Навіть у свої 57 із хвостиком років прапорщик Ігор Родін на псевдо “Колчак” не відсиджується вдома на дивані перед телевізором, а продовжує нести бойову службу на передових позиціях російсько-української війни. Сьогодні він один із найстарших бійців окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців. Бойові побратими поважають його, але не за вік, а за життєву позицію справжньої та мужньої людини.
За плечима Ігоря Родіна – Іловайський котел і довгі чотири місяці полону, проте ніщо не зламало чоловіка. Він завжди був впертим і твердо йшов до своєї мети. Навіть тоді, коли чотири роки тому він оббивав пороги військкоматів і просився на передову, а йому відмовляли через вік.
І ніхто не зважав на його армійський досвід, адже свого часу він відслужив “срочку” в радянських десантних військах.
Але він не розгубився і пішов добровольцем у батальйон “Донбас”. Саме там побратими охрестили військового історика “Колчаком”. А справа у тому, що до війни Ігор Родін встиг написати 48 статей та дві монографії про період Першої світової та Громадянської воєн. Часто-густо в часи затишшя та відпочинку він розповідав побратимам цікаві історії, і так би мовити, проводив лекції між кулями.
Сьогодні він із великим сумом згадує літо 2014 року та штурм окупованого сепаратистами Іловайська. Під час запеклих боїв російські найманці накривали українських бійців “Градами”, мінометними мінами та важкою артилерією. Всі розуміли, що потрібно вибиратися. У ніч з 28-го на 29-те серпня наші військові отримали команду покинути місто.
– О 6-ій ранку ми двома колонами мали виходити з Іловайська, нам пообіцяли “зелений коридор”. Проте, скориставшись тим, що ми були у нерівному становищі, так як наші підрозділи вже знялися із позицій і стояли у колоні, росіяни заявили, що умови виходу змінюються. Ми мали йти за їхнім маршрутом, без важкої техніки і стрілецької зброї. Звісно, ніхто на це не погодився, – пригадує Ігор. – Ворог непокори не прийняв. Колону почали обстрілювати, як то кажуть, з усіх стволів.
Українські підрозділи мали страшенно невигідну позицію. Тоді як ворог був в окопах, наші бійці знаходилися у чистому полі, мов на долоні.
– Те, що тоді відбувалося, походило на Армагеддон: палали машини, тіла розривало на шматки, навкруги – суцільне місиво із бруду, крові й обвуглених шматків металу. Живі підбирали поранених із підбитих машин й рухалися далі. Вогонь не вщухав ні на мить. У нас було майже чотири десятка поранених, – продовжує Ігор. – Ми зупинилися в Червоносільському, коли вся техніка була спалена. І саме там славнозвісний гранатометник “Усач” підбив три бронетранспортери противника із РПГ. Уявіть лише, з гранатомета! У нас же більше нічого не було. Все, що залишалося, було знищено на марші. У Червоносільському нам вдалося протрималися ще добу.
Наступного дня до знесилених українських бійців під’їхала бойова розвідувальна машина з російським прапорцем. Вийшов чоловік у військовій формі без розпізнавальних знаків.
– Шикуватися у колону по шість чоловік. Окремо – бійці Збройних Сил, поранені, медперсонал та жінки! Воїнам батальйону “Донбас” залишатися на місці. Ніхто жартувати не буде!… – прогримів він.
Прапорщик Родін із відразою згадує, як тоді російські військові давали “слово офіцера”, що їх вивезуть до Росії і будуть вести переговори про обмін, і ніхто навіть не думає передавати українських бійців у руки ополченців так званих ДНР та ЛНР. Звісно, слова офіцера ніхто не дотримав…
Чотири місяці полону зі знущаннями і голодом. З них 45 днів у підвалі будинку колишнього Донецького управління СБУ. Пізніше – у напівзруйнованих будинках Іловайська, куди українських військовополонених водили на роботи.
26 грудня 2014 року відбувся обмін українських полонених бійців на росіян. Наших героїв тоді біля трапа літака у Василькові зустрічав Президент України.
– Можна багато говорити, що війна – це біль, піт, кров, бруд, але вона існує в житті людства, вона присутня нині в нашому житті. Я ж упевнений, що війна – це нормальна чоловіча робота, яку хтось повинен виконувати, і робити це добре. Тож свій вибір я зробив одразу. Мені нічого втрачати, але є кого та що захищати, – наголошує Ігор.
А коли нашого співрозмовника на псевдо “Колчак” запитують, чому він, переживши усе те пекло, знову повернувся на передову, він із сумною посмішкою цитує свого відомого тезку: “Вічний мир є сон, і навіть не прекрасний. Але ж на війні можна бачити прекрасні сни, хоча після пробудження вони викликають жаль – тому, що більше не мають продовжуватися”.
