Пилип Оскарович почовгав до магазину по хліб і молоко. Якщо хтось думає, що його пенсії вистачає ще й на балик та чорний кав’яр з цитриною, то нехай хоч ніде про це не каже. Дід на такі делікатеси тільки й міг подивитися у вітринах нового магазину під самою станцією метро. Мабуть, дуже круті бізнесмени його спорудили, бо впоперек дороги поставили – і не хочеш, а зайдеш.
А вже що наїдків та напитків там з усіх країв заморських: навряд чи в багатьох царів такі на столі бувають. Тут же ж невідомо для кого, але є.
Намилувавшись м’ясними, рибними й сирними багатствами, Пилип Оскарович пішов по хліб. Але тут євродвері з гуркотом розчахнулися і до магазину ввірвалися богатирі з автоматами в руках, у чорних масках на головах – тільки очі люттю палають.
– Всім на підлогу! – гаркнув середній, мабуть, начальник.
Люди здивовано позирнули на них, здвигнули плечима. Та коли ватажок випустив понад головами автоматну чергу, і горілчані пляшки з вітрини розбризнулися навсібіч склом і запаморочливими градусами, продавці беркицнулися на підлогу по той бік прилавку, покупці – по цей. У дуже незручній позі гепнув на холодні кахлі й Пилип Оскарович. Він ще помітив, як ватажок порухом дула автомата послав сподвижників за лівий і правий прилавки до кас. А далі вже бачив лише чорні спецназівські черевики ватажка перед своїм обличчям – на правому шнурок обірваний.
Нападники шаруділи гривнями, потім подалися у підсобку до сейфа. А в Пилипа Оскаровича починало судомити від холоду хребет.
“Хай йому грець! Пенсія мізерна. Життя тяжке. Баба уїдлива. Як так жити, то встану, хай краще застрелить”, – подумав дід і почав зводитися на ноги.
– Лежать! – гаркнув нападник.
– Синок! Якби ж це в Євпаторії на гарячому піску, я б лежав. А на холодному мій хребет не витримує, хоч ти й застрель його.
– Ветеран? – прогримів ватажок.
– Ветеран.
Мафіозі кивнув дулом у бік дверей, мовляв, шуруй.
– Синок, я б пішов, так як повернуся без хліба, то стара мене самого з’їсть.
Ватажок кивнув одному в масці, і той подав дідові хлібину й батон.
Пилип Оскарович побрів до виходу мимо вітрин з баликами, копченнями, колесами сиру, окатими оселедцями.
– Синок! – Я отаку копчену рибу вже не пригадую коли й їв, – тицьнув на золотисту красуню з далеких морів.
Той, що шарудів за прилавком, кинув дідові в торбу рибину.
– …І отакої кримської мадери давно не куштував.
До торбинки шуснула й пляшка мадери.
Вже біля самісіньких дверей Пилип Оскарович звів очі на шикарні коробки цукерок.
– Синок! – нічого в світі моя стара так не любить, як солодощі від “Світоча”.
Ватажок сам схопив з вітрини розквітчану коробку цукерок, шпурнув дідові в торбу і так сердито тупнув ногою, що той прожогом вискочив на вулицю й отямився аж дома.
Через тиждень Пилип Оскарович швендяв у справах у центрі міста. По всьому забрів у “Сільпо”, бо стара загадала олії купити. Тільки знайшов відділ з олією, як євродвері з гуркотом відчинилися, і до магазину влетіли три богатирі з автоматами і в чорних масках.
– Усім на підлогу! – гаркнув середній.
Після автоматної черги по пляшках перелякані покупці й продавці повірили, що це не бойовик, розстелилися по кафелю. Уклякнув пляцком і Пилип Оскарович. Допоки грабіжники трясли касу, дід роздивлявся підлогу біля себе, сусідів на ній, наткнувся поглядом на чорні спецназівські черевики – на правому шнурок обірваний.
– Синок! – радісно підвівся Пилип Оскарович. – Ти мене не впізнаєш? Магазин біля метро пам’ятаєш?
– Ну! – невиразно муркнув ватажок розбійників.
– Так моя стара дякує тобі за солодощі від “Світоча”. Каже, що ти не інакше як нащадок Довбуша.
– Хто такий Довбуш? – грізно запитав ватаг.
– Синок! Ти, мабуть, у школі погано вчився. Довбуш – це народний месник; він у багатих награбоване відбирав і бідним роздавав.
– Ну, так чого нада? – запитав командир.
– Погнала стара по олію “Чумак”. Ми тільки вітчизняного виробника підтримуємо.
Асистент у масці подав через прилавок довгу пластикову пляшку рафінованого “Чумака”, а за нею навздогін ще й коротку оливкової.
– Синок! – Так усі горілку “Гетьман” хвалять, а я й краплі за все своє життя не скуштував. Чи не можна оту сизу пляшечку?
До торбинки мелькнув “Гетьман” за 154 гривні, а за ним ще й коньяк “Дніпро” за 1305.
– До такої випивки оселедець на закуску, мабуть, не годиться, – ніби сам до себе філософськи мимрив дід.
У торбинку полетів добрячий шмат рожевої на зрізі, ніби ранкове небо на сході, шинки. За ним – палиця сервелату і бляшанка шпротів.
Відчуваючи ніяковість за свою жадібність і зухвалість, Пилип Оскарович увібрав голову в плечі й посунув до виходу.
– Папаша! – ніби вистрілив грізний ватаг.
Дід приречено обернувся.
– А про Довбуша твоя стара гарно сказала. Передай їй від мене.
Він зняв з вітрини коробку цукерок “Світоча” такої величини, як екран телевізора. Потім не дулом автомата, а вказівним пальцем поманив діда до себе і на вухо прошепотів:
– У вівторок о десятій АТБ на новому масиві чистимо. Приходь, папаша!
