Ми – один великий організм, який народила Незалежність

Ми – один великий організм, який народила НезалежністьМісто шепталося, що до Івано-Франківська їде товариство Лева і буде великий український мітинг. Люди попереджали одні-одних про переодягнених міліціянтів, які будуть фотографувати. Обговорювали можливі провокації, арешти, навіть вибухи. Пригадую, як ми з однокласником зайшли до магазину “Політична книга”, а там якраз відбувалися збори чи політінформація. І пані з величезними намальованими губами заспокоювала продавчинь: “Они пройдут улицами, но все наши будут на готове и беспокоиться нечего”.

Бабця Юля вдягнула все найновіше і з кількома подругами сиділи на лавці біля під’їзду та прислухалися, що там на вулиці? Її боліли ноги, тому не могла далеко ходити… Тим часом по вулиці Шевченка, де в затінку височенних лип мешкала у старих багатоповерхівках тодішня еліта, на голови людей полетіли вазони. Один такий впав біля ніг дівчат, які йшли перед нами – якийсь кактус зі здоровенною червоною квіткою. Але Творець був на нашому боці – того дня ніхто не був серйозно травмований.

Коли колона вирушила однією з центральних вулиць – Галицькою, я з товаришем провулками прибіг до бабці і допоміг їй підійти за ріг будинку, де було все добре видно. Спершу почувся гамір і відразу з’явилися наші прапори. Не багато, може з півсотні, але після совкових заборон і голоду на все національне, тих прапорів здавалося море.

Бабця махала до людей худенькою рукою, її очі заблистіли. Голова хиталася від хвилювання, гачкуваті пальці, якими витирала сльози і махала вслід потоку людей, тремтіли. Коли вона підняла голову до мене, то я побачив обличчя найщасливішої людини на світі. Тим часом колона здавалася безкінечною. Бабця підняла на мене обличчя вдруге, відразу схилила голову мені на груди і розплакалася.

Вона плакала довго і по-дитячому. Я навіть розгубився. Мені було соромно, що моя бабця плаче у мене на грудях, бо я звик, що то я малим плакав у її подолок. А чомусь дуже соромився, що це бачать інші бабці з нашої п’ятиповерхівки. Насправді, вони не звертали на нас уваги, бо в усіх були вологі очі і в тих сльозах блищало багато-пребагато щирого життєвого щастя.

Наступні дні минули так само, як тижні і місяці. Як минало життя всіх мешканців затишного, тихого і закритого від усього світу (через міжконтинентальні ракети у горах) Івано-Франківська. Емоції про мітинг перебралися у забігайлівки, на кухні, у місця для куріння на роботі, ну і на лавки біля під’їздів. Одні надіялися, що то початок великого здвигу, інші сприйняли ту неділю страшним сном і раді би про все швидше забути, перехреститися і відхреститися.

Останні писали у місцевих газетах про злочини бандерівців, нагадували, скільки радянська влада побудувала шкіл, скільки проклала доріг, скільки зведено квадратних метрів житла. Тільки соромилися написати, скільки ешелонів “бандерівців” вивезли у Сибір, скільки померло від голоду дорогою, скількох розстріляли. На ту пору місцева преса більше не мала авторитету. Її ще читали, але щоби посміятися.

Потім був схожий на вулкан Львів, студентський гуртожиток, безкінечні мітинги і гігантська надія, що ось-ось все зміниться. Тільки ніхто не міг сказати точно, коли ось-ось настане. Оце наше чекання, що хтось нам має щось робити, підводить нас по сьогодні, а тоді то було масовим захопленням. Люди навіжено обговорювали фрази Чорновола або братів Горинів, а улюбленець радикалів Степан Хмара став найакцентованішим серед тих, що збиралися у центрі міста, де розповсюджували самвидав.

Тоді дуже класно мріялося, співалося, марширувалося, мітингувалося, танцювалося. А до нас вже підкралася реальність… Справа в тому, що за совка так було заведено, що всі робили одне, а думали інше. В цій суспільній парадигмі формувалися цілі покоління. В школі ми слухали від вчителів, що Бога немає, а вдома чемно вчили колядки і засіванки. В таких умовах формувалися люди, які потім прийняли естафету розбудови відновленої держави Україна.

Основна маса громадян вийшла ошпарена совком з описаного казана і мала вигляд розгубленого натовпу, який між мітингами і співами чекав, що хтось для нього має щось зробити. Лише повиходили з тюрем дисиденти. Прекрасні у своїй боротьбі, вони не мали досвіду державотворення, тому чиновники з них були ніякі. Зате чиновницького досвіду не бракувало у партократів та комсомольців. А ще за ними стояло те, що потім назвуть словом Система – конгломерат працівників силових відомств найпотужнішої у світі держави, які прекрасно знали, де ключі від квартир, у яких гроші лежать.

Не пригадую дослівно, але Оксана Забужко писала, що у неї склалося враження, що під час становлення української державності партмафія отримала вказівку нищити фабрики і заводи, грабувати, бухати, лише заборонялося розвивати країну, над якою їх приставили наглядачами. Прямолінійно, але в тому щось є.

Найбільша помилка нашого часу – Україна свою незалежність надто легко виборола. Мовляв, партмафія в Україні злякалася неконтрольованого Єльцина і вирішила дистанціюватися від нього, створивши з України свою безпечну резервацію. Таке доводиться чути часто, бо люди зневірилися і розізлилися. Вони шукають пояснень, чому і коли у нас пішло якось не так, що за 25 років після проголошення незалежності Україна тупцює на тому самому місці, звідки стартувала?

На жаль, до проголошення незалежності не дожили ні баба Юля, ні баба Тоня. Вони би розповіли нинішнім скептикам, що означає – Україна незалежність отримала малою кров’ю. Напевно почали би розповідати про своє дитинство, коли малими лишилися сиротами, після того, як їх тато – Січовий Стрілець Мар’ян Петрівський – загинув на кордоні з Румунією. Далі баба Юля розповіла би, як її німці вели на розстріл, а через кілька місяців її чоловіка вже совіти відправили у Казахстан; як лементувала сусідка, коли вояки з істребітєльного батальйону запідозрили її у зв’язках з УПА і били ременями, поки не забили.

В нинішньому, переповненому стрімкими і насиченими інформаційними потоками суспільстві дуже важко розібратися, де істина. Навіть важко визначитися, чи існує істина взагалі? Що таке істина? Ми звикаємо до світу, в якому у кожного своя правда, а перемагає той, хто має ресурси і дар переконати, що саме його правда правильна. Сьогодні кинуті напризволяще безробітні, пенсіонери, студенти, налякані високими тарифами, часто нарікають на українську державу і її незалежність.

І я цих людей розумію (хоч і не поділяю їх думок). Але 24 серпня обов’язково поставлю свічку на гробах прабабці Маринки, бабців Юлії та Антоніни. А коли буду молитися за упокій їх душ, неодмінно згадаю прадіда Мар’яна та діда Володимира. Царство їм небесне і глибока шана та подяка за те, що так багато стерпіли для того, аби сьогодні я жив у своїй незалежній Україні. А на те, що не всім ще затишно, пригадую, коли у прабабці Марині не ладилося, вона любила повторювати: “Гадаєш, легко зібрати всі організми в один великий організм?”