В ніч з 3 на 4 вересня 1985-го, під час безстрокового сухого голодування, у карцері радянського табору особливого режиму помер український поет та правозахисник Василь Стус.
“Господи, гніву пречистого
благаю — не май за зле.
Де не стоятиму — вистою…”
4-го вересня 1965 року, в переповненому київському кінотеатрі “Україна” поет та дисидент Василь Стус кинув до публіки заклик: “Хто проти тиранії – встаньте!” – і сам устав при цьому першим. Це була прем’єра легендарного фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”.
Такою була реакція Стуса на перші післясталінські масові арешти серед української інтелігенції. Реакцією влади на вчинок Василя було вигнання його з аспірантури Інституту літератури Академії Наук УРСР і заборона працювати бодай чорноробом. Тоді він ледь влаштувався працювати простим кочегаром, однак не зламався.
У грудні 1970 року над труною вбитої художниці Алли Горської Стус читав свій вірш “Ярій, душе. Ярій, а не ридай”. Через рік після цього, 12-го січня 1972 року, його ув’язнили на 8 років таборів і заслання за антирадянську пропаганду. Ті роки були страшним випробуванням для Василя і для його віршів, які конфісковували. Його товариші-співкамерники навіть оголошували голодування, щоб урятувати твори та їх автора.
Однак, відбувши свій перший 8-річний термін, Стус знову повернувся до творчості та боротьби. “Коли життя забрано – крихтя не потребую”. Він включився в інформаційну діяльність Української Гельсінської Групи. При цьому, тяжко працюючи на конвеєрі взуттєвої фабрики, він продовжував писати і відтворювати свій поетичний доробок, що склав за тих 8 років в’язниці. Так світ побачила велика книга віршів і перекладів “Палімпсести”.
За таку діяльність 14 травня 1980 року Стуса заарештували вдруге. Застосовуючи під час слідства погрози і фізичні тортури, поета і дисидента всіляко намагалися зламати, але безрезультатно. Не домігшися нічого, Василя Стуса засуджують на новий, 15-річний термін – знов за “антирадянську агітацію і пропаганду”. Цей вирок став фатальним для поета, здоров’я якого вже на той час було непоправно підірвано.
Найсильнішим ударом для змученого поета були постійні конфіскації листів, записів, віршів: “Ми втратили всяке право належати собі, не кажучи про те, щоб мати свої книги, зошити, записи… Не знаю, коли прийде загибель на них, я особисто чуюся смертником”.
У ніч з 3 на 4 вересня 1985 року Василь Стус загинув у російському таборі ВС-389/36-1 біля села Кучино, (Пермський край). Офіційною причиною смерті записали “зупинку серця”.
Важливо пам’ятати, що в справі Василя Стуса не остання роль була його адвоката Віктора Медведчука. Медведчук всіляко підігравав радянським слідчим і зробив усе від себе залежне, аби Стуса було засуджено. Попри виправдовування Медведчука, навіть у радянські часи, радянські адвокати, за всіма правилами радянського права не мали визнавати вину свого підзахисного. Однак. адвокат Стуса – визнав, прямо під час суду.
Про абсурдність судилища над Василем свідчить хоча б той факт, що ще за рік до проголошення Незалежності України, за клопотанням прокуратури, вирок Стуса було оскаржено. Тоді поета посмертно реабілітував Верховний суд ще Української радянської соціалістичної республіки.
Про Стуса можна багато згадувати і говорити: про його працю, творчість, про те як він мав всі шанси отримати Нобелівську премію, про його прекрасні вірші і життєвий шлях.
Дитинство на Донеччині
Василь Стус народився в 1938 році на Вінниччині в селі Рахнівка. Але ми знаємо письменника як представника Донеччини, адже коли йому було 3 роки, його батьки переїхали в Сталіно (тепер Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Там батько знайшов роботу на хімічному заводі, а малий Василь пішов до школи.
Школу Стус закінчив зі срібною медаллю й, маючи велике бажання стати журналістом, поїхав вступати до Київського університету. Але не склалося — в університеті йому сказали, що він ще замолодий. Тож Василь повертається додому й стає студентом історико-філологічного факультету Донецького педінституту.
Учитель і шахтар
Після закінчення навчання Стус працював у сільській школі в Кіровоградській області, викладав українську мову та літературу. Згодом відслужив два роки в армії на Уралі.
Під час навчання і служби почав писати вірші. Василь Стус чудово знав німецьку й у цей час відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке та переклав близько сотні їхніх творів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено.
Не цурався й тяжкої фізичної роботи — після кількох років викладання в школі Горлівки працював підземним плитовим на шахті “Октябрьська” в Донецьку.
Паралельно був літредактором газети “Соціалістичний Донбас”, аж доки не вступив на курс “Теорія літератури” до аспірантури Інституту Шевченка в Києві. Тоді ж зайнявся виданням першої збірки віршів — але вона була вилучена з плану видавництва й згодом вийшла самвидавом.
“Післяармійський час уже був часом поезії. Це була епоха Пастернака і — необачно велика любов до нього… Нині найбільше люблю Гете, Свідзинського, Рільке. Славні італійці (те, що знаю). Особливо — Унгаретті, Квазімодо. Ще люблю “густу” прозу — Толстого, Хемінгуея, Стефаника, Пруста, Камю, Фолкнера…
Кохання Василя Стуса
Для Стуса настає час низки швидкоплинних робіт: кочегар, різноробочий, інженер технічної інформації в проектно-конструкторському бюро… Але також це був час інтенсивної творчої праці, він писав поезію й критику, робив переклади, були спроби писати прозу.
Не дивлячись на постійні пошуки заробітку, це, певно, був найщасливіший період життя Василя Стуса — адже в 1965 році він одружується зі своїм єдиним коханням, Валентиною Попелюх.
У 1966 у них народився син Дмитро.
Валентина стала вдовою у 1985, коли Василь загинув в ув’язненні. Вона пережила чоловіка майже на 37 років і померла в березні 2022 на 84-му році життя. Під час повномасштабного вторгнення росії, яка забрала життя її чоловіка.
“Валя померла після тяжкої хвороби, на безмежно люблячих дбайливих руках свого сина Дмитра, під вибухи, у селі під Києвом, де тривають бої…”, — написала тоді невістка Валентини Тетяна Стус.
