Він був першим з естрадного цеху, кому комуністична партія і кдб 1971 року зламали долю за любов до рідного і популяризацію української пісні. 30 грудня засновнику та керівнику першого вокально-інструментального ансамблю Львівської обласної філармонії “Ватра” і першого державного філармонійного ВІА України Михайлу Мануляку сповнюється 85 років.
Михайло Маслій,
мистецтвознавець, краєзнавець, журналіст.
Автор тритомника “ Золотий вік української естради” (1960-1980-ті роки).
Михайло Мануляк з першого ж дня професійної праці вирішив зробити репертуар лише з українськомовних творів, здебільшого львівських авторів, та обробок рідних народних пісень. ВІА “Ватра” зразка 1971 року був серед професійних піонерів фольк-джаз-року в Україні. Левова частка репертуару належала авторству композитора-керівника. Основу складали пісні на вірші Ігоря Калинця (“Танець жаги”, “Ватровий дим”, “Добрий вечір”), Грицька Чубая (“Осіннє небо – синій парашут”) та Ростислава Братуня (“Вишиванка”).
Після тріумфальних гастролей 1971 року майже по цілому радянському союзу кдб звернув пильну увагу на особу Михайла Мануляка як небезпечного ворога режиму. Намаганням змусити його відійти від репертуарної політики, спрямованої на розвиток сучасних течій української музики, зазнали невдачі і, після відмови останнього співпрацювати з органами та йти на поступки, Михайла Мануляка усувають від керівництва ВІА “Ватра”.
На захист рідної пісні, “Ватри” і її керівника з відкритим листом виступила львівська інтелігенція. Серед тих, хто підписав протест, були Ігор та Ірина Калинці, художниця Стефанія Шабатура, Леся Крип’якевич – всього 28 осіб. Проте на той час більшість підписантів уже перебувала під слідством кдб як “буржуазні націоналісти” і невдовзі поповнила лави політв’язнів. Михайло Мануляк теж потрапив під жорстоке переслідування кдб і змушений був відійти від активної композиторської діяльності.
П’ять складів львівської філармонійної “Ватри” були на вустах мільйонів шанувальників української пісні. Усе почалося з Михайла Мануляка.
Чим славне місто, за якими прикметами впізнають його і які асоціації виникають при слові “Львів”? Повсюдно в 1970-1980–х були відомі автобуси “ЛАЗ” і телевізори “Електрон”, цукерки, шоколад “Світоч”, смак львівського пива та аромат львівської кави, краса Оперного театру й незабутні краєвиди Високого замку, слава та велич галицького футболу. Згадується, звичайно, і неповторна старовинна архітектура, оспівані та обласкані поезією львівські парки. Славу міста примножували талановиті особистості й творчі колективи. Звісно, “Ватра” в ті часи була на вустах мільйонів шанувальників української пісні.
На жаль, мало хто знає про створення мистецького гурту зразка 1971 року, історію його створення, популярність, звинувачення в “націоналізмі” і намагання совєтської влади стерти істинну правду.
“Ватра” Михайла Мануляка була першою ластівкою відродження української пісні, – стверджував Ігор Калинець. – Це було справжнє шоу, яке разюче відрізнялося від усього раніше знаного. До того українську пісню співали лише народні та самодіяльні колективи. Першим ансамблем, який представив українську пісню на професійному державному рівні, була “Ватра” 1971 року. Переоцінити значення того явища для Львова і для всієї України неможливо”.
ВІА “Ватра” – різні колективи Львівської обласної філармонії різних часів
Першу “Ватру” (зразка 1971-го) очолював Михайло Мануляк, другу (1972-1974) – Богдан Кудла, третю – Остап Савко (1975), четверту – Іван Попович (1976-1979), п’яту (найбільш плідну і довговічну) – Ігор Білозір (заснована 25 червня 1979 року). В січні 1990-го міністр культури урср Юрій Олененко погодив вихід ВІА з Львівської обласної філармонії у щойно створюваний музично-мистецький центр “Ватра”. Ансамбль Ігоря Білозіра став першим подібним колективом в Україні, який не лише залишав цю державну установу, а й залишив за собою право взяти назву.
Положення про музично-мистецький центр (ММЦ) “Ватра” Ігоря Білозіра було затверджено згідно з рішенням Львівського облвиконкому від 26 лютого 1990 року. Історія філармонійної “Ватри” існувала майже 20 років.
“Робитимемо свою програму – українську і львівських композиторів та поетів”
– До мого приходу в філармонії працював Львівський естрадний ансамбль, яким керував Богдан Кудла, – розповідає Михайло Мануляк. – З ним ми були знайомі, він навіть брав у мене деякі пісні. Філармонія для оркестру замовляла в мене твори, встиг зробити декілька народних обробок і написав вступну композицію “Добрий вечір” на вірш Ігоря Калинця. У той час я створив музику до 20–хвилинного фільму “Добрий день, Львове”, знімав режисер Володимир Шевченко. Фільм вдався і став телевізійною візиткою нашого міста. На початках у фільмі звучав патріотичний вірш Миколи Вінграновського в авторському прочитанні. Однак його заблокував Львівський обком партії. Потім доручили написати присвяту рідному місту Романові Лубківському.
– Деякі мої пісні звучали по радіо, – продовжує Михайло Мануляк. – Після роботи в Мінській філармонії з 1965 року працював у ресторані “Львів” щойно відкритого готелю з однойменною назвою. Склад оркестру був досить великий. Я грав на вібрафоні – мабуть, був єдиним на естраді чи в естрадних колективах, хто грав на цьому дивовижному інструменті. Колектив у нас був творчий і ми грали джаз. Окрім того, треба було підлаштовуватися під смаки публіки і виконувати популярні шлягери.
– До роботи у Львівській обласній філармонії не був невідомою особою. Коли Богдана Кудлу забрали до війська, мені запропонували очолити новий естрадний ансамбль на базі оркестру. Зібрав той колектив, який залишився від Кудли. У відвертій розмові спілкувалися про нагальні проблеми новоствореного колективу. Сказав, що робитимемо свою програму – українську і львівських авторів.
“Наша естрада весь час пленталася і відставала, ми мусили доганяти Європу і навчатися в них”
Михайло Мануляк мав контакти з Богданом Янівським, Романом Хабалем, які могли і вміли писати в стилі для біг-бітового ансамблю. Українського репертуару для ВІА тоді майже не було. Довелося розраховувати на власні твори і на обробки народних пісень. Керманич прагнув, щоб ансамбль мав свій стиль, свій почерк та своє звучання. Колектив має вгадуватися.
Щодо кількості власних творів, то на їх виконання були обмеження. Не більше трьох для самодіяльних композиторів.
– З оркестру Богдана Кудли взяв декількох музикантів, іншу половину – дібрав з новачків. Прийшли до нас і співаки. Майже всі мали музичну освіту, не обов’язково консерваторську, – достатньо було середньо-спеціальної. Наша естрада весь час пленталася і відставала, ми мусили доганяти Європу і навчатися в них. Репетиції тривали зранку до пізньої ночі. За січень 1971 року підготували 18 творів. Тепер навіть складно сказати чи назвати ту людину, яка запропонувала нам назву, гадаю, що це було колективне рішення. Окрім того, співали “Ватровий дим”, яку ми написали разом з Ігорем Калинцем, де звучало миле слово “ватра”! Поет став хрещеним батьком нашої назви, — свідчить Михайло Мануляк, керівник першого складу ансамблю.
“Ми були першим національним професійним колективом”
Перед виїздом на гастролі відбувалася так звана “здача програми” в обласній філармонії. Дуже вчасною і доречною була допомога голови Львівської організації Спілки письменників Ростислава Братуня.
– 4 лютого 1971 року ВІА “Ватра” виїхав на свої перші гастролі. Починалися вони у Полтаві, в обласній філармонії, потім були Дніпропетровськ Донецьк, Луганськ, Миколаїв, Херсон, Одеса, Крим… Повсюдно мали аншлаги і теплі прийоми, які не забудуться ніколи. В кожному місті споглядав у зали, як глядач сприймає той чи інший твір. По ходу робив корективи. Були у нас вишукані барвисті стилізовані костюми, спеціально виготовлені за допомогою працівників Львівського музею етнографії та художнього промислу, – згадує Михайло Мануляк. – Починали з пісні “Добрий вечір”, яку з Ігорем Калинцем написали ще для оркестру Богдана Кудли і яку залишили у репертуарі “Ватри”. Були в нас: “Ти сказала: прийду-прийду”, “Ой, Марічко, чичері”, “Ой чий то кінь стоїть?”, “Бодай ся когут знудив” (народні пісні в моїй обробці), “Ішов козак дорогою” (Степана Руданського, музика моя), “Червона рута” і “Я піду в далекі гори” (Володимира Івасюка), “Вишиванка” (вірш Ростислава Братуня на мою музику). Гарною вдалася пісня “Осіннє небо” з моєю музикою на вірш Грицька Чубая.
– Багато з переліченого зробив сам, проте офіційно в затвердженій програмі більше двох разів не міг фігурувати. Треба було щоразу викручуватися. Писали, що твори відомих композиторів, членів Спілки, а виконували свої речі. І це зрозуміло. Ми були першим національним професійним колективом.
“Радянська влада робила все, щоб українці не знали власної історії”
Світлана Родіонова і Валентина Маркова з великою експресивністю в дуеті співали “Гей ви, стрільці січовії”. В одній з кримських газет з’явилася стаття, в якій окремо йшлося про цю пісню і зазначалося, що “співачки дуже точно відтворюють побут запорозьких козаків, незважаючи на естрадну манеру виконання музичного твору”. Що ж був такий час, коли не розрізняли історичних епох Козацької Запорізької Січі і Українських січових стрільців. Радянська влада робила все, щоб українці не знали власної історії.
Автором пісні “Гей ви, стрільці січовії”, яку вважають народною, уродженець Тернополя, командант Гуцульської сотні січового стрілецтва Клим Гутковський. Вона була написана восени 1914 року. Михайло Мануляк узяв її з книжки Миколи Леонтовича, виданої у радянський час. Знайшов серед відомих обробок народних пісень для хору.
“Зародження “Ватри” збіглося з підготовкою погрому української опозиції”
У липні 1970 року голову українсько-радянського кдб Віталія Нікітченка, якому цк кпрс закидав недостатню рішучість у викоріненні інакодумання та самвидаву, замінили на тверду руку з москви –кадебіста Віталія Федорчука. Репресивна машина спецслужби додала обертів. За грізним окриком з білокам’яної слухняні українські виконавці-лакеї зобов’язалися викорінити самвидав, пересадити його авторів та розповсюджувачів, отих “зарозумілих дисидентів” і націоналістів. Погром готували ґрунтовно і масштабно.
Зародження “Ватри” збіглося з підготовкою погрому української опозиції, зокрема, у Львові. Треба було бити “ворогів”, якщо таких не було, треба було їх “створити”. Якщо ти бив себе в груди і казав, що ти – комсомолець, нема проблем! Працюй на нас і допомагай. Якщо не хочеш – тебе робили ворогом народу.
Часи наступали складні, адже на кожному кроці за тобою стежили. Чи не в кожному колективі з 10 осіб завжди було два “стукачі”. Кожен з них, отримуючи “завдання”, думав, що він один, проте і його контролював інший, який думав, що він також там сам. І взаємно контролювали один одного, отримуючи зарплатню і несучи гріх на все життя…
З Ігорем Калинцем Михайло Мануляк написав близько 15 пісень, серед яких були й колядки, й твори для дітей. Якби не кдб, вони б зробили дуже багато доброго та цікавого в царині української пісні.
“Мене посадити не змогли, але робили все, щоб налякати і залякати”
– Хоч перші гастролі закінчилися тріумфом для “Ватри”, все ж вони були фатальними для нас. Ми виступала в Криму, де нас гарно сприймали. В перерві до мене підійшов секретар міськкому компартії, дуже культурно і дуже дискретно попросив заспівати кілька пісень російською мовою, – наголошує Михайло Мануляк. – Через сорок років мені потрапила до рук книжка, в якій радянський генерал кдб Олександр Нездоля (він працював у Львові) у своїх мемуарах описав цю розмову. Звісно, що все було не так. Справді, той комуніст зайшов у гримерку і попросив заспівати кілька російських пісень. Я йому спокійно сказав: “Змінювати програму не входить в мою компетенцію. У філармонії є художній відділ, який затверджує репертуар. Ми пропагуємо твори львівських і українських авторів. А ваше побажання обов’язково передам художньому керівникові філармонії”.
На мене настукали. Підключили всі сили і почали репресувати.
– Я товаришував з Ігорем Калинцем. Йому таке “понашивали”, що здоровому глузду не піддається. В кожному слові, у кожній фразі вигадували те, що нормальна людина до такого ніколи не додумається. Ігор був прекрасним ліриком, але вказівка була його посадити і наказ треба було виконувати.
Мене посадити не змогли, але робили все, щоб налякати і залякати. Якось запросив до себе директор філармонії Микола Кулій і сказав: “Тут є таке питання і від вашої відповіді буде залежати, чи будете працювати у нас, чи ні. Я б дуже хотів, щоб ви працювали…” А потім прозвучало шокуюче запитання: “Чи ви можете не вітатися і не зустрічатися з Ігорем Калинцем?” Я відповів, що на подібне ніколи не погоджуся.
– Директор філармонії дуже добре до мене ставився, високо цінував мою роботу. Але на нього також тиснули. Тому сказав, як було: “Я мушу вас звільнити…” Правда, зізнався, що жодних причин чи підстав для цього немає. У мене не було жодних доган, роботу виконував, професійний рівень всіх влаштовував, концерти відбувалися з успіхом. А потім резюмував: “Я змушений буду шукати як вас звільнити, але подайте до суду. Маєте виграти”.
Так і сталося. Мене звільнили. Я подав до суду. За день до засідання мене викликали для досудового примирення. Директор філармонії попередив, щоб я не встрявав у жодні дискусії, а згідно з Конституцією – хочете працювати і маєте на те право. Суддя переконав директора, що мене звільнити не можна.
– Я ще якийсь час працював у “Ватрі”, поїхав з гастролями і виступав у республіканських філармоніях Єревана, Баку й Тбілісі, де завжди любили українців і українську пісню. Знову був тріумф. За той час в обласній філармонії вирішили, як мене позбутися. Вийшло все дуже просто – зі мною не продовжили контракт.
Пропрацювавши дев’ять місяців, я був звільнений. Кдб не заспокоївся. Час від часу нагадував про себе, мене викликали на допити. Після кожних таких “розмов” на серці ставало боляче й гнітюче, що ні музики не хотілося, нічого…
“Ігор Білозір радився щодо програми, що робити, а чого не робити. Цей крок був приємним, бо всі про мене забули”
“Ніколи не забуду, яку насолоду отримав від виступу “Ватри” Михайла Мануляка у переповненій залі Львівської філармонії 1971 року, – у деталях пам’ятає той день музикант і співак з четвертого складу “Ватри” Віктор Морозов. – Серед глядачів можна було бачити таких видатних українців (майбутніх політв’язнів) – Ігоря й Ірину Калинців, Михайла Осадчого, Стефанію Шабатуру та багатьох інших. Пригадую, з якою білою заздрістю шепнула мені на вухо моя дружина: “От, якби колись на твої концерти прийшли такі люди!” На жаль, невдовзі Україною прокотилася хвиля арештів, найкращі представники львівської (та й не тільки) інтелігенції опинилися за ґратами, а Михайла Мануляка звільнили з посади. Запопадливі чиновники-герострати намагалися назавжди загасити непокірну “Ватру”, але їм це не вдалося. Пройшовши ряд метаморфоз, Манулякова “Ватра” відродилася врешті-решт у піснях Ігоря Білозіра й Богдана Стельмаха. Варто не забувати, що цього могло б ніколи не статися, якби не перша пісенна іскорка, що спалахнула зусиллям Михайла Мануляка і запалила неопалиму купину львівської “Ватри”, солодкий і щемкий пісенний дим якої ще довго стелитиметься по високій горі українського духу”.
– Час заліковував рани. Треба віддати належне Ігореві Білозіру, який 1979 року, очоливши уже п’ятий склад “Ватри”, не побоявся зустрітися зі мною. Завжди віддавав Ігореві належне, адже до того, хоч були різні склади, різні керівники, різні музиканти у “Ватрі”, про мене всі забули. Коли Ігоря з самодіяльності автобусного заводу, з ансамблю “Ритми Карпат” взяли на роботу в обласну філармонію, він мене розшукав і попросив зустрітися. Я погодився. Білозір зробив все розумно: радився щодо програми, що робити, а чого не робити. З боку Ігоря цей крок був для мене приємним. Він свідчить про нього як про добру і чуйну людину, – підводить риску Михайло Мануляк. – Вдячний всім співакам, музикантам нашої “Ватри”, кожного завжди згадую добрим і щирим словом.
