Уривок з повісті Михайла Стельмаха “Щедрий вечір”
24 травня 1912 року в селі Дяківці Подільської губернії (тепер Вінницька область) народився український письменник, драматург, педагог, фольклорист Михайло Панасович Стельмах. Член Спілки письменників УРСР, академік АН УРСР, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1980).
Михайло Стельмах був єдиним українським радянським письменником, що здобувся найвищих нагород за свою творчість і не був членом Комуністичної партії Радянського Союзу.
…Як тільки весна десь у житечку-пшениці розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, – лiто, лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях! Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
– Вставай, Михайлику, вставай.
– Ма-мо, iще одну крапелиночку…
– Струси цю крапелиночку.
– Ой…
– Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
– Вставай, вставай, дитино, – виважує мати зi сну. – Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце? А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, – лiто, лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає…
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день – розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п’ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало – аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату – пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище – купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза.
Прибитий горем, згадками, я забився у садок, упав на траву, заплакав, та вухо все одно чуло, як пили зловiсне шматували мою минувшину, як скрипучi вози вивозили з двору мої дорогi роки i спомини…
Дядько Якiв, заможнiший, узяв на звiз тiльки дiдову катрагу. А нам дiсталася вислоброва, полатана зеленим мохом клуня i дванадцять з половиною соток городу.
Коли ми знесли свої пожитки в клуню й поклали їх на тiк, мати схлипнула, а батько сказав, щоб вона сльозами не розмочила тiк, бо тодi не буде на чому молотити пашню.
В батькових сiрих очах стрепенулися посмутнiлi бiсики, в iншу ж пору вони в нього такi завзятi, що аж до танцю просяться.
– Ой, Панасе, Панасе, як тепер будемо жити? – зовсiм опустилися руки в матерi.
– Головне, жiнко, – не простудити зуби. Бо чим тодi будемо їсти? – батько пильно поглянув на тiк, який мав стати нашим лiжком.
– Тут i душу простудиш, – зiтхнула мати й подивилась на мене. – Ми ще так-сяк перемучимось. А як дитина?
– Та вiн завзятцем виходився у нас! Ще як навчиться руки-ноги мити, цiни йому не складеш! – пiдхвалив мене батько, який дуже любив воду, з нею не розлучався до самих заморозкiв, а взимку, страхаючи мерзлякiв, купався в снiгу; тому й молодечi рум’янцi не вiдходили вiд нього до сiмдесяти п’яти рокiв.
– Дме тут з усiх бокiв, – оглянула мати клуню.
– Зате зверху горобцi спiвають, – зирнув батько вгору, де справдi, безтурботно цвiрiнькаючи, лiтали живкуни. – Не всякий ось таку розкiш має.
Вiд цих слiв я одразу повеселiшав, пiдняв голову ближче до птиць, а мати зiтхнула:
– Тепер i ми, i горобцi маємо одне житло. – Далi вона сумно подивилась на щiлини мiж дилями й тихцем попросила вiтрiв, щоб вони не збирались у нашiй оселi, не простудили нi мене, нi тата.
Про себе мати не згадала, i вiдколи я знаю її, вона найменше турбувалася собою i зверталась до таємних сил лише тодi, коли вже дуже в’їдалась у тiло чи кiсточки якась недуга. Тодi мати говорила їй: “Вiдiйди, хворобо, у нетрi, в болота, у безвiсть, бо менi треба дiлечко робити”.
Як вона любила робити i в городi, i в полi, i в лузi, i в лiсi i тихо втiшатися зробленим! Мати, як свята, очiкувала садiння, косовицi, жнив; вона любила, щоб снопи були гарними, як дiти, а полукiпки стояли, наче парубки, – плече в плече. I дуже полюбляла в жнива пiсля працi лягти на воза i дивитись на зорi, на Чумацький Шлях, на Стожари i на отой Вiз, що народився iз дiвочих сльозин.
– Як гарно у тихому свiтi, аж чути, як земля дихає, – зiтхаючи, говорила сама собi.
– А може, то наша коняка дихає? – пiдсмiювався батько, який не раз чудувався маминим словам.
– Ет, що ти тямиш, – рукою вiдхиляла насмiшку i вже прислухалась до перепiлки, що, налякавшися серпа, перебиралась з дiтьми в ярину.
– I як ти все чуєш? – дивувався тато.
– То, певно, любов моя чує, – iнодi в задумi казала вона й знову дослухалась до неба, до землi, до крил i до схлипування роси.
Цiєї уваги до всього доброго, красивого вдiлила мати й менi. I я теж, як свята, очiкую того дня, коли грiм розморожує сiк у деревах чи коли не зiллям, а хлiбом починає пахнути жито. I як досадно буває, що таку любов дехто вважає пережитком чи сентиментами.
Я й досi впевнений, що холодноокiсть збiднює i свiт, i душу навiть дуже розумним людям…
***
…В нерадiсних думках я виходжу на посмутнiлий без хати i катраги двiр, де пiд зубами Обмiнної, мов невидимий вогник, потрiскує цупкий подорожник. Побачивши мене, коняка труснула гривою, пiдвела голову i грайливо заiржала, бо що їй iз того впертого подорожника, – в очах їй теж стоять накупанi туманом i пташиним спiвом лiси. Я вiдчиняю ворота, вискакую на Обмiнну й виїжджаю на темну вiд роси дорогу.
Сьогоднi i сонце за хмарами тлiло менi, i думки потемнiли мої, а мiж плечима все ворушився холодок Навiть свою блакитну дiброву я стрiчаю смутком, хоча у нiй так само, як i перше, кують зозулi i так само пахнуть суницi.
Перед галявиною плакуча береза сипнула сльозами, як мати, за нею схлипнуло невидиме джерельце i скинуло з себе клубочок туману.
I чогось такий жаль охопив мене за цими лiсами, за таємничими просiками в них, за розгубленими по урочищах пасiками, за отими галявинами, де так гарно цвiте перестрiч i золотарник, i за отими красноголовцями, якi будуть тебе виглядати з жнива, що я зовсiм розтривожився, а далi повернув здивовану Обмiнну на дорогу, яка вела до якимiвської загорожi. Може, там днює Люба, то хоч розповiм їй про свою журбу та й зарання попрощаюсь iз школяркою, яка, що не принесе до школи, усiм до крихiтки подiлиться, – от уже вдачу компанiйську має, неначе хлопець.
В загорожi за воринням ще дрiмало в тiнях, у росi i метеликах високе рiзнотрав’я. Над ним обважнiлi бджоли перебирали невидимi струни, при його корiннi темнiла волога суниця. А вiтрець усе увивався бiля трави, усе будив її i отих лiнивих метеликiв, що понакривали крилом крило i не журяться. Хiба ж їм у степи, на Херсонщину переселятись?
– Михайлику, гов-гов! – пролунав iз лiсу голос, а за воринням обiзвалося оте мiсце, де здавна проживає спiвуча, як тiтка Василина, луна.
– А хто там вигукується? – голосно питаюся в дiброви i поглядом обнишпорюю узлiсок.
– Це я, Михайлику! Гов!
– А хто ти така? – питаюся так, наче не впiзнаю.
– От i не скажу!
– Ти, може, лiсова мавка?
– Нi, я дiвчинка з лiсу, – срiблом надзвонюється знайомий смiх.
I от з глечиком i хустиною в руках на дорогу вибiгає усмiхнена Люба. Широка полотняна спiдничка дзвоником кружляє навколо її босих нiг, а коси вигойдуються, куди їм хочеться. Захекавшись, вона добiгає до Обмiнної, знизу вгору дивиться на мене, ще й для чогось питає:
– Ти приїхав?
– А ти не бачиш?
– Авжеж, бачу! – радiють її карi, з краплинками роси очi, радiє потрiсканий вузлик губiв i ямка пiд ним. – До мене приїхав чи по дорозi?
– По дорозi.
– А чого б не до мене? Все б веселiше було.
– Та до тебе, – зiскакую з коняки. – А чого ти ногами чечiтку вибиваєш?
– Бо зрадiла тобi. – Люба об спiдницю витирає руку, оглядається, чи хтось не бачить, i простягає крихiтнi, червонi вiд суниць пальцi. – На добридень тобi.
– На добридень. Ти сама тут?
– Сама-самiсiнька. Аби не луна за воринням, то не знала б, що й робити в свiтi.
– I що ж ти робиш у свiтi?
– Суницi по лiсах збираю, – поправляє крамну блузку, на якiй окастi гудзики ображено понадимали щiчки. – Її зародило в цьому роцi, як роси!
– Як роси?
– Ну, чуть-чуть менше.
– Чом не в загорожi збираєш?
– Щоб траву не витолочити, – по-господарськи вiдповiла дiвчинка, напнула на голову хустку, по якiй хтось так порозкидав серпи, що вони стали схожими на молодики.
– А в тебе коси пiдросли.
– Що мої, – байдуже махнула рукою, але враз i посмiхнулася: – От у нашої тiтки Василини коси! Аж виспiвують на плечах i прямо золотом стiкають, хоч пiдставляй жменi пiд них…
– А це правда, що тiтка Василина втекла вiд свого чоловiка?
– О! Пусти брехню дрiбну, наче мак, а виросте завбiльшки з кулак! – обурилась Люба. – Є ж такi чорноротi! Їх дуже гризе заздрiсть, що тiтка Василина аж у вiнницькiм театрi спiвала. От вони, безголосi, i тiтчин голос применшують, i дядька пiд’юджують. А ти чом так довго не приїжджав?
– Нiколи було, все з хатиною воловодились, – набиваю собi цiну i починаю путати Обмiнну, що вже тихцем норовить вирватися на волю.
– I як тепер хатина?
– Краще не питай! – зневажливо вiдкопилюю губи. – Повнiсiнько понабивалося худоби.
– Таке скажеш! – Люба здивовано повела плечем. – Якої це худоби?
– Та цвiркунiв. Так уже всi ночi виспiвують, наче до весiлля готуються.
– І в нас цього непотребу колись було стiльки, хоч хурою на ярмарок вивозь.
– Що ж ви зробили?
– Вивели. Тато ходив до однiєї баби-шептухи, що в Майданських лiсах живе. У неї повна хата рiзного зiлля i корiння. От ця баба травами i водою нищить усяку нечисть i помагає бджолi. А як вона шепче! – Люба пригнулась, розставила руки, приплющила очi й по-старечи зашепотiла: – “Прийди до води – воду поздорови: здорова була, водо, i ключi новi – трутовi. Ти, водо, проходила землями, входила в море, очищала пiски, i корiння, i кремiння, то я просю води сiєї для помочi моєї”.
– Ох, як у тебе це виходить, наче в справжньої шептухи, – здивувався я.
– Бо кiлька разiв чула, як вона шепче. А ти знаєш – наш борсук розжився на дiток!
– Е?
– Справдi.
– I що вони роблять?
– А що їм робити? Лежать собi у норi i попискують. Хочеш – послухаєм.
Ми повз вориння побiгли до лiсу, з якого сонце вже потроху почало виносити росу i тiнi.
– Тiльки тепер тихенько-тихенько, – приклала дiвчинка пальця до уст, i ми навшпиньках почали наближатись до житла звiрини, вiд якого тягнувся темний ланцюжок слiдiв. Не доходячи до загороди, вiн роздвоювався: видно, борсук знав, коли достигають плоди, i зараз не навiдувався до яблунь i кислиць.
Люба, оминувши нору, обережно опустилась на колiна, приклала вухо до землi й зашепотiла:
– Ось тут слухай – вони якраз пiд нами вилежуються.
– Ти ж звiдки знаєш?
– Вухо розшукало мiсце… О, чуєш?
– Нi.
– Мiцнiше притискайся до землi. Чуєш?
– Не знаю.
Земля обзивалась до мене не то шарудiнням, не то попискуванням, i все одно страх як цiкаво було прислухатись до її таємницi, до чийогось життя, привороженого не сонцем, а землею.
А чи бачить коли-небудь борсук сонце, чи так – народжується в темрявi i гине в темрявi? От кому нiяк не позавидуєш.
Потiм ми побiгли до тiєї кислицi, де й тепер дурненька трясогузка знесла яєчка. Вона, як i торiк, збудувала таке дрiбне гнiздечко, що мусила i вдень i вночi тримати хвiст на повiтрi. А може, їй так приємно прохолоджуватись? Пташина побачила нас, вросла в гнiздо, але не злетiла з нього.
– Вона мене пiзнає, – тихцем сказала Люба, i ми позадкували назад.
– А чого тут, навколо стовбура, стiльки битого скла лежить?
– Це я накидала, – з гордiстю сказала дiвчинка. – А перед ним ще й жаливи натрусила.
— Для чого?
– Нiби не догадуєшся?
– Нi.
– Ой, тут така печаль була: вража гадина мало не з’їла нашу трясогузку, уже до самого гнiзда добиралась. А бiдна пташка сидить на яєчках i не тiкає. Добре, що я нагодилась: вхопила дрючка – i по гадинi, i по гадинi…
– Ти? – вражено подивився на Любу, на її й зараз розгнiване од згадки обличчя. – І не злякалась?
– Злякалась, та не дуже: то була не гадюка, а вуж. А гадюки i дорослi бояться. Пiсля цього й понасипала ось тут скла, бо птахи повиннi жити.
– От молодець!
– А хiба ти не так зробив би? Хочеш, я зараз наварю чумацького кулешу?
– Це ж якого – чумацького?
– З рибою i димом, – засмiялась Люба. – Мiй кулiш навiть тато хвалить. Хочеш?
– Не хочу….
