16 вересня відлунав, відгомонів й відгуляв (це слово горяни вживають замість літературного “танцювати”) вже другий День гуцульської культури “Верховина в Івано-Франківську”.
Пропонуємо вашій увазі ексклюзивний фоторепортаж із цього фестивалю, що зібрав у самому серці обласного центру, на площі Ринок, тисячі людей: як місцевих мешканців, так і туристів з усіх куточків України та з-за кордону (дійство знімав на професійну відеокамеру журналіст з Японії, біля наметів було чутно англійську, італійську й польську мови, а повторювати рухи самодіяльних артистів на сцені намагалися студенти з Індії, Африки і навіть кілька гуртів арабів).
Скажи Верховині “йо!”
Презентація автентичного мистецтва, починаючи від декоративно-ужиткового – вишиванок, кептарів, верет, чересів (гуцульських поясів), ґерданів, коралів та інших жіночих аксесуарів, капелюхів і віночків, писанок – до картин, гравюр та ікон на склі; численні майстер-класи, більш ніж чотиригодинний концерт, родзинкою якого стала постановка традиційного гуцульського весілля,– організатори підготували вельми насичену програму, аби місто на день із головою занурилось у магічну атмосферу Гуцульщини. А щоби публіка мала сили усе це передивитися – не забули й про традиційну гуцульську кухню.
Головними учасниками дійства стали півтора десятка мистецьких колективів Верховинщини – як із самої столиці Гуцульщини та не менш відомої українцям Криворівні, так і з наразі менш відомих, а проте – не менш багатих талантами сіл Верхнього Ясенова, Замагора, Буковця, Віпчого, що демонстрували на сцені як гуцульські співанки та запальні танці, так і зразки автентичної гуцульської убирі (одягу).
Захоплювало, що давні строї демонстрували не лише окремі селяни, але й родини у повному складі, деякі – одразу у трьох поколіннях. Найменший з учасників показу, дворічний Івасик Досяк настільки заморився, пильнуючи намет і роздаючи мамині візитівки, що перед самим виходом на сцену міцно заснув, і навіть потужні колонки свята не змогли його розбудити. Тож Марії, майстрині із виготовлення кептарів та вишиванок із Криворівні, довелося нести сина на дефіле на руках, поки тато вів за руку двох трішки старших донечок.
Надихало, що серед 170 учасників фестивалю ледь не половину складали діти. Різного віку – від п’ятирічних красунечок та бахорчиків – до кремезних легінів й майбутніх “князівн” (так гуцули звуть наречених й молодят). Отже, є кому продовжувати традиції та піднімати занедбаний за радянської влади край!
Певна річ, не залишила нікого байдужою й постановка гуцульського весілля у виконанні учасників аматорського фольклорно-етнографічного колективу села Буковець: обрядові примовки та дії, співи і танці, засівання пшеницею, розкидання цукерок, як і частування – весільними калачами із медом, смаженими пундиками і навіть гуцульською горілкою поласували всі охочі. Керівник колективу Килина Лесюк розповіла, що їх гурту вже 34 роки: ще 1985 року його організували із місцевих учителів.
“В обряді гуцульського весілля задіяний увесь педагогічний колектив нашої школи, в якій я, до слова, директор. Таке весілля, як ми показали, дійсно й зараз проводять у наших краях. А ми із “молодою” – справжня пара (щоправда, нині у нас вже підростають двоє діток), і, коли гуляли власне весілля, усе саме такі відбувалося. Тільки у нас ще були коні, на яких їздили до церкви”, – розповів “князь” Ярослав Лесюк.
А завершився фестиваль спільним гулянням – як приїжджих артистів, так і гостей свята – у спеціально створеному для такої нагоди, не надто швидкому та нескладному для засвоєння – традиційному гуцульському танці “Решето”…
Вечоріло, а люди не поспішали розходитися – адже наступного фестивалю доведеться чекати цілий рік! До слова, перший фестиваль Гуцульської культури відбувся минулоріч – теж у вересні та в Івано-Франківську. А відтак у січні цього року, у День Соборності – вже у Львові, а у квітні – у Полтаві.
Ой нема то краю понад Верховину
І це лише початок: організатори бо свята мріють провести такі фестини в усіх інших обласних центрах України. Аби нагадати співвітчизникам не лише про унікальну автентику та традиції, але й про те, що всі ми, українці – єдина нація. Як і про те, що за незабутніми враженнями не конче їхати за кордон, витрачаючи важко зароблене на дорогі перельоти й готелі – усе це можна суттєво меншим коштом знайти у мальовничих Карпатах та у численних тамтешніх еко-оселях та садибах.
До слова, верховинці не лише мріють, але й наполегливо працюють над тим, аби ті, хто побачив їх виступи у рідному місті, запалився бажанням приїхати у Карпати і на власні очі побачити усе це у природному антуражі – серед мальовничих гір та полонин, що розкинулися в обіймах стрімкого Черемошу та його численних приток, помилувалися водоспадами, напилися із численних цілющих джерел (у самій лише Верховині офіційно зареєстровано 10 мінеральних джерел), поласували екологічно чистими грибами й фореллю, банушем і бринзою (нещодавно визнаною ЄС першим унікальним українським продуктом), будзом і вурдою, сирними кониками і косичками…
І тоді для висловлення емоцій, що переповнюватимуть вас, замість англомовних “вав!” чи “кул”, галичанських “файно” й “бомбезно” чи столично-суржикових “круть!” ви казатимете по-гуцульськи чітко й односкладно – так, як оце лунало над центром Франківська-Станіславова: “Йо!”
А щоб це якомога швидше стало реаліями, до гастролей долучилися не лише самодіяльні колективи та народні майстри, керівництво району, яке в кожному обласному центрі укладає угоди про партнерську співпрацю між регіонами, але й духовні представники горян: єпископ Коломийський і Косівський УПЦ Київського патріархату Юліан (Гатала) – один із наймолодших єпископів в Україні, посвячений у цей сан у 32-річному віці, та парох храму с. Бережниця о. Ігор. А голова Верховинської районної ради Іван Шкіндяк, як на фестиваль, так і на прес-конференції ходить у повному гуцульському “обмундируванні”, із порохівницею та топірцем включно.
Обряди гуцульського весілля: від вінка до хустки
Гуцульське весілля – справжній театр, із розкішними декораціями та неперевершеними акторами. Обрядів і звичаїв, яких мають дотримувати на таких “забавах” молодята і гості – безліч.
До прикладу, найголовніший аксесуар для княгині – вінок, прикрашений барвінком, часником і монетами. Замість білої сукні – вдягають вишиванку, яку самі ж наречені і вишивають. Другий неодмінний атрибут “вісілє” – троїсті музики: скрипка, бубон та цимбали. В окремих випадках додавалися клярник (флейта), флаєрка та денцівка (різновиди сопілки), згодом – акордеон та трубка (труба). Третій – традиційні страви гуцульської кухні.
Основна частина гуцульського весілля відбувається протягом двох діб (субота і неділя). Однак перший його етап стартує ще у четвер, коли запрошені батьками свашки приходять до хати молодої і розпочинають шити молодим вінки. Але перед цим молода має власноруч зібрати усе для обряду в сито: барвінок (на тривале кохання); мед (щоб парі солодко жилося); часник (щоб були здоровими); позлітка та копійки (на багатство); шматочок коровая (на достаток) і голка з червоною ниткою (щоб прошити віно).
Другий етап – “Зачєнання”: у суботу вранці слід вдягнути князя й княгиню у весільне вбрання та прикрасити соснове деревце, яке приносять два хлопці-дружби. Першими починають прикрашати весільне деревце батьки молодих, які прикріплюють до його вершечка пшеничні колоски і головну паперову квітку-ружу, а дружки і дружби далі прикрашають усе деревце різнокольоровими паперовими квітами.
Весілля вважається розпочатим, коли батьки покладуть дітям вінок на голову і разом затанцюють перший танець-гуцулку, тримаючи в руках прикрашене весільне деревце.
Викуп нареченої на Гуцульщині теж особливий. Його проводять брати молодої. Княгиня ж сидить за столом і дивиться крізь дірку у калачі, де її коханий, не даючи йому наблизитись і сиплячи на нього пшеницю.
Дуже важливою частиною гуцульського весілля є обряд вінчання в церкві, який супроводжується великою кількістю обов’язкових дійств. Перше з них – “Виводини і прощі”. Після застілля молоді разом із дружками, дружбами і батьками, тримаючись за руки, утворюють живе коло і тричі обходять весільні столи “за сонцем”, співаючи пісню, в якій звучить “плач молодої” та оспівується майбутня подія. Відтак молоді, стоячи на колінах, дякують батькам за народження і виховання та просять батьківського благословення на церковний шлюб.
Для поїздки до вінчання використовують кілька пар осідланих і заквітчаних коней, якими їдуть верхи молоді, дружби і дружки, батьки і матки…
Вийшовши із церкви, молоді дивляться на сонце крізь отвір весільних калачів, розривають їх і частують ними “на щастя” всіх присутніх. Тут же, на церковному майдані княгиня перев’язує рушниками весільних батьків і маток.
Та хоч із церкви молодята виходять чоловіком та дружиною, хлопцеві ще треба переконати молоду покинути батьківський дім. Саме тому вже вдома він обдаровує її подарунками і грошима. Поки не вгодить – не бачити йому обличчя коханої, захованого під хусткою.
Весілля вважається розпочатим після того, як батьки покладуть молодятам вінок на голови і разом затанцюють перший танець-гуцулку, тримаючи у руках весільне деревце. Бенкет ж починається молитвою за здоров’я молодих і їхніх батьків та за Боже благословення на успішне весілля.
Заключним етапом гуцульського весілля є “Завивання молодої”, коли із молодої й молодого знімають вінки, а молодий завиває на голову молодої хустину. Мати молодого та молодої розчісують донечку і вплітають їй у косу гроші (на щедре життя). Молодий підкрадається до дружини, аби завити її у хустину, але та не дається.
Після “завивання молодої” старший дружба виносить із хати “деревце” і біжить з ним до найближчої яблуньки. Гості зі сторони молодої біжать за ним і намагаються облити водою. Адже, коли деревце уже закріплене на яблуні, – це знак того, що молода остаточно попрощалась зі своїм дівоцтвом, невинністю і стала ґаздинею. І, водночас, що весілля завершилося.
Фото автора та (весільні) Петра Кондрата
