. Та сьогодні дещо приготував. Син попросив на сніданок… бургер. Я зробив із яловичини котлету, додав овочі, салат, взяв цільнозернову булочку, підсмажив – готово. Данило скуштував і каже: “Смачніше, ніж у “Макдональдсі”. (Усміхається). Було приємно почути такі слова.
– Колись ви мені розповідали про дієту під назвою ПМЖ. Вона ще актуальна?
– Вона завжди актуальна. Особливо нині, коли люди заїдають стреси. Одна знайома розповіла, що, як тільки лунає “сирена”, йде на кухню і починає їсти. Така вже наша природа: найпростіший спосіб заспокоїтися, це щось вкинути до рота. Звідси – зайві кілограми. Тому я порадив їй свою дієту ПМЖ, що розшифровується як попробуй менше жерти. (Усміхається).
Звісно, за вагою треба стежити. Особливо, коли тобі вже не вісімнадцять років. Мені подобається такий жарт (не пам’ятаю, правда, хто це сказав): до сорока років організм – на офіційній гарантії, а потім вона закінчується. (Сміється). Тож треба уже трошки більше часу приділяти тому, що ви їсте та в якій кількості. І взагалі уважніше ставитися до здоров’я.
– Алкоголь для вас табу?
– Не йдеться про табу. Якщо я захочу сьогодні щось продегустувати, можу собі це дозволити. Однак я вирішив, що не вживатиму спиртного. Воно мені просто не потрібне – от і все.
– Декілька років тому ви проходили курси пілота малої авіації. Вдалося завершити навчання і отримати ліцензію?
– Теоретичний курс – так, а ось практичний – лише розпочав. На жаль, тоді вибухнула епідемія ковіду, потім – широкомасштабне вторгнення. Тому я не встиг відлітати програму. Ну, це сьогодні не так важливо. Головне – щоб у нашій країні небо знову стало мирним, а там – все решта з’ясуємо.
– У будь–якому разі мрія залишається?
– Поки що так. Мріяти взагалі корисно і не заборонено. (Усміхається). Адже, хто ми без мрій? Якщо людина перестає ними марити, вона фактично перестає жити. Мрії, власне, це той фактор, що спонукає нас рухатися вперед. Реалізовуєш одні мрії, з’являються нові. Вони ніколи не мають закінчуватися… І йти назустріч своїм мріям – це справді прекрасно!
БЛІЦ
– Нью–Йорк чи Лас–Вегас?
– Нью–Йорк.
– Паоло Коельо чи Хуліо Кортасар?
– Коельо.
– Ранок чи вечір?
– Залежить, для чого? (Усміхається). Напевно, краще ранок.
– Яблуко чи банан?
– Яблуко.
– Сік чи молоко?
– Страшно не люблю молоко. Тому – сік.
– Ровер чи самокат?
– Ровер.
– Кросовки чи мешти?
– Кросовки.
– Книга чи кіно?
– Кіно.
– Богдан Ступка чи Богдан Бенюк?
– Богдан Сильвестрович був прекрасною людиною, але з Богданом Михайловичем ми товаришуємо. Тож усе–таки – Бенюк.
НАШЕ ДОСЬЄ
Віктор Бронюк народився 24 березня 1979 року на Вінничині. Закінчив педучилище за фахом вчитель малювання. Потім – істфак університету. У студентські роки навчився грати на гітарі й почав писати пісні. Активно брав участь у самодіяльності.
2005 року заснував із однодумцями гурт, який нарекли “ТіК”. Дебютний кліп зняли на пісню “Олені”, що одразу здобула популярність. Через рік вирушили у перший тур Україною. 2009-го уже зібрали аншлаг у Палаці спорту в Києві.
Серед найвідоміших пісень: жартівливі – “Гуляй, народ”, “Свєта”, “Вчителька”, ліричні – “Білі троянди” та “Не цілуй”, народні – “Чорні очка, як терен”, патріотичні – “Люби ти Україну”, “Запах війни”, “Журавлі”.
Крім музики, захоплюється кулінарією і садівництвом-городництвом.
Виховує двох дітей – сина і доньку. Домашній улюбленець – мальтійська болонка. Має нерухомість у Болгарії. Їздить за кермом електромобіля китайського виробництва. З минулого року очолює обласну філармонію.
