Фронтмен гурту “ДахаБраха” малює картини задля допомоги ЗСУ, мріє побувати з концертами в Японії і понад п’ятнадцять років не їсть м’яса
Богдан Бондаренко
Їх неможливо сплутати з кимось іншим. Учасники “ДахаБрахи” – троє жінок і один чоловік – вбрані у стилізовані етно-костюми й чорні дивакуваті шапки. Музика ж, яку вони виконують, могла б супроводжувати ритуали наших пращурів десь на капищі біля статуї Перуна чи інших язичницьких богів…
Це один із найоригінальніших українських гуртів, що уже понад двадцять років співає на сцені. При цьому їхня популярність вийшла далеко за межі рідної країни. Кияни дуже активно гастролюють за кордоном. Особливо – у США. Під час останнього туру вони дали вісімнадцять концертів. Нью-Йорк, Атланта, Чикаго…
“Даха-брахівці” об’їздили десятки країн, відвідавши майже всі континенти. І щоразу, виходячи до публіки, Марко Галаневич говорить одну й ту ж фразу: “Доброго вечора, ми з України!” Хто б міг подумати, що завдяки ді-джеям вона “піде в народ”, а після 24 лютого 2022 року набуде значно глибшого сенсу, ніж просто привітання.
“УКРАЇНСЬКА ПУБЛІКА – НАЙРІДНІША”
– Марко, скільки разів ви гастролювали у Сполучених Штатах?
– Наш весняний тур, що тривав місяць, був уже двадцять восьмим. Тож, можна сказати, що ми об’їздили Америку вздовж і впоперек. Хоча в деяких штатах – все-таки їх п’ятдесят – не грали ще жодного разу. Найчастіше ж виступаємо то на східному узбережжі, то на західному, а в центрі – рідше. Втім, час від часу бувають і Техас, і Міннесота, й Іллінойс. Де точно не доводилося бувати, так це, наприклад, у Небрасці. Крім того – на Алясці й на Гаваях. (Сміється).
– Гастролі в Америці для вас – звичний маршрут, а куди вам би хотілось з’їздити, але не було такої нагоди?
– “ДахаБраха” ще не виступала в країнах Африки. Одного разу нас навіть запрошували, але це було спонтанно, а з нашим графіком так не вдається. Тобто, коли вже заплановані якісь концерти, ми не можемо їх скасувати або перенести. Також жодного разу не виступали в Японії, хоча були в тій частині світу – в Австралії та Новій Зеландії. Донедавна “терра інкогніта” залишалась також Ісландія, але наприкінці минулого року відвідали Рейк’явік. Враження – дуже сильні.
– Які країни у вашому “чорному списку”? Крім росії, звичайно…
– Це Північна Корея та Іран, відверті союзники москви. А ще – Білорусь. У нас великі сподівання, що остання держава рано чи пізно стане на бік добра, на бік демократії. Можливо, через певний час – уже з іншим президентом – там відбудуться якісь внутрішні трансформації…
– Очевидно, що глядачі в різних країнах мають свої особливості. Кого ви зараховуєте у топ?
– Насамперед – американців. Вони завжди дуже жваво і без комплексів на все реагують. Хоча час від часу і в Європі бувають концерти, перенасичені емоціями. Коли відчувається супервіддача із залу. Проте ніхто, звичайно, не може зрівнятися з українською публікою. Вона – найрідніша, і найкраще може зрозуміти, оцінити, сприйняти нашу творчість. Тому турів вдома ми очікуємо щоразу з особливим трепетом та хвилюванням.
– Фраза “Доброго вечора, ми з України!” ще лунає на ваших концертах?
– Так. Бо це ж правда. (Сміється). Як правило, таким чином я перевіряю, чи багато українців у залі. Іноді, коли ти її говориш, публіка реагує доволі яскраво, іноді – ніяк не реагує, оскільки не розуміє, що я, власне, кажу. Це дозволяє плюс-мінус визначити кількість наших серед глядачів на тому чи іншому концерті.
– А в порожньому залі вам доводилося виступати?
– Був колись такий випадок. Ми цілий день їхали з Німеччини в Данію. Невеличке містечко, клуб місць на триста, спантеличені організатори. “Ой, вибачайте, – кажуть вони, – у нас учора було місцеве суперсвято, тому люди перевтомилися і не мають сил прийти на ваш концерт”. (Усміхається). Мовляв, можете не виступати, гонорар все одно заплатимо. Ми вирішили вийти на сцену – з надією, що до десятка глядачів все-таки назбирається. Періодично хтось справді забрідав у зал і дивився, як ми граємо… Той концерт “ДахаБрахи” мені надовго запам’ятався. (Усміхається). Але, в принципі, Бог милував, люди до нас, як правило, ходять.
“У ДОРОЗІ ДІВЧАТА В’ЯЖУТЬ, ВИШИВАЮТЬ, ПЛЕТУТЬ”
– Ваша візитівка – оригінальні шапки. Скільки маєте їх у своєму гардеробі?
– У кожного по одній. Причому вони пошиті зі старої шуби. (Усміхається). Колись ми пробували зробити шапки з конопляного хутра, але їх не змогли пофарбувати у правдивий чорний колір. І дівчатам це не сподобалося. Тому повернулися до попереднього варіанту… Оскільки наші головні убори не залежуються, то міль не встигає в них оселитися. Інша річ, коли їдеш на великі гастролі й залишиш щось із речей у театрі, тоді справді можуть очікувати неприємності. (Усміхається).
– До ваших музичних інструментів проявляють підвищений інтерес під час митного огляду в аеропортах?
– Іноді буває. Приїжджаєш, скажімо, в Мексику і там таке починаються! Все ретельно переберуть, передивляться, ще й масу питань ставлять. Так само, як в Ізраїлі. Їхні митники – одні з найсуворіших у світі. Вони можуть навіть розібрати інструменти, щоб переконатися, чи там випадково нічого немає. І не дай Боже, якщо ти колись відпочивав у Єгипті. Запідозрять у співпраці зі спецслужбами. (Сміється).
– А траплялося, що ваші костюми не прибували за місцем призначення?
– Так. Одного разу в Південній Кореї нам довелося виступати (принаймні дівчатам) у тамтешніх національних строях. Таким чином ми вийшли із ситуації. (Усміхається). Проте костюми це ще пів біди. Інша річ, коли йдеться про інструменти. Наприклад, так сталося у Барселоні з моєю гітарою. Організаторам довелося позичати її у місцевого музиканта. І той попросив: “Тільки бережіть мою… girl!” Чесно кажучи, це виявилась найгірша гітара, на якій я коли-небудь грав. (Сміється).
– Bad girl?
– І bad, і dirty. Абсолютно. (Усміхається). Найкумедніше, що після концерту власник інструмента несподівано заявив: “Навіть не просіть мене. Я не продам свою гітару ні за які гроші!” – “О’кей, – відповів тоді я, – домовилися”. (Довго сміється).
– Оскільки ви чимало часу проводити у літаках, поїздах, автобусах, чим займаєтеся: відсипаєтеся, щось читаєте, дивитеся фільми?
– По-різному. Іноді справді щось дивимося чи слухаємо на Ютубі, наприклад, різні подкасти. Дехто з дівчат в’яже, дехто вишиває, дехто плете. Це те, що допомагає відволікатися від щоденних тривог. Бо, де б ми не були, думками все ж – з Україною. Це – постійний біль! Знаєте, наші концерти, вони, звичайно, про мистецтво, але на кожному з них ми піднімаємо тему війни… Тому час від часу треба знаходити якесь розвантаження.
– У вашому колективі – троє жінок і один чоловік. Психологічно – складно чи навпаки?
– Мені важко порівнювати. Якби я спочатку працював у чоловічому колективі, а потім – у жіночому, тоді міг би сказати вам, де краще. Я ж уже двадцять один рік разом із “ДахаБрахою”. І для мене це звичний формат. Зрештою, у нас немає особливого поділу за гендерним принципом. Ми всі – гравці однієї команди, один організм. Просто кожен має свою функцію.
– Що дозволяє підтримувати здорову атмосферу в колективі?
– Намагаємося одне одного поважати й любити, а ще – цінувати думку кожного. Давати можливість час від часу побути наодинці. Не “штурмувати” зайвими питаннями та жартами. З останнім у мене бувають проблеми. Іноді можу нахохмити зайвого, тому треба вчасно зупинитися. (Усміхається).
“БАТЬКИ ДРУЖИНИ ВИРВАЛИСЯ З ОКУПАЦІЇ”
– За роки існування гурту, скільки разів хтось з учасниць на певний час вибував із колективу через… декрет?
– В Оленки, Іринки та Ніни – по одній дитині. Тобто кожна з них вибувала по одному разу. До того ж востаннє це збіглося з ковідом, коли ми всі були у вимушеній відпустці. Тому фактично не позначилось на нашій роботі… Я ж маю двох дітей, але нам, чоловікам, простіше – декретної відпустки брати не треба. (Сміється).
– Коли я телефонував учора, ви сказали, що робите з донькою уроки. З якого предмету, якщо не секрет?
– Математики. Моя молодша донька вчиться у другому класі. Старша ж – у десятому. От з нею уроків я вже не роблю. (Усміхається).
– І як часто тато бере участь у “виховному процесі”?
– Коли повертаюся з гастролів, намагаюся активно включитися. Тому що вони, звичайно, потребують батьківської уваги, турботи й любові. І я теж потребую такого дитячого тепла. Хочеться надолужити той час, що ми не були разом. Тож я вожу доньок на всі гуртки, допомагаю з уроками, ділюся життєвими порадами. Одне слово, прагну бути хорошим татом. (Усміхається).
– А ваша дружина теж людина творча?
– Вона учасниця колективу Dakh Daughters. Співає, грає, виступає. Нині перебуває на гастролях у Франції. Там же ж певний час жила з нашими дітками й працювала в одному з театрів у Нормандії… Уже рік, як донечки повернулись в Україну. Сподіваюсь, що житимуть тут і надалі… Коли мама й тато обидвоє на гастролях, ними опікуються бабусі з дідусями. До слова, Наталчині батьки переїхали до нас 2022 року із Запорізької області. Слава Богу, їм вдалося вирватися з окупованої території. Тепер живуть з нами в одному селищі, що за 50 кілометрів від Києва.
– Цікаво, а як ви познайомилися зі своєю половинкою?
– Це було на першому курсі інституту. За освітою ми обидвоє – філологи. Одружились же ж двадцять два роки тому. (Усміхається).
– Ваш шлюб – це “американські гірки” чи більш спокійний варіант сімейних стосунків?
– Мабуть, я не назвав би це “американськикими гірками”. Хоча не можна також сказати, що ми живемо душа в душу. В принципі, у нас не було якихось розривів стосунків чи великих скандалів. Тьху-тьху-тьху. Ми щасливі, що зустріли одне одного. Дехто каже, що нам поталанило, бо ми не так часто бачимося. (Усміхається). Принаймні останніх років п’ятнадцять. У дружини – свої гастролі, у мене – свої. Звісно, скучаємо одне за одним, тому, коли тривалий час не бачилися, дуже раді зустрічі.
– Коли дружина поруч, очевидно, кухня – на її плечах чи руках. А сьогодні, як часто ви даєте волю своїм прихованим кулінарним талантам?
– Тривалий час ми жили з бабусею і дідусем. Тепер у них своя квартирка, а у нас – свій будиночок. Тому мені доводиться собі й дівчаткам готувати. В принципі, не скажу, що я великий кулінар, але доньки задоволені. Принаймні поки що. Якби довелося все життя провести біля плити, мабуть, я б не зміг. А так у цій сесії – місяць я на господарстві, місяць дружина – можна трохи напружитися і покуховарити. Мені здається, це не надто складно. Навпаки – задоволення.
“МОЯ НАЙГІРША РИСА – ЛІНЬ”
– Кажуть, ви вегетаріанець?
– У мене таке лайтове вегетаріанство, неповноцінне, адже я вживаю рибу й морепродукти. В тому режимі, в якому живу та працюю, бути справжнім веганом дуже важко. Не завжди можна знайти собі “правильну” їжу. (Усміхається). Але, так, м’яса уже не вживаю, мабуть, шістнадцять років. Проте дітям його готую. Не пробуючи.
– Це схоже на мазохізм…
– (Сміється). Нічого. Терпимо. Абсолютно.
– Скажіть, за які риси характеру ви себе “хвалите”, а за які картаєте?
– Ви знаєте, я намагаюсю бути – як з собою, так і з іншими – чесним та щирим. Вважаю, що в правді сила й завжди керуюся тим принципом. А щодо поганих рис, то, звичайно, це – лінь. Треба набагато більше працювати, знаходити час для того, щоб розвиватися. А рости є куди – і в музиці, і в іноземних мовах, і в багатьох інших речах. На заваді ж цьому, кажу, стоїть лінь. (Усміхається). Це – найгірше.
– Криза середнього віку у 44 роки вас уже наздогнала чи була, можливо, раніше?
– Бог його знає! Щиро кажучи, я трошечки побоююсь її. Наразі ж, здається, вона ще не настала. А, може, й не буде, га? Хочеться принаймні на це сподіватися. Бо нащо воно мені?! Тут і так повно всяких криз довкола. Ще не вистачало внутрішньої… У мене багато планів, мені все ще цікаво жити, розвиватися, творити. Тому, надіюся, та загроза мене якось омине.
– Як би ви продовжили речення: “Ніхто не знає, що я..”?
– Оскільки я людина щира і відкрита, давно про все розповів. І той, хто хотів щось довідатися, знає про мене все. (Сміється). Принаймні я нічого не приховую.
– Думаю, про ваше захоплення столяркою все ж знають не всі. Ви й далі виготовляєте стільчики, тумбочки та фігурки?
– Ні, деревообробкою я займався під час пандемії. Нині ж часу не вистачає. І взагалі я переключився на живопис. Малюю картини, оскільки їх можна продавати на аукціонах, які ми проводимо на концертах. Збираємо гроші для наших друзів та знайомих, котрі у Збройних силах, а також для певних проєктів Головного управління розвідки. Тому весь свій час – умовно вільний – намагаюсь приділити малюванню. До речі, роботи непогано йдуть. В останньому турі в Сполучених Штатах тільки на цих картинах ми заробили 38 тисяч доларів. Погодьтесь, непоганий результат! Усі ці гроші вже працюють на нашу перемогу й оборону.
– Марко, не можу не спитати: гастрольний графік цього літа у вас насичений?
– Так. Нині якраз триває великий європейський тур. Німеччина, Італія, Бельгія, Швеція… В основному, це виступи на відомих музичних фестивалях. Уже сплановані гастролі й на осінь: “ДахаБраха” має серію концертів у Великій Британії, а потім знову вирушаємо до США. Перетнемо океан двадцять дев’ятий раз!
БЛІЦ
– Мік Джаггер чи Девід Бові?
– Мік Джаггер.
– Борщ чи котлета по–київськи?
– Борщ, звичайно.
– Самогон чи віскі?
– О–о–о–о! Якщо йдеться про такий, що робила з винограду моя бабуся з Херсонщини, то, звичайно, самогон. (Сміється).
– Метро чи електросамокат?
– Електросамокат.
– Рей Бредбері чи Стівен Кінг?
– Рей Бредбері.
– Євро чи долари?
– (Сміється). Євро.
– Домашня кухня чи “Макдоналдьс”?
– Домашня кухня. Мені здається, в Америці ми жодного разу не були в “Макдональдсі”. Ну, може, на початку один чи два рази.
– “Океан Ельзи” чи “Бумбокс”?
– Оце вже важко. Не хочеться когось образити. (Після паузи). Мені, мабуть, цікавіший “Бумбокс”, хоча я віддаю належне “Океану Ельзи” як колективу, що справив великий вплив на всю українську культуру.
НАШЕ ДОСЬЄ
Марко Галаневич народився 14 квітня 1981 року на Вінничині. Вищу освіту здобув у Києві. Закінчив акторську школу столичного театру “Дах”. Відтоді його життя нерозривно пов’язано з цим творчим осередком, яким керує Влад Троїцький.
У його стінах пробував себе не тільки як актор, а й як світлооператор, звукорежисер, монтажер сцени і т.п. Невдовзі ж став учасником квартету “ДахаБраха”, до якого увійшли також Олена Цибульська, Ірина Коваленко і Ніна Гаренецька. Роком народження гурту вважається 2004-й. На його рахунку – шість альбомів.
Належить до мультиінструменталістів. Грає майже на десяти музичних інструментах. Від таких звичних, як електрогітара і акордеон до екзотичних на кшталт диджериду (“забавка” австралійських аборигенів) й кахону (сувенір із Перу).
2014 року на одному з концертів у США вперше привітався словами: “Доброго вечора, ми з України!”. Потім той запис десь відшукали ді-джеї з Кременчуга і вставили в однойменний трек. Коли пісня стала хітом, крилатий вислів з’явився на футболках, марках, наліпках тощо.
Одружений. Має двох дітей шкільного віку. Ніколи не курив. Алкоголю майже не вживає. Кави не п’є взагалі. Тільки – чай. Займається дихальними вправами з йоги. Вдається до неї і коли виникають проблеми зі спиною.
Автолюбитель. В Україні їздить на Mitsubishi Outlander. Під час гастролів за кордоном часто бере машину напрокат і з насолодою кермує тамтешніми трасами. У серйозних аваріях не був.
Тримає вдома тварин – кішку та пса. Проте в тури з собою їх не бере. “Ще цього щастя нам не вистачало”, – сміється музикант.
Фото: Ольга Закревська, Віталій Юрасов, Андрій Немець
