Популярна письменниця досліджує українську міфологію, “ловить” натхнення уві сні та чекає з фронту чоловіка й сина
Богдан Бондаренко
В українській сучасній літературі вона – головний “спец” із мавок, чугайстрів, домовиків, покутніх, болотянок та інших створінь не від світу цього. Написала про них (і не тільки) не одну книгу. Для тих, хто цікавиться дохристиянською міфологією, обрядами, міфами та легендами наших пращурів. А таких, судячи з популярності Дари Корній, чимало. Особливо серед молоді.
Цій аудиторії адресовано і найвідоміший роман – “Гонихмарник”, жанр якого літературознавці визначають як міське фентезі. Він був дебютом письменниці (так би мовити українська відповідь американським “Сутінкам”), а виявився справжнім бестселером. Не дивно, що сьогодні його вивчають навіть у школі. Як і деякі інші твори письменниці, від котрих за вуха не відтягнеш підлітків…
Дара Корній охоче погодилась відповісти на питання “Ukranian People”.
“Я МОЖУ ПИСАТИ НА КОЛІНІ”
– 20 вересня у вас день народження. Ба більше – ювілей. Які емоції викликають у вас ці дві красиві (як на мене) цифри – 5 і 5?
– Ніяких. Чесно. Можливо, якби був мирний час, то й емоції певні були. А так, наразі, зовсім не думається про цифри. Єдине велике бажання живить серце і душу, щоб війна проти жорстокого та кривавого ворога, фашистської росії, якнайшвидше закінчилася, й наші мужні воїни, чоловіки та жінки, повернулися додому живими та неушкодженими. І, звісно, мої чоловіки теж. А цифри – то лишень цифри. Тому що насправді важливим для мене завжди залишається – ким ти є зараз і тепер, аніж те – ким ти була, скажімо, у 20 чи будеш у 60.
– З якими ілюзіями (поглядами, уявленнями тощо) ви розпрощалися, дійшовши до цього полустанку свого життя?
– Із максималізмом та бажанням усім подобатися. Це розуміння прийшло щойно я стала письменницею. До 39 років я була зразковою дружиною, чемною донькою, бездоганною мамою, ідеальною подругою. Цього виявилося замало, щоб бути собою.
– Цьогоріч ще одна цікава дата – 15-ліття вашого дебютного роману “Гонихмарник”. З того часу він пережив не одне перевидання… Чи сподівались ви на такий успіх?
– Звичайно, ні. Цю історію писала для моєї доньки з виховною метою. Не як майбутню книжку, а саме як історію для одного читача. Писала як відповідь на виклик підлітка – створити щось не гірше, аніж “Сутінки” Стефані Маєр. І, здається, я впоралася із цим викликом.
– Торік вийшла ваша “Гонихмарниця”. Повернення до улюблених героїв далося вам легко чи роман народжувався непросто?
– З “Гонихмарницею” все химерно складалося. До 2014 року я категорично заявляла, що жодного продовження “Гонихмарника” не буде. Це самодостатня історія і крапка. Та ніколи не кажи “ніколи”. Бо стався Майдан. Майдан, який нас змінив. Мене так точно. Відразу після Майдану почалася війна, і я зрозуміла, що просто мушу написати продовження “Гонихмарника” й виправити ту помилку, якої допустилася моя героїня Аліна, пішовши на домовленість з чистим, рафінованим злом.
До речі, на цю хибу страждає дуже багато книжкових (та й не книжкових, на жаль, теж) історій сучасних авторів, у яких зло змальовано не дуже таким і лихим. Автори намагаються пояснити логіку зла, заграють із ним. Інколи його вперто відбілюють. Чіпляючи жорстокому демону білі крильця. Оце загравання зі злом – це наше бажання спроєктувати на нього себе і власну поведінку. Тому ми зараз так дивуємося жорстокості окупантів-рашистів, ще вчора начебто привітних, хоч і бомжуватих, сусідів. А по сусідству завжди жив маніяк. Він народжений вбивати, знищувати, ґвалтувати, і ти його ангелом не зробиш. Бо вся його традиція, культура, його віра заточена на це.
Ми про зло судимо по собі. І якщо забуваємо про те, що зло – це не спотворене добро, це стовідсоткове лихо, то ми приречені на програш. Зло не змінюється, його не виправити, не перевиховати, тим паче не перефарбувати. Його можна тільки знищити. Зі злом не домовляються. Зло брехливе та підступне. Воно вміє чекати й бити тоді, коли ти найуразливіший і коли ти перестаєш оборонятися та боятися. Як не годуй вовка сіном, він рослиноїдом не стане. Таке-то із людожерами.
Втім, повернімося до ідеї написання продовження “Гонихмарника”. Ідея у голові сиділа, але то була лише ідея. Життя вносило свої корективи. Я започаткувала цикл “Чарівні істоти”, і це забирало увесь мій час. Тож плани на продовження “Гонихмарника” відкладала. Далі зі світом стався коронавірус. Обставини загнали нас по домівках, і я скористалася цією паузою, наявністю вільного часу та почала писати “Гонихмарницю”. Закінчила її в перших числах січня 2022. А у лютому непокаране зло повернулося. Як у “Гонихмарниці”. Я не напровокувала. Повернення зла було очевидним.
– Скажіть, ви можете писати хоч “на коліні” чи потребуєте елементарного комфорту?
– Так, я можу писати на коліні. Писала у потязі, автівці, у горах, під зливою, у маршрутці. Так, писала…. Бо після лютого 2022 року це робити важко. Творити важко. Моє непросте життя, невіддільне від моєї творчості. А творчість потребує глибокого занурення. Наразі із зануренням у мене проблеми. Коли твої найрідніші на війні, то ти занурена геть в інше і то дуже глибоко.
“МЕНЕ ОБЗИВАЛИ БОЖЕВІЛЬНОЮ”
– Ваш чоловік – ветеран АТО. Знаю, що він воював під Дебальцево, де був поранений. Як довго після того відновлювався? Не тільки фізично, а й психологічно… І коли прийняв рішення знову стати до лав ЗСУ?
– Знаєте, ви, мабуть, перший журналіст, який після лютого 2022 року про це мене запитав. Інколи здається, що дружини та матусі воїнів ЗСУ стають видимими тільки після смерті хлопців. Одна дуже патріотична пані мені якось сказала: “Чоловіки, які воюють, стають героями тоді, коли гинуть. Тому, жінко, розслабся, бо твої чоловіки не герої, тому що живі”.
Мабуть, і через це мене не завжди запрошують на книжкові фестивалі. Тому що вона дуже незручна та Дара Корній. Вона не пробачає зради. Пам’ятає тих, хто до лютого 2022 року був доволі успішним колаборантом та обзивав твого травмованого війною чоловіка не лагідними словами. А для чого людям незручні поруч!? Так, ми – незручна родина, для якої війна почалася 2014 року.
Я не дуже хочу говорити про те, через що моєму чоловіку довелося пройти, щоб він зміг повернутися після Дебальцево до мирного життя. Проте щойно почалася повномасштабна війна, Володя відразу повернувся в свою частину. Так зробили усі його побратими. Завдяки таким чоловікам і жінкам Україна досі тримається. Назло ворогам та багатьом українським корисним ідіотам.
– Ваш син Максим теж на фронті. Як часто виходить на зв’язок? І що коїться в серці матері, коли паузи затягуються…
– Усе складно. Син Максим – частина команди ГУР. Тому більше сказати нічого не можу. А серце матері – це завжди серце матері. Зараз він у відносній безпеці. Тож дякую Богу і ЗСУ за це.
Пригадую січень 2022. Син якраз був у відпустці. Як контрактник, воїн ЗСУ. І ось його терміново відкликають. Він приходить до мене прощатися: “Мамо, я вас дуже люблю. Ви найкраща у світі мама. І ви дуже сильна людина, тому маєте знати правду. От–от почнеться страшна війна, і я з неї можу не повернутися. Дякую вам за те, що виховала мене справжнім чоловіком. Благословіть, мамо!” Серце – навпіл, ховаєш сльози та біль.
І від того дня до 24 лютого у мене почався період чекання найгіршого. Я про сказане сином розповідала друзям, знайомим. Попереджала. Просила готуватися. Звісно, мене обзивали божевільною, інколи навіть в очі. Тому що всі вірили у шашлики в травні та велике світле мирне майбутнє з добрими дорогами, по яких у лютому в Україну зайдуть ворожі танки. А я погано спала. І чекала. Це так боляче чекати початку кінця. Знати, що він от-от почнеться й не змогти його відвернути.
– Коли двоє найближчих людей на війні, що дає вам сили та опору на щодень?
– Віра. Моя родина. Особливо моя онучка. Дякуючи Дзвінці я знову почала писати. Писати для майбутнього – це круто. Дякувати Богу в нас це майбутнє є. А ще зустрічі з юними читачами. З отим майбутнім, яке обов’язково буде набагато кращим від нас і перетворить Україну на сильну, мирну, багату, красиву та розумну.
“СПЛЮ З БЛОКНОТОМ І РУЧКОЮ БІЛЯ ПОДУШКИ”
– Натхнення така непрогнозована штука, що може прийти будь-де і будь-коли. Яким було найнесподіваніше місце, де воно вас заставало?
– Найнесподіваніше місце – це сон. Я не знала, що і таке буває, допоки це зі мною не сталося. Коли ти спиш з блокнотом та ручкою біля подушки й посеред ночі починаєш записувати те, що тобі намарилося. Не покладаючись на пам’ять. Тому що вранці точно не згадаєш того важливого сну, який підкинула тобі підсвідомість, яка навіть у сні творить.
– Чи зазіхали на ваші твори режисери? Кіно чи театру…
– Зазіхали та зазіхають. Вистава за моїм дитячим романом “Чому розквітає папороть” з успіхом йде на сцені Житомирського театру. Вистава називається “Обраний”. Оця візуалізація вигаданих тобою літературних персонажів за твоєю історією – це просто добра магія. А коли це зроблено талановито, все ідеально – сценарій, актори, костюми, музичне оформлення – то почуваєшся просто на вершині слави. Очікую восени на ще одну прем’єру за цією ж таки повістю у Полтавському театрі. А щодо кіно… Напередодні повномасштабного вторгнення велися перемовини з українською кінокомпанією щодо екранізації дилогії “Місяцівна”. Через війну наразі все на паузі.
– Ви присвятили три книги праукраїнській міфології. Наскільки багатий цей пласт давніх вірувань наших пращурів? І наскільки вам цікаво було його досліджувати?
– Насправді уже вийшло чотири книжки. І далі обов’язково буде. Тому що цей давній пласт вірувань наших предків щедротно багатий і про нього треба обов’язково розповідати світу й насамперед у зручній художній формі. Як і цикл “Чарівні істоти українського міфу”, “Звірослов” теж є виданням виключно художньо–популярним, у жодному разі не науково–популярним чи науковим. У ньому присутнє художнє авторське бачення. Можливо, дещо помилкове, але й у науковому світі, якщо йдеться про бачення, тлумачення та припущення, почасти абсолютно протилежні, то помилок трапляється аж через край.
Як авторка циклу, я аж ніяк не претендую на лаври науковиці чи на звання “істини в останній інстанції“. А у своїй роботі керуюся суто любов’ю до рідної традиції, рідної казки, рідної землі та щирим бажанням популяризувати питоме, зацікавлювати ним нових і нових читачів. Згодом, перерісши цю популярну серію, вони, можливо, візьмуться до читання наукових монографій, дисертацій, присвячених цій темі, вивчатимуть тексти маститих академіків, професорів, доцентів. Ба більше – напишуть фундаментальну працю, присвячену рідній міфології, позаяк посіяне зерно любові до свого та зацікавлення рідним обов’язково зійде.
– Ваше письменницьке “его“ гріє, що школярі вивчають творчість Дари Корній? Нехай і в рамках позакласного читання…
– Уже не тільки в рамках позакласного читання. “Чарівні істоти українського міфу“ – в програмі шостого класу, “Гонихмарник“ – дев’ятого. Чи мені це подобається? Так. Спочатку було лячно. Бо я мала власний шкільний досвід і досвід моїх дітей. Оцей совковий підхід до вивчення літератури добряче лякав. На щастя, ситуація змінюється на краще. З’явилося багато чудових учителів української літератури, які прищеплюють учням любов до рідного слова, роблячи акцент саме на сучасній українській літературі, не через примус, а якраз через любов.
“Я ДУЖЕ ЕМОЦІЙНА. І ЦЕ ШКОДИТЬ“
– Торік улітку мало відбутися весілля вашої доньки. Проте її наречений – воїн ЗСУ – за місяць до урочистої події не повернувся з бою, поповнивши лави зниклих безвісти. Ви уже втратили надію, чи вона ще жевріє? І як ваша донька пережила цю трагедію?
– Мені боляче говорити про те, що пережила та переживає моя донька. Тому просто скажу: “Надія завжди є!”
– Чи траплялись у вашому житті речі, які неможливо пояснити? Ні логічно, ні з точки зору науки…
– Доволі часто. По вірі нашій нам дається. Якщо у певні речі, які не пояснює наука, віриш, то вони з тобою стаються. Якщо ні, то ні. До речі, у мене дуже багато химерних знайомих. Мабуть, так їх можна назвати. Це – відуни, відьми, мольфари, характерники, травниці й навіть дводушники. Так, у мене цікаве життя.
– Ви забобонна?
– Інколи. Це на підсвідомому рівні. Наприклад, не повертатися додому, якщо вирушила в дорогу і щось забула. Не передавати нічого через поріг. А ще – порожні відра, чорна кішка, мак видюк, віночки з полину, стукання по дереву, плювання через плече, перевертання віника, каша для домовика, гостинець для лісовика і так далі, і таке інше.
– Чи маєте якісь обереги?
– О, так. Звичайно. Але про них не розповім, тому що це обереги. Час від часу вони змінюються. Бо, коли забагато беруть на себе поганого, то ламаються.
– А фобії?
– Скоріше забобони. Так, вони у мене є. Я ж бо українка.
– Ірен Роздобудько розповідала мені, що від щоденних стресів рятується малюванням. А що вам допомагає? Якщо допомагає…
– Для мене рятівне коло – це моя родина і заземлення. Історії, які я вигадую онучці перед сном і які обов’язково стануть книгами. Настільні ігри, в які ми щовечора граємо. Наші піші мандрівки, наша грядка 10 на 10 метрів, на якій ростуть квіти, буряк, петрушка, квасоля. Як у тій притчі про українця та його кинуту шапку: “А отам я ще бурячків посаджу”.
– За натурою ви людина емоційна чи меланхолійна? І чи це допомагає/шкодить вам у житті?
– Дуже емоційна. І це шкодить. Тому що тоді ти стаєш незручною людиною.
– Чи маєте домашніх улюбленців? Якщо так, то якої породи, якого віку та з яким характером?
– У мене вдома живе чорна кішка Ожина. Їй три роки і вона панна з характером. Тому вона Ожина. І солодка, і дряпуча. Мені інколи здається, що в минулому житті вона була собакою. Тому що вона вірна кішка. Для неї головною в родині є я. Вона наче мене охороняє. Наказів чи прохань інших не сприймає.
– Ви любите експериментувати на кухні? Коли, звісно, є час і бажання…
– Не дуже. У нас у родині любить експериментувати на кухні мій коханий. У нього до цього талант. Він створює нові рецепти, постійно дивує мене прекрасними стравами. Він – унікальна людина. Відважний воїн, прекрасний чоловік, ніжний дідусь і талановитий кулінар.
– Скажіть, де ваші місця сили і як часто ви туди втікаєте?
– Моє місце сили – це особливе місце і про нього не треба знати іншим. Тому що у кожного воно своє. Перебуваючи у моєму, ви можете відчути розчарування чи навіть втому. Тому в кожного з нас власне, неповторне місце сили.
Якщо ж говорити на загал про місця сили, то у мене їх багато. І для мене – це річка, озеро, гори, ліс. Там, де мало людей. Місця, яким байдуже до наших людських воєн. Місця, які були до нас і які будуть після нас. Я не люблю людської метушні, мене втомлює людська архітектура. Хоч вона буває неймовірно прекрасною, але від того не менш втомливою.
– У свої майже 55, що ви могли б сказати 18–літній Дарі Корній, якби зустріли її десь випадково сьогодні? Що порадили б, від чого застерегли чи до чого підштовхнули?
– Не бійся та вір у себе. Роби, помиляйся, виправляй помилки і знову не бійся. Як каже головна персонажка моєї тетралогії “Зворотний бік”: “Падай та підводься допоки живий, бо той, хто впав і не підвівся — мертвий!”
БЛІЦ
– Ранок чи вечір?
– Ніч.
– Борщ чи суп?
– Борщ із салом та варениками з сиром.
– Tesla чи Mercedes–Benz?
– Tesla.
– Станкович чи Скорик?
– Скорик.
– Яблуко чи суниці?
– Яблуко.
– Роговцева чи Вітовська?
– Роговцева та Вітовська.
– Кава чи чай?
– Кава.
– Спілкування онлайн чи офлайн?
– Офлайн.
НАШЕ ДОСЬЄ
Насправді письменницю звати Мирослава Замойська. А Дара Корній – це псевдонім, утворений від поєднання дівочого прізвища мами авторки бестселерів й імені доньки. На цьому свого часу наполягав видавець, якому реальне прізвище дебютантки видалося надто претензійним.
На її рахунку – майже двадцять книг. Найвідоміші, крім “Гонихмарника“, – тетралогія “Зворотній бік“ (над її створенням авторка працювала найдовше – шість років), “Місяцівна“, “Щоденник Мавки“, а також цикл “Чарівні істоти українського міфу“. Пише твори не тільки для дорослих і підлітків, а й казки для дітей.
Аби правдиво передати, що відчувають її герої, готова ризикувати. Одного разу побувала у психіатричній лікарні, іншого – вночі навідалася на цвинтар, де стала свідком таємничого ритуалу. Ці враження та емоції перенесла потім на сторінки книжок.
Неодноразово перемагала на літературному конкурсі “Коронація слова“. Має також відзнаку “Золотий письменник України“. Лауреатка премії ім. Лесі Українки, яку щороку вручає Кабмін. Увійшла у топ–7 видавництва Vivat за підсумками цьогорічних продажів.
