Наталка Карпа: “В момент створення “Калини” ніхто не вірив, що з народної пісні вийде хіт, а вона стала однією з візиток української музики за кордоном”.
Наталка Карпа стала для українців, які проживають за кордоном, тим самим сонечком, яке не тільки світить, але й гріє. Її талант, пісні, вишиванки, благодійні концерти для наших військових, інтелігентність і невичерпна енергія – все це одразу ж прикувало увагу української діаспори різних країн світу.
Тому ми вирішили дізнатись трохи більше про життя та мрії Наталки і поділитись цією інформацією з нашими читачами.
– Ніхто не повертається з подорожей таким, яким він був раніше. Я не буду говорити сьогодні, як щиро люблять тебе українці за кордоном і як чекають зустрічей з тобою. А що тобі особисто дають ці концерти? Що привозиш додому із далеких країв?
– Натхнення. Направду, кожна нова зустріч, кожна цікава історія, кожна людина – це мій допінг для того, щоб працювати далі над піснями, йти вперед навіть тоді, коли опускаються руки. Любов – це енергія, яка нікуди не зникає, просто стає чимось іншим – новою фразою в пісні, самою піснею, відеокліпом, новим концертом. За це я безмежно вдячна усім тим, хто любить мою творчість.
– Завдяки тобі, в нічних клубах Чикаго, там, де є велика східно-європейська громада, часто крутять ремікси на пісню “Калина” (“а калина – не верба”). Твоє ім’я стійко асоціюється з Україною і усім українським. Якими стежками ти йшла до народної пісні, щоб потім з такою любов’ю нести її своїм шанувальникам?
– У мене батько – мультиінструменталіст, з дитинства вдома лунала українська музика. Я виросла на народних ритмах, тому цю тему і не могла оминути в творчому житті. В момент створення “Калини” ніхто не вірив, що з народної пісні вийде хіт, який в результаті підкорить не лише україномовну спільноту, але й європейців, які ні слова не розуміючи, співали разом зі мною “Калина – не верба, я дівчина молода”. Але така вже ця наша українська мелодика. Для неї можливо все! Так от, пісня “Калина” стала однією з візиток української музики за кордоном.
– Твій ЕТНО-ТУР з концертною програмою “З України з любов’ю” країнами з найбільшою українською діаспорою, який розпочався в 2013 році, мав шалений успіх. Після нього українці діаспори почали тебе порівнювати з Квіткою Цісик. Звідки з’явилася така ідея?
– Українська діаспора досить тісно переплітається з моїм творчим життям, ще з часів пісні та кліпу “Я додому повернусь”, в яких була наскрізною тема еміграції. Та коли вперше потрапила до українців за кордоном, була щиро захоплена Вашою любов’ю до України, до української культури, вишивки, традицій. Після повернення додому, натхненна ще й творчістю Квітки Цісик, написала етноальбом українських пісень – авторських, але з народним духом. Так з’явилась ідея – приїхати до українців в різні куточки світу з українським концертним туром.
Ми побували в дуже багатьох містах Бразилії, Парагваю, Європи, та все ж хотілось би таки продовжити тур Північною Америкою – США і Канадою, а потім – Австралією та Новою Зеландією… Вірю, що з Божою допомогою все у нас вийде! Правда, не кожна громада може дозволити собі запросити виконавця з балетом до себе, лише витрати на переліт чого вартують, але сподіваюсь, що знайдуться меценати, які люблять українське і зможуть допомогти з організацією саме таких творчих зустрічей і концертів.
– Мені здається, що у кожної людини в житті настає такий момент, коли вона гостро, аж до болю в серці, усвідомлює приналежність до своєї нації, до свого народу. У одних цей “момент істини” настає від розповідей про жахіття Голодомору, у інших – при згадці про бабусині ікони, загорнуті в крила вишитих рушників, ще у когось – від почутої народної пісні… Один хлопець признався мені, що з ним таке трапилось, коли він побачив звірства сепаратистів. Він так і сказав (без пафосу): “Я зрозумів, що готовий вмерти за свою землю”.
Чи пам’ятаєш, коли у тебе в житті настав такий момент?
– Одна з моїх бабусь, по татовій лінії, стала мені колись великим прикладом справжнього патріота. Зовсім нещодавно я дізналась, що її колись, за радянських часів, катували за виконання на Різдво українських колядок. Так от, в пам’яті здавна сидить момент 1990 року, коли я зайшла в бабусину кімнату і побачила, що вона відпорює велику красиву троянду на вишитій подушці – я хотіла її зупинити – нащо таку красу нищити? А вона мовчки продовжила свою роботу. Під трояндою виднівся український тризуб, який вона колись заховала від НКВДистів, але завжди знала, що він є в її домі, тому що вона – українка, як без нього? Саме в той момент я відчула, що таке патріотизм, і що таке любити Україну…
– “Кожен володіє талантом. Що зустрічається рідко, так це сміливість слідувати за своїм талантом у невідомість, в яку він веде”, – сказав хтось із знаменитих. Як тобі вдалося змінити обставини, закинути на шафу свій червоний диплом лікаря і стати народною улюбленицею, Заслуженою артисткою України?
– Вагань особливих не було… був рішучий крок – я хочу займатись тим, до чого лежить душа, без чого себе не уявляю… Медичний Університет – вищий навчальний заклад, який виробив у мені дуже потрібну рису – самодисципліну: коли йде мова про людське життя, не може бути ніяких поблажок. Але я вирішила, що хочу лікувати душі музикою.
– Знаю, що часом творчі, талановиті люди далекі від політики. Проте, сьогодні жити в Україні і не мати своєї думки про українських політиків та їхню “політику” практично неможливо.
– Політика в Україні… Важко сказати, бо я не професіонал в цій справі, але як свідома людина скажу, що боляче дивитись, як сидять бабусі з простягнутою рукою; як батьки роками носять одні й ті самі пальта, аби зекономити гроші на маленькі блага для своїх дітей; як світлі голови в сфері науки, медицини залишають країну, бо не бачать перспектив; болить, як часом нищать свідомість низькопробним аморальним продуктом на ТБ та радіо… Болить! І “вбиває” пустослів’я, пафос, а коли до справ доходить… Українське суспільство дуже зневірилось … І сучасним політикам час починати робити хоч щось суттєве і добре, щоб повернути довіру до політичних інституцій як таких.
– Війна в Україні – це материнські сльози; це розпач та відчай дружин; це дитячі малюнки, які зігрівають і вселяють надію героям на фронті, на лінії вогню; це волонтери, що збирають все необхідне, перебираючи на себе функції держави; це мужні чоловіки, на яких дивишся з гордістю, бо вони справжні захисники нашої землі! Пам’ятаю 2000 рік (Міленіум) і свої думки – цікаво, яким буде той 2015… І ніколи б не могла подумати, що в ці часи Україна буде в стані війни!
– “Надмірне прагнення влади призвело до падіння ангелів; надмірне прагнення знань призводить до падіння людини; але милосердя не може бути надмірним і не заподіє шкоди ні ангелу, ні людині”, – стверджував Френсіс Бекон. Мабуть, це вдалий час згадати про твою благодійність.
– У зв’язку з бойовими діями в Україні, з’явилась потреба не лише у волонтерах, які шукають, збирають, передають матеріальні речі нашим бійцям, але й у волонтерах, які несуть натхнення, піднімають дух, настрій… Так з’явився “Жіночий концертний батальйон”, в складі якого я та інші українські співачки, телеведучі, письменники неодноразово відвідували наших солдат як на передовій, так і в госпіталях. Зараз благодійність стала невід’ємною складовою життя практично кожного українця. Користуючись нагодою, хочу подякувати також українській громаді за кордоном, яка допомагає зі всіх куточків світу.
– Декілька слів про твою успішну кар’єру на телебаченні.
– Телебачення – ще одна моя стихія. Декілька років тому в цьому напрямку у мене був дуже активний період – програма “Екстремальний вікенд”, ведучою якої тоді була я, і яка отримала найвищу премію “Телетріумф”, як краща регіональна програма року. Потім було ще кілька авторських проектів, зняли два пілотні проекти, але до запуску так справа і не дійшла – війна перекреслила плани.
– Твоя найулюбленіша народна пісня? У чиєму виконанні?
– Якусь одну пісню не можу виокремити, улюблених дуже багато, а от виконання, беззаперечно, – Квітки Цісик!
– Твої неперевершені етнічні костюми?
– Любов до етнічних костюмів мені привила моя подруга – колекціонер стародавнього одягу Роксоляна Шимчук. Вона ще зі студентських років почала збирати і вишиванки, і головні убори, і прикраси з різних регіонів України. Вона не лише підібрала мені найкращий етно-одяг, а ще й розповіла його історію. Були у неї і знищені часом зразки вишиванок, то ми відновили їх і поєднали в сучасних кроях з іншими матеріалами, зокрема зі шкірою. Так з’явились мої концертні сукні.
– Ким ти мріяла бути в 13 років?
– Вже тоді, в свої 13, я мріяла стати артисткою).
– З ким із відомих людей (покійних чи живих) ти б хотіла пообідати?
– Мабуть, з кінорежисером Рідлі Скоттом, а також з його братом Тоні, якого вже, на жаль, з нами нема. Їх кінороботи зачіпають, змушують над ними замислитись. Вони – автори справжніх шедеврів у кінематографі. Один з улюблених моїх фільмів – “Хороший рік” (A Good Year), якраз авторства сера Рідлі.
– Місце на землі, де ти почуваєшся найкраще?
– Найкраще почуваю себе ВДОМА!
– Де мрієш побувати?
– Багато є місць, про які мрію. Взяти хоча б США та Канаду, до вас вже неодноразово збиралась, але поки ніяк не вдається реалізувати ці плани, у wish-списку є ще Австралія та Південна Африка! Зрештою, не відмовилась би і від навколосвітньої подорожі.
– Що найважливіше дали тобі твої батьки?
– Батьки дали мені виховання, любов, родинний затишок, гарний приклад, якою має бути міцна українська родина. Дуже їх люблю!
– Ви з Володимиром Парасюком – люди, які розуміють один одного.
– Кохання – це… хімія … коли людина стає для тебе Всесвітом, повітрям, водою, сонцем, вітром! Можливо, це і звучить абстрактно, але всередині щось схоже і відбувається.
– Заради чого, вважаєш, варто жити?
– Та хоча б заради посмішок дітей, теплих батьківських долонь, тих людей поруч, яким потрібен… Жити заради того, щоб принести в цей світ щось добре, чисте, щире, справжнє. А, загалом, життя – це сукупність маленьких дрібних моментів, які варті того, щоб прожити їх на повну!