Заслужений художник України ілюструє Юрія Винничука, не боїться повітряних тривог та розписує сільську церкву
Богдан Бондаренко
Він – один із топових українських ілюстраторів. Понад тридцять років – головний художник видавництва “А-ба-ба-га-ла-ма-га” Івана Малковича. На книжках з малюнками Костя Лавра виросло не одне покоління маленьких українців. Взяти хоча б “Абетку”, що вперше побачила світ понад чверть століття тому і досі перевидається.
Оскільки героями дитячих казок та віршів часто є представники тваринного світу, то кого тільки за ці роки не доводилося малювати. Котиків, песиків, мишок, жабенят, вовчиків-братиків і лисичок-сестричок. Кость Лавро навіть жартує, називаючи себе зоохудожником. Якщо комусь із письменників йдеться про чотирилапих і хвостатих, звертаються до нього…
Втім, мало хто знає, що він малює також ікони. Має їх у своєму доробку понад тридцять. А сьогодні, не особливо афішуючи, розписує один із храмів на Черкащині. Роботи там ще чимало, тому час від часу доводиться вириватися зі столиці в село, де лазити з пензлем кроквами. Попри далеко не юний вік: Костеві Лавру наступного року “стукне” шістдесят п’ять.
“ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ – ВЕЛИКА ЗАГРОЗА”
– Коли я телефонував вам учора, щоб домовитися про інтерв’ю, ви були в “А-ба-ба-га-ла-ма-зі”. Якщо не секрет, які плани обговорювали?
– Ну, там у мене книжечка готується. Пише її Юрій Винничук. Це буде історія про війну і звірів. Вона вже наполовину намальована. Узгоджуємо тепер різні нюанси. Цьогоріч новинка, мабуть, ще не вийде (ми просто не встигаємо), а ось наступного року – точно.
– Скільки років ви співпрацюєте з цим видавництвом?
– Від самого заснування. Тобто з дев’яносто другого року. Хоча з Іваном Малковичем ми працювали ще до того – в одному з дитячих журналів. Там і стали друзями та кумами. (Усміхається). Він абсолютно не розумівся на поліграфії. А тоді все було набагато складніше, ніж сьогодні. Доводилося вручну виклеювати макет. Я ж мав певний досвід та профільну освіту, тому знав що і як… Тепер же ж все просто: скинув на флешку – і готово.
– Кажуть, Іван Малкович у роботі – перфекціоніст?
– Він взагалі щодо цього “хвора” людина. (Усміхається). Втручається у кожен процес та стежить за всім. Я працював із багатьма видавцями, але не знаю нікого, хто був би настільки прискіпливим, як Малкович. Він чіпляється буквально до кожної мордочки. Хоче, щоб усі були красиві. Що діти, що звірі. Наприклад, Лиса Микиту я намалював п’ять ескізів, а вибрали один. Потім були поправки, поправки, поправки. Іноді доводилося переробляти 50 відсотків… На щастя, тепер у нас є жіночка, яка на комп’ютері виправляє те, що треба.
– Ви малюєте, як і раніше, від руки чи теж на комп’ютері?
– Ви знаєте, між першим і другим варіантами різниці практично немає. Щоправда, на комп’ютері відсотків на 30 швидше. Тому, коли треба оперативно зробити якісь дуже прості речі, то, звісно, краще обрати цей спосіб. Власне, не так давно я знову повернувся до комп’ютера. Для мене це не проблема. Натомість для моїх студентів (я викладаю тепер у виші) з тим, щоб намалювати від руки, виникають труднощі. Вони ж із шістнадцяти років звикли використовувати планшети, тому для них дуже складно працювати зі звичайними фарбами.
– А в штучному інтелекті, що набуває популярності, ви вбачаєте загрозу?
– Так, це дуже велика загроза для художників. Як і для композиторів. Слухаю іноді на Ютубі музику та дивлюся кліпи, що клепають за допомогою ШІ. Це справді вражає. Просто фантастика! За цим, звичайно, велике майбутнє. Мені здається, через двадцять років художникам доведеться піти в маляри і фарбувати стіни. (Сміється). Принаймні професія ілюстратора може й відмерти. Буде гаплик! Бо штучний інтелект – це надзвичайно потужно та набагато краще.
– Вам лестить коли чуєте, що на книгах з вашими ілюстраціями виросло не одне покоління?
– Звісно, мені приємно. Особливо, коли йдеться про “Абетку”. Її тираж, мабуть, уже сягнув пів мільйона. Надзвичайно популярна книжка. Вона, до речі, щороку приносить мені гроші. За угодою, з кожного екземпляра, що продають, ілюстраторам “капають” якісь гривні. А наприкінці року виплачують роялті. Це – європейська практика, але в Україні її дотримується лише “А-ба-ба-га-ла-ма-га”. У ставленні до художників Малкович – надзвичайно щедрий чоловік.
“Я ТЕЖ БУВАЮ ЗЛИЙ”
– Знаю, що колись ви активно співпрацювали із зарубіжними видавцями, зокрема, французькими. Немає ностальгії за тими проєктами?
– Чесно кажучи, ні. Сьогодні на це не було би часу. А тоді, пригадую, я спав 2-3 години, адже багато малював. У Франції мені платили 350-500 євро за одну ілюстрацію. За ті гонорари (і не тільки) я й звів собі будинок. (Усміхається).
– Письменники іноді гублять рукописи, а з вами такі халепи не траплялися?
– Ні, жодного разу. Хоча колись був такий випадок: знадобилися ілюстрації “Пана Коцького” – для якоїсь виставки, але у видавництві не могли їх ніде знайти. От зникли – і все. Потім же ж виявилося, що малюнки впали за тумбочку й пролежали там років п’ять, допоки несподівано не віднайшлися. (Усміхається).
Інший трафунок був пов’язаний з поштою. Я відправив до Франції ілюстрації, і вони у дорозі щезли. У видавця підходить термін, мене запитують: “Де ваші малюнки?” Довелося за три дні зробити те, що я робив три тижні, й відправити DHL. Найцікавіше, що пакет прийшов одночасно із тим, який я надсилав звичайною поштою. І знаєте, які роботи обрали французи? Ті, що були зроблені за три дні.
– Якщо дехто з ваших колег спеціалізується, так би мовити, на флорі, то ви – на фауні. Так було завжди?
– Ні. У дев’яностих я ілюстрував дуже багато книжок для дорослих. Наприклад, різні детективи, що були тоді популярні, та іншу масову літературу. Проте тепер у мене чомусь замовляють в основному звірів. Тож я називаю себе зоохудожником. (Сміється).
– У київському звіринці ви були, певно, частим гостем?
– Коли вчився у Республіканській художній школі, тоді справді навідувався частенько. Нас регулярно відправляли у зоопарк, що неподалік – хвилин 30 пішки, та у зоомузей. Треба було малювати тварин і птахів – усі ці лапки, пір’ячка, хвостики – та щотижня здавати десять начерків. Це вимагали з усіх учнів.
– Хто б міг подумати, що ті навички знадобляться вам у дорослому житті…
– Закінчивши поліграфічний інститут, я не думав, що малюватиму щось таке дитяче. Просто тоді було складно з роботою. У видавництвах платили великі гроші, тому певні художники нікого не підпускали до “корита”. Випадково я потрапив у “Барвінок” – художнім редактором. Ну, а це ж журнал для дітей, тому пішли малеча, звірі й т.д. Відтоді це триває.
– А з яким представником тваринного світу ви асоціюєте себе?
– Мабуть, із собакою. Якої породи – не знаю. Коли я малюю, то теж не особливо задумуюсь, чи то вівчарка, чи якийсь бультер’єр. Зображаю щось таке загальне. Мене більше цікавлять їхні характери. Тварини ж, як люди, бувають і добрі, й злі.
– І все ж вони у вас, як правило, дуже милі…
– Я по життю людина весела, дивлюсь на все з гумором. Якби був якимось “серйозним чоловіком”, то, мабуть, і мій стиль був зовсім іншим. Хоча… Іноді я теж буваю злий. Коли стикаюся з хамством, яке не можу терпіти, тоді здатен навіть на бійку. Таке в мене з дитинства. Востаннє зчепився два роки тому. (Сміється). А так я надзвичайно добра людина.
“У ТЦК МЕНІ СКАЗАЛИ: ДІДУ, ЙДІТЬ ЗВІДСИ”
– Скажіть, у вашому приватному будинку, що в Броварах під Києвом, є укриття?
– Я маю погріб, але туди ніхто не ходить, тобто не ховається. Дружина на першому поверсі спить, а я – на другому. Коли лягаю відпочивати, то уявляю, що накриваю все місто таким собі куполом. (Усміхається). І все.
– Страху перед повітряними тривогами вже немає?
– Ні, немає. Знаєте, я в армії колись служив в оперативному полку для боротьби з ДРГ. Був тоді стрільцем, дуже любив цю справу, і п’ять днів на тиждень вправлявся зі зброєю. Коли ж пішов на дембель, сумував за запахом пороху. (Усміхається). Тож я звик до тих усіх пострілів та вибухів.
До речі, на початку повномасштабного вторгнення мене не взяли до війська. Сказали у ТЦК, коли я прийшов: “Діду (мені тоді був 61 рік), у нас черга 300 метрів із молодих хлопців. Йдіть звідси “нафіг” і не заважайте”. (Усміхається). Проте я маю вдома автомат і 500 патронів.
– Зброя не знадобилася в нинішніх обставинах?
– Наразі ні. Автомат лежить у сейфі. Я його не закриваю. Тримаю відкритим – про всяк випадок.
– Тобто, якщо щось, то знаєте, як і маєте чим?
– Ну, звичайно. Я ж іще до великої війни ходив на стрільбище і трохи собі пострілював. Не те, щоб готувався. Просто, кажу, люблю цю справу. Знаєте, іноді говорять: “Та ти що… з автомата?!” Деякі люди бояться навіть доторкнутися до нього пальцем. У мене ж такого немає. (Сміється).
– Вертаючись до творчості: ви – заслужений художник України. Що для вас це знання значить сьогодні?
– Ви знаєте, я до того взагалі не йшов, і воно мені не потрібно було. Просто до Івана Малковича звернулися двоє художників, яким знадобилось на викладацькій роботі стати “заслуженими”. Він тоді й каже: “Якщо я подам разом із вами Костя Лавра, ви не будете проти?” – “Та ні, які проблеми?!” Мовляв, головне, щоб їм дали. (Усміхається). А вийшло так, що звання отримав я, а вони – ні.
– Мабуть, образилися на вас?
– Та я не до цього. Так само вийшло з Шевченківською премією. Подання ініціював один мій хороший друг – поет Анатолій Качан. Уявіть собі: його навіть не допустили до розгляду (сміється), а мені дали національну премію. Після того один знайомий пожартував: “Якщо ти – Лавро, то повинен бути увінчаний лаврами!” (Усміхається).
– Отакі сюрпризи долі чи зигзаги…
– Я абсолютно спокійно ставлюсь до всіх тих речей. Як і мій колега Владислав Єрко. Він категорично не хоче ніяких звань або відзнак. Нічого. Хоча, думаю, міг би претендувати на ту ж Шевченківську премію. Сто відсотків. Ну, бачте, я теж не хотів-не хотів, а “за компанію” отримав.
– Мені здається, краще не хотіти і мати, ніж хотіти і не мати?
– Ой, у мене все життя так: багато речей трапляються випадково. Десь, щось, хтось… А перепадає мені. Хоча, порівняно з іншими художниками, я ледачіший чоловік. (Усміхається). І з роками ця риса прогресує.
– До речі, якщо не секрет, як ви витратили Шевченківську премію?
– Я тоді якраз зводив дім й усі гроші вклав у будівництво. До речі, в той рік, коли я її отримував, суму врізали наполовину: з 260 тисяч гривен до 130 тисяч. У доларах вийшло десь 16,5 тисяч. А наступного року національну премію знову збільшили вдвічі. Ось так мені “поталанило”. (Сміється).
“П’ЯНИМ НІКОЛИ НЕ МАЛЮЮ”
– Ви – художник, дружина – лікар-гастроентеролог. Де ваші стежки перетнулися? Тільки не кажіть, що в метро…
– Ні, ми перетнулися в школі. Я тоді вже вчився в поліграфічному інституті, але хотів вступати у ще один виш і мені потрібен був другий атестат. Так я опинився у заочній школі. Своя історія привела туди й Світлану, яка тоді вже закінчила медучилище… Там ми перетнулися, сиділи за одною партою і балакали, балакали, балакали. Зустрічалися потім років чотири з половиною, а тоді вже одружилися. І ось 39 літ – у шлюбі.
– У вас з дружиною схожі характери чи ви антиподи?
– Ні, я спокійна і тиха людина, а вона в мене звір. Постійно накидається, шумить, галасує. (Усміхається). Ну така – вічно чимось невдоволена. Але я вже звик. Абсолютно… З іншого боку, розумію: Світлана працює на двох роботах, їй справді важко. Тому мовчу собі. Тільки усміхаюся.
– З останніх подарунків, які робили дружині, можете щось пригадати?
– Що я дарував? Вона в мене жінка самодостатня, забезпечена. Їздить з подружками Європою три-чотири рази на рік. Іспанія, Італія, інші країни. Тож ти її нічим не здивуєш – ніяким коштовним презентом. Тому на 8 Березня подарував їй тюльпани, намалював акварельною фарбою на аркуші паперу. Три хвилини – і готово! (Усміхається).
– А каблучку з діамантами ніколи не малювали?
– Ні, не малював, а так – дарував. Як правило, це якийсь шматочок золота з камінчиком. Щось таке. Мені це набагато простіше. Тільки б, знаєте, від мене відчепилися. (Сміється).
– Ваша половина їздить відпочивати за кордон, а ви – куди?
– Я теж полюбляв у доковідний період вирушити з друзями до ЄС. Брали квитки на лоукост і летіли, наприклад, у Ганновер (ФРН). Три дні гуляли, пили пиво, ходили в музеї, галереї (мене це завжди цікавить) – і додому. Ще один традиційний маршрут – Карпати. Востаннє був там торік восени, тепер ось знову збираюся. Люблю блукати в горах: щодня долаю мінімум 20 кілометрів.
– Ви згадали про Німеччину, з якою у вас пов’язаний ще один рядок біографії. Це, правда, що на початку дев’яностих ви приганяли звідти машини?
– Так. Роботи за фахом тоді зовсім не було. Ніякої. І один знайомий, що займався автобізнесом, залучив мене. Щоразу платив 200 доларів. У той час наші люди заробляли по 20. Це було дуже вигідно! Щоправда, не минало без пригод: якось навіть довелося тікати від рекету. Четверо хлопців з битами і пістолетом (не знаю, можливо, газовим) змусили мене загальмувати. Обшукали з ніг до голови, забрали гроші, розбили дзеркало, після чого забралися геть.
У результаті я опинився в чужій країні з п’ятьма німецькими марками в кишені. Потім їх забрав польський поліцейський у Хелмі. (Усміхається). Я ще якось дістався кордону, а там уже наші, українці. Позичив в одного чоловіка на бензин та оформлення машини (за це теж треба було заплатити) з обіцянкою згодом віддати. Він мені повірив. До Києва я дістався вже без пригод. І гроші при зустрічі своєму рятівникові повернув. До того ж дещо більшу суму.
– Дозволяєте собі іноді чарку перехилити, щоб погляд на світ був оптимістичніший?
– Буває, звичайно. Маю ж багато друзів і знайомих. Не завжди випадає відмовлятися. Та я не алкаш. (Усміхається). І взагалі – художник, що зловживає спиртним, це все – гаплик. П’яним я ніколи в житті не малюю. Навіть після якогось серйозного похмілля… Сьогодні – тим більше, бо розмальовую сільську церкву, і в такому стані не полізеш працювати. Висота, крокви слабенькі. Не хочеться наробити шкоди. Ні собі, ні іншим.
– Пропозиція доволі незвична. Ви одразу погодилися розписувати храм?
– Це була пропозиція, на яку я дав згоду, оскільки засидівся в хаті чи залежався. Захотілося трошки розім’ятися: полазити по тих же ж кроквах. Оце сьогодні маю домалювати ескіз на одну стіну, а післязавтра поїду доробляти іншу… Втім, до великих об’ємів мені не звикати. Двадцять років тому я розмальовував дві стіни у Київському ляльковому театрі. Одна – 17 на 4 метри, друга – 24 на 6,5. Усі відомі столичні монументалісти повтікали, а я взявся за роботу. Мені цікаві такі виклики!
БЛІЦ
– Гоголь чи Франко?
– Мені ближчий Гоголь.
– Коньяк чи горілка?
– Коньяк.
– Яблуко чи манго?
– Яблуко.
– Анекдот чи мем?
– Анекдот.
– Кросівки чи сандалі?
– Кросівки.
– “Гаррі Поттер” чи “Том Сойєр”?
– Певно, “Гаррі Поттер”.
– Море чи озеро?
– Море.
– Костенко чи Забужко?
– Костенко, звичайно.
– Марс чи Венера?
– Мабуть, Венера. Вона – ближча.
– Граблі чи лопата?
– Граблі. Хоча спина від них болить більше. (Сміється).
НАШЕ ДОСЬЄ
Кость Лавро народився 11 березня 1961 року в місті Новоукраїнка на Черкащині. Малюванням захопився в дитинстві. Закінчив Республіканську художню школу в Києві, де навчались юні таланти з усіх регіонів. Вищу освіту здобув у поліграфічному інституту у Львові.
Його біографія тісно пов’язана з видавництвом “А-ба-ба-га-ла-ма-га”. Тут вийшли найвідоміші книжки з ілюстраціями Костя Лавра. Серед них – “Абетка”, “Пан Коцький”, “Падав сніг на поріг”, “Улюблені вірші”, “100 казок”, “Хатка, яку збудував собі Джек”, “Ніч перед Різдвом”. Остання була визнана на всеукраїнському конкурсі “Найкращою дитячою книгою року”.
Оригінальні малюнки Костя Лавра також не раз з’являлись на поштових марках. Наприклад, блок “Українське подвір’я” перемагав на міжнародних конкурсах, зокрема, в Китаї. Відзначено було й марку, яку випустили до Олімпіади в Афінах. З останніх мініатюр – “Подарунки святого Миколая”.
Одружений. Має сина, який закінчив академію образотворчого мистецтва і працює вчителем малювання у школі. Виховує двох онуків. Захоплюється автомобілями, їх воліє змінювати що три роки. Нині їздить за кермом BMW. Водійський стаж – 35 років. У серйозні аварії не потрапляв.
