28 березня легенді української пісні сповнилося б 100 років
Михайло Маслій
Про нього можна і треба вживати слова з найвищим ступенем визначення людського генія. Син селян, виходець із багатодітної буковинської сім’ї переконливо довів, що у важкій щоденній і натхненній праці можна сягнути недосяжних висот. З його вуст і його голосу впізнавали й визнавали Україну. Немає іншого співака, який би подарував своєму народові стільки незабутніх перлин-пісень, які відразу ж ставали народними: “Два кольори”, “Ясени”, “Вівці мої, вівці”, “Очі волошкові”, “Цвітуть осінні тихі небеса”, “Рідна мати моя”, “Марічка”. Таких можна назвати десятки.
Дмитро Гнатюк – найшанованіший і найвідоміший співак серед українців усього світу. Зарубіжна преса завжди високо оцінювала голос і виконавську майстерність українського самородка. “У пана Гнатюка голос один із тисячі. Голос великий, чистий, дуже багатий і тренований настільки, що будь–яка вокальна трудність здається йому легкою і природною, як розмова і ходіння. Співак може зробити свій голос великим і маленьким, сильним і слабким, похмурим і світлим, радісним” (Winnipeg Free Press, 20 жовтня 1962 року).
Творча біографія Дмитра Михайловича – золота сторінка в історії українського вокального мистецтва другої половини ХХ століття, прекрасний зразок синтезу даного Богом великого таланту з великим устремлінням до творчості, помноженими на невтомну працю і вимогливість до себе. За свою сумлінну працю нагороджений усіма відзнаками як радянської, так і незалежної Української держави. Вагомий внесок співака і в примноження та збагачення національного оперного мистецтва.
Був надзвичайно веселою, простою і щирою людиною з унікальними життєвими спогадами і незвичними історіями. З його слів, з його пісень можна було писати новітню історію України. Його знали і знають як рідкісного поціновувача та колекціонера українського живопису, який зумів зібрати ледь не найкращу в державі приватну колекцію наших класиків–живописців кінця ХІХ – початку ХХ століття. Пропоную читачам почути з уст легенди про його життя, творчість, родину, Україну з тих останніх інтерв’ю, які мені пощастило брати у Маестро: Гнатюк про Гнатюка. Бонус – історії трьох шлягерів.
Про батьків, родину
– Мене назвали на честь діда. Гадаю, що спів, любов до рідної пісні передався саме від діда. Моє ім’я дуже популярне і шановане в народі. В нас, у буковинських селах, кажуть Митро. Коли приїжджаю додому, перше, що чую: “Мой, Митре, де ти зараз пропадаєш?..” Мій тато, хоч був селянином, завше залишався високо інтелігентною людиною. Зміст життя бачив лише в праці. Жив за Франковим заповітом – “Працювати й працювати. І в праці сконати”. Невсипуща працьовитість батьків завжди височіла для мене життєвим еталоном. Не тільки самі, а й нас – шестеро дітей – привчили до праці. Коли стало трошки легше – вже не було часу жити…
Не раз аналізував життя батьків – вони нічого доброго не знали і не відчули. Не можу собі пробачити, що мало приділяв їм уваги і любові. Мене завжди десь носило світами…
Змалку навчали шанувати старших. Коли було десять років, я пробіг поруч свого вуйка і не привітався. Він мене покликав: “Мой, зачекай. Куди біжиш? Ходи сюди”. Я підійшов. Вклонився. Він спитав: “Ти чий син?” Хоч прекрасно знав, що я син Михайла. І тоді сказав, що у мого батька усі сини чемні, я не можу бути його сином. Ось така багатовікова народна мудрість і культура.
Якось привіз тата у Київ, хотів підлікувати у Феофанії. Він промучився одну ніч і вранці повідомив, що мусить їхати додому. Йому приснився сон, що його чекають онуки…
Тішуся, що батьки неодноразово бували на моїх концертах. Мама весь час плакала. На щастя, це були сльози радості.
Мій старший на три роки брат Іван був закатований і вбитий “визволителями” у 1940 році. Радянській системі, як і теперішній імперській росії, знищити людину, як казали в Одесі, це як раз плюнути. Довгі роки ми не знали долі братової. Не дочекалася цього наша матуся, яка роками ходила до стін Чернівецької в’язниці, де молилася за невинно закатовану душу свого дитяти. Брат усі роки в документах значився як зниклий безвісті. І ми малі не вірили, що його вбили в тюрмі. Проте материнське серце відчуло біду.
Не маю нині пояснень того, що більшовики не зламали мені хребта через брата. Такою була Божа воля.
Про вчителів
– Навчався в Київській консерваторії у класі славетного Івана Паторжинського, який добре все знав про мене. Добродушний і завбачливий вчитель мені сказав єдине: “Ти хочеш учитися? Тоді закрий свою пельку”. І я мовчав. Нічого про свого брата з ніким не говорив. І це врятувало.
Співати почав в евакуації, у свердловській області, де працював спочатку кочегаром, потім — металургом. Там після мутації відкрився мій голос. Хоч було не до співу, вільну хвилинку, яка траплялася дедалі рідше, присвячував йому. Навіть керував заводським хором. Потім повернувся додому, навчався в музучилищі, консерваторії.
Про пісні
– Мені щастило на гарних людей, композиторів та поетів: Андрія Малишка і Платона Майбороди, Дмитра Павличка і Олександра Білаша, Михайла Ткача і Степана Сабадаша, Миколу Сингаївського і Володимира Верменича, Ігоря Шамо і Дмитра Луценка. Що не прізвище – легенда! Звідтіля й гарні пісні. Я працював над собою, над образом кожної пісні. Тепер відчуваю, що вони надовго переживуть мене. Від того чуюся щасливим.
На жаль, нинішній час не народив нічого подібного. Допоки ще можу, хотів би заспівати теперішню пісню, яку б полюбили усі. Але її нема. Хтозна, може, гроші взяли гору над мистецтвом…
Якби тодішні пісні продавали за нинішніми розцінками шоу–бізнесу, я б нічого путнього не заспівав. Увімкніть телевізор, як тепер модно говорити, – “ящик”. Звучить якесь “чудо–юдо”. Але сподіваюся, що так довго не може бути.
Про картини
– Це в мене від Бога, адже завжди був закоханий в красу. Любив і люблю нашу неньку Україну, тому унікальні полотна найяскравіших митців нашого народу стали частиною мого життя. Мені неодноразово доводилося ще у ті смутні радянські часи бувати в багатьох колекціонерів, які вивезли з України правдами і неправдами безцінні мистецькі шедеври.. Жалкую, що купував замало. Коли бачив картину, яка заворожувала, все робив, щоб була моєю. Досі шкодую, що не придбав роботу Миколи Мурашка. Хотіли за неї десять тисяч карбованців, яких у мене на той час не було. Мабуть, треба було позичити, потім якось би віддалося помаленьку…
Люблю Сергія Васильківського, Петра Левченка, Миколу Пимоненка, Миколу Мурашка, Степана Колесникова, Архипа Куїнджі!.. Люблю Костянтина Трутовського, який малював казково правдиві українські ночі. У мене є дуже цікавий Казимир Малевич, унікальний Іван Труш. Маю гарні роботи
Адальберта Ерделі. Шаную тих художників за те, що вони з фанатичною відповідальністю зображали рідну природу.
Кожна їхня робота – пісня! Або той же ж Іван Колесников. Такий він соковитий і такий чорноземний. Себе пам’ятаю таким же ж хлопчиком, якого він зобразив. Ходив малий орач за плугом, стомився і сидить біля волів, відпочиває. Це рідне мені, це моє дитинство…
Багато гарних робіт повіддавав у різні музеї. Досі шкодую за картиною Михайла Беркоса, одеського живописця. Вона була надто велика, не мав де її подіти, але на ній був неповторної краси весняний пейзаж. Заплатив за неї п’ять тисяч, а в музей віддав всього за триста карбованців. Зі своєю колекцією картин живу. Вони надихають. Ніколи нічого не купував, щоб продавати.
Любов до рідного мистецтва завжди давала і дає натхнення та бажання жити, працювати і робити добро. У моєму робочому кабінеті у Національній опері висіли картини Анатолія Волненка із “Запорожця за Дунаєм”. З ними жив. Вони надихали…
Може, як нас з дружиною не стане, у нашому помешканні зроблять музей. Воно майже в центрі столиці, неподалік театру імені Івана Франка. Нехай люди приходять і їх надихатиме не лише заспівана Гнатюкова пісня, а й колекція картин.
Про дружину, сина, онука
– Мені пощастило з дружиною. Вона родом із Черкащини, з села Козацького, що в трьох кілометрах від Кирилівки – батьківщини нашого батька Тараса. Сходив пішки весь цей край. Напевно, і женився через те, що не міг би жити без цього шевченківського духу. Дружина моя Галина Макарівна Гнатюк (дівоче прізвище Середенко) – доктор філологічних наук. Вона українка всім серцем, тілом і душею. Красуня. Досліджувала питання лексикології, лексикографії, термінології, граматики, історії української мови. Син наш Андрій викладає французьку мову в Київському університеті. Він славний хлопець, розумний, чемний. Ми ним дуже задоволені.
Найбільший феномен для мене – онук Дмитро. У нього був вроджений голос, подібний до мого. На жаль, йому в п’ять рочків видалили мигдалини і голос пропав. Не судилося мені за життя почути Дмитра Гнатюка молодшого.
Хоч це не головне, дав би йому Господь щасливу долю.
Про віру в Бога
– У мене вона з дитинства, з ранніх літ. Я виріс у церкві, яка в моїх рідних Мамаївцях, що в Кіцманському районі Чернівецької області, через дві хати. Там учився співати. Шлях до Бога в мене протягом всього свідомого життя. Як і молитва, яка мені допомагала у найважчі життєві часи. Щоразу, приїжджаючи в рідну оселю, йду до своєї церкви. Це для мене святе. Молюся багато й тепер. За Україну, її долю, її європейський вибір, за нашу культуру, мистецтво. За мир, спокій. Як не буде спокою, не буде життя. Я звик працювати. Тому хочу творити і жити, як живуть щасливі народи Європи і Америки.
Про теперішні біди рідної України
– Живу тим же ж, що й наш багатостраждальний народ. Тими ж бідами, кривдами, проблемами і негараздами. Не можу постійно сидіти біля телевізора, болить мене за українців, нашу країну, яку нищать і розривають на куски.
росія мріє захопити світ. Їй все не під силу, тому хоче вдовольнити свої смаки нами. Такій величезній країні без малої України життя немислиме. А ми думали, що матимемо незалежність. путін все робить, щоб не допустити цього.
З перших днів я молився і переживав за Євромайдан. Він диво, щось надзвичайне. Хто б міг повірити, що зробимо таку велику справу, повалимо свого доморощеного диктатора, “крупнєйшого” злодія. Так обікрасти Україну, наш народ. Це ж який гріх. Розпуста, вседозволеність, золоті батони, золоті унітази, повні кузови старовинних ікон. Сором на весь світ. А невинно вбиті життя…. янукович – антихрист і великий безбожник. Він буде вмирати важкими муками, адже проклятий мільйонами. Хоч нас тепер атакує російський бузувір, у тисячу разів нахабніший і жорстокіший. Не можу змиритися, що Крим не наш уже. Печально мені з тим, що діється на Донбасі та Луганщині.
Навіщо росія полізла туди? Адже стільки мають своєї землі, з якою ради не можуть дати. Адже жирує лише москва і петербург, а решта – бідося. Чого лізете до нас, своїх проблем замало?
Люди добрі, дайте українцям пожити нормально та спокійно, щоб вони були задоволені. Скільки ж можна знущатися над нами!
Навіщо лізти в Україну, за клаптиком землі, якої в росії вдосталь. Адже з собою всього не забереш. Тих награбованих мільярдів. Лише метр на два! І кожного це чекає. путіна також.
Про старість
– З чоловіків нашої родини я живу найдовше. Я пережив Миколу Амосова, який тиждень не дотягнув до 89. Не раз хочеться зустрітися з багатьма друзями, колегами, ріднею, однокласниками, одногрупниками. Інколи беру телефон у руки і стає страшно. Зателефонувати нікому! Моє покоління вже на цвинтарях. Від цього сумно і боляче. Згадати бодай мого улюбленого та легендарного Миколу Яковченка, про якого дотепно (бо він такий був) можу розповідати днями. Навіть навчився це робити його голосом. Таких, як він сотні. Хотілося б, і це було би правильно, написати книгу спогадів. І варто це зробити…
“Я іду багряним садом,
Туман ляга на лист опалий…”
Йшов 1965 рік. “Це, мабуть, від Бога, що Степан Олексійович помітив мене першим і запросив до себе в гості, – розповідав Анатолій Драгомирецький. – Мешкав він, тоді вже уславлений композитор (повсюдно звучали його пісні “Марічка” та “Пісня з полонини”), у Чернівцях. Я неймовірно хвилювався. Господар тут же ж взявся за справу і награв мені на фортепіано якусь чарівну мелодію, яка відразу ж сподобалася. Не могла не сподобатися, адже це був чорновий варіант майбутніх “Очей волошкових”!
Тоді несподівано Сабадаш сказав мені: “Я б хотів, щоб ви, Толю, на цю музику написали слова”. Почуте мене вразило неймовірно: він – маститий музичний корифей, а я – ніхто! Та й вірші писав тоді просто так, для себе. А тут йдеться про пісню.
Через якийсь час щось накинув і поїхав до Сабадаша. Тоді й гадки ще не мав, що лише восьмий варіант “Очей волошкових” стане піснею, усі попередні Сабадаш забракував. Правда, у віршованому тексті є й велика доля Степана Олексійовича, адже, окрім мелодії, він написав ще й приспів. Через якийсь час у Порубному мене з уроку викликав до себе шкільний завуч, якраз тоді уперше звучала пісня по радіо в запису Дмитра Михайловича Гнатюка. Я слухав і плакав… Із вдячності як Сабадашеві, який шліфував кожне слово, щоб воно глибоко западало в серце, так і Дмитрові Гнатюку, який співав так, що хотілося слухати й слухати. Подібне відчуття залишилося й досі, хоч відтоді минуло більше сорока літ. Відчувши справжній смак, я з легкої руки Степана Сабадаша написав декілька сотень пісенних текстів”.
Ой ви, очі волошкові,
Мов троянди пелюстки – вуста,
Стан твій ніжний, смерековий,
Ти – веснянка моя чарівна.
“Летять, ніби чайки, і дні, і ночі
В синю даль, В синю даль,
А серце мені шепоче:
– Кинь печаль, кинь печаль…”
Пісня народилася 1965 року. Поетеса Лада Рева того незабутнього дня повернулася додому з похорону свого доброго друга. Настрій був гнітючий, на душі – біль, сум, печаль… Раптом прозвучав телефонний дзвінок. Композитор Юдіф Рожавська, а це вона перервала невимовну тугу, попросила написати щось радісне, веселе, у стилі французьких шансоньє. Звичайно, поетесі легше було відмовити. Проте не змогла цього зробити, не хотіла образити, адже знала свою подругу, та й справді вміла ображатися, немов малесеньке дитя. Чоловік Лади навіть сказав дружині: “Та напиши будь–що, відчіпне…” І все ж вона, знаючи вразливу натуру Рожавської, вирішила виконати прохання. Якось мимоволі чоловік увімкнув телевізор, де на екрані поетеса побачила завісу з п’єси “Чайка”.
“І тут у мене вирвався на волю перший рядок “Летять, ніби чайки”, – розповідала Лада Рева. – Мені це сподобалося. Подумала: “Давай запишу, щось у тому є!..” Лише записала перший рядок, як дописала і все решту. Вірш народився відразу. З одного подиху. Від першої букви до останньої. Зателефонувала Юдіф Григорівні й продиктувала ще гарячі слова. “Це зовсім не те, чого я хотіла”, – почулося у слухавці. І в додачу: “Нехай, я запишу на всяк випадок”.
Не дочекавшись світанку, о п’ятій ранку Юдіф зателефонувала мені: “Ладочко, вибачайте, я вас розбудила?! Я сідаю за інструмент і зараз проспіваю нашу пісню!”
Так як її співала вона, як розуміла, ніхто інший повторити чи перевершити не зміг ніколи”.
Першою виконала “Летять, ніби чайки” співачка Лариса Остапенко, а невдовзі вона прозвучала з незабутнього чоловічого голосу Дмитра Гнатюка.
Час підтвердив, що маємо низесенько вклонитися поетесі Ладі Реві, композиторці Юдіф Рожавській і голосу Дмитра Гнатюка за їхній безсмертний твір, який став одним з найкращих у ХХ столітті.
Хай весни, мов птиці казково–сині,
Відлетять, відлетять
Я тільки тебе єдину
Буду ждать, буду ждать…
“Ясени, ясени,
Бачу вас за селом край дороги,
Бачу вас у красі,
Коли світиться ранок в росі…”
“Ясени” з’явилися узимку 1963 року. “Сашко зателефонував і просив терміново зайти до нього. Він посадив мене і на піаніно награв мелодію. Потім несподівано сказав: “Ось тобі аркуш паперу і олівець. Я йду покатаюся на лижах, а ти сиди і пиши вірша”, – згадував Михайло Ткач. – Білаш тоді жив неподалік Бабиного Яру, на Малій Окружній вулиці, будинок 25б, що на Сирці, і допоки він півтори години катався, я написав “Ясени”. Не було останньої строфи, але так у його квартирі народився вірш, який ліг на мелодію. А заспівав її Олександр Таранець, хоча вічне життя і світову популярність пісні приніс Дмитро Гнатюк”.
“У Градизьку на Полтавщині, звідки батько родом, ясени росли мало не на кожній вулиці, – каже донька композитора Олеся Білаш. – Та й по полтавській трасі їх було багато. Й от якось засіло у батька в голові: “Ясени, ясени, бачу вас за селом край дороги”. Мелодія виникла раніше за пісню – так рідко буває. Батько товаришував з поетом Михайлом Ткачем, який часто бував у Градизьку. Дід і баба приймали його як рідного сина”.
Ясени, ясени,
Бачу вас за селом край дороги,
Вам вклоняюсь до ніг,
Як вертаюсь з далеких доріг.
Ви приходите в сни,
Як дитинство моє босоноге,
Ви приходите в сни,
Кучеряві мої ясени…
